Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

«А хто, як не я?..»

Україна прощається з Небесною Сотнею
25 лютого, 2014 - 11:44
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

В Україні продовжують відспівувати загиблих на Майдані. Тисячі людей приходять вшанувати та провести в останню путь хлопців та чоловіків, що загинули протягом тижня в центрі Києва. Їх вже стигли наректи Небесною Сотнею... У багатьох з них залишилися діти, в кількох загиблих — четверо дітей, в інших — троє, двоє, одна дитина. В декого лишилися вдовами вагітні дружини. Люди допомагають родинам загиблих хто чим може -перераховують гроші, відправляють речі дітям. Втім, ініціативна частина суспільства вже говорить про потребу не разової допомоги, а щомісячної фіксованої виплати дітям загиблих протягом років. Дехто вже готовий включитися в цей довготривалий процес як благодійник.

У той же час у ВР 23 лютого було зареєстровано проект Постанови про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їхніх сімей № 4213. Відповідно до нього, постраждалим та членам їхніх сімей може бути призначена: допомога у зв’язку зі смертю члена сім’ї, який брав участь у масових акціях громадського протесту, за умови, що смерть безпосередньо пов’язана з участю в масових акціях громадського протесту (один мільйон гривень); допомога, у зв’язку з завдаванням тяжких тілесних ушкоджень учаснику масових акцій громадського протесту (сімсот тисяч гривень); допомога у зв’язку з нанесенням тілесних ушкоджень середньої тяжкості учаснику масових акцій громадського протесту (п’ятсот тисяч гривень); допомога у зв’язку з нанесенням легких тілесних ушкоджень, побоїв, мордувань учаснику масових акцій громадського протесту (двісті тисяч гривень); допомога у зв’язку із знищенням або пошкодженням майна учасника масових акцій громадського протесту (в розмірі витрат, необхідних для відновлення майна або придбання майна аналогічної вартості). Наразі проект опрацьовується у профільному комітеті.

Але, звичайно, жодні грошові виплати не замінять родинам чоловіків, батьків, синів, братів... «День» співчуває родичам та близьким загиблих і подає історії цих людей. Звичайно, тут далеко не всі загиблі, адже нині кількість смертей на головній площі країни наближається до ста...

 ЖИТОМИРЩИНА

Якiв ЗАЙКО i Сергiй КЕМСЬКИЙ

Народний депутат України 1-го скликання Яків Зайко (йому було 73 роки) помер 18 лютого від серцевого нападу після відступу з вулиці Інститутської. А 20 лютого від кулі снайпера загинув 33-річний політолог і журналіст Сергій Кемський. Перший народився в Білорусі, останні 23 роки жив переважно у Києві, другий з Керчі — але на Житомирщині вони мали найбільше родинних зв’язків, провели значні періоди свого життя.

Яків Зайко на Євромайдані перебував і як активний противник минулої влади, але насамперед як літописець народного спротиву. Для Житомира він є воістину знаковою та історичною постаттю. Бо в далекому 1989 році, за часів компартійної влади, став на чолі масового руху жителів міста і прилеглих сіл за демократію, за право вільно обирати владу. Білорус за національною приналежністю, розпочавши шлях у політиці як діяч загальнодемократичного напрямку, від дуже швидко прийшов до усвідомлення цінності незалежності України, за яку став боротися ідейно, організаційно і, головне, самовіддано. Тоді ж заснував першу у Житомирі опозиційну газету «Голос громадянина». Будучи обраним у 1990 році до Верховної Ради, увійшов до опозиційної щодо Компартії України групи, яку назвали Народною Радою, активно в ній працював. А 24 серпня 1991 року проголосував за Декларацію про незалежність України. Після закінчення своєї депутатської каденції активно працював в Асоціації народних депутатів України. В цій іпостасі свою головну місію вбачав у створенні літопису українського парламентаризму доби незалежності — отже виступив укладачем і упорядником низки видань, які невдовзі мають усі шанси стати раритетами. А ще написав кілька романів і художньо-публіцистичних творів, пронизаних глибокими філософськими ремінісценціями. Це, зокрема, трилогія «Юля» та дилогія «Месія» — чи варто розшифровувати, про кого вони?

Сергія Кемського (його, як і Якова Зайка, вшанували громадськими почестями) поховали у Коростені, де живуть мати, брат, інші рідні. Він працював в Інституті політичних та економічних ризиків і перспектив, друкувався у «Дні» та інших виданнях, заснував сайт «Кооперативний рух». Був одним із організаторів Євромайдану у Коростені. Соратники по київському Майдану згадують, що він був романтиком, ідеалістом, брав участь у створенні анархістської сотні. Друзі кажуть, що він приїхав у Київ 17 лютого, до цього теж не раз приїжджав підтримати мітингувальників. Невідомий снайпер вистрілив йому точно в шию, адже на ньому був бронежилет. Зараз у соціальних мережах можна побачити заклик надати інформацію про те, як загинув Сергій Кемський і що друзі та родичі розшукують лікаря, на руках якого він помер.

 РIВНЕНЩИНА

Олександр ХРАПАЧЕНКО, Георгій АРУТЮНЯН, Валерій ОПАНАСЮК...

В останню путь їх провели з почестями й поховали після військового салюту на міському кладовищі. Олександру Храпаченку було 27. Його знали як театрального режисера. Він також займався скелелазінням. Друзі згадують, як разом вирушали у Карпати, сходили взимку на Говерлу. «Саша декілька тижнів був на передовій, на Грушевського. Коли я востаннє їздив у Київ, ми з ним бачилися, — розповідає Максим Коломис. — Зідзвонювалися буквально декілька днів тому. Розповідав, як живуть. Я ще запитував, що потрібно передати. Він був добрим товаришем».

53-річний Георгій Арутюнян переїхав у Рівне з Грузії декілька років тому. Його знали як активіста Рівненської обласної організації ВО «Свобода». Чоловіка часто можна було зустріти біля партійного намету. Він також був учасником багатьох акцій. У Георгія Арутюняна залишилося двоє дітей.

Валерій Опанасюк, який такoж загинув від кулі снайпера, мав чотирьох дітей. Йому було 42 роки.

Витрати на поховання трьох рівнян взяла на себе міська влада. Також депутати підготували проект рішення про клопотання до Президента про присвоєння звання Героїв України загиблим у Києві Георгію Арутюняну, Валерію Опанасюку та Олександру Храпаченку. Також Рівненська міська рада вирішила посмертно присвоїти їм звання «Почесний громадянин Рівного» та відзнаку « За заслуги перед містом І ступеня». Тим часом волонтери збирають гроші, аби допомогти сім’ям загиблих.

 КIРОВОГРАДЩИНА

Вiктор ЧМIЛЕНКО

«Наш Герой», — так тепер переважно говорять кіровоградці і жителі області про Віктора Чміленка — бобринецького фермера, який 20 лютого загинув від кулі снайпера на Майдані.

Чміль (так його називали друзі) приїхав туди одним із перших, ще в грудні, коли відбувся розгін мирної студентської демонстрації, і збирався покинути Майдан останнім. Батько трьох дітей, Віктор Чміленко ніколи не був байдужим до того, що діється в країні: разом із другом Олексієм Цокаловим вони відстоювали права фермерів у себе в районі, протестуючи проти приватизації землі, «воювали» з податківцями, блокували ВВ-шників у Василькові, брали активну участь у кіровоградських Авто— та Євромайданах, тримали оборону Майдану...

Шансів вижити у фермера не було: снайперська куля потрапила у сонну артерію. За словами Олексія Цокалова, Віктор ненадовго відійшов від машини на Майдані, минуло трохи часу і його телефон перестав відповідати. Люди, які знайшли мобілку поряд з убитим, зателефонували синові...

Кіровоградщина зустрічала Героя десятитисячним мітингом, труну з його тілом пронесли на руках від пам’ятника Ангелу Охоронцю до центральної площі, де відбулася панахида, яку провели єпископ Марк та інші священнослужителі УПЦ Київського патріархату та Греко-Католицької церкви.

Поховали Віктора Івановича Чміленка 23 лютого в його рідному селі Борисівка, що у Бобринецькому районі.

 IВАНО-ФРАНКIВЩИНА

Сергій ДIДИЧ, Роман ГУРИК, Богдан КАЛИНЯК...

18 лютого 2014 року від вибуху гранати загинув Сергій Дідич, депутат Городенківської районної ради Івано-Франківської області від ВО «Свобода». «У моїй пам’яті він залишиться свідомою, цілеспрямованою людиною, в його діях не було місця фальші, — говорить політолог, керівник прес-служби Штабу національного спротиву Ігор Дебенко. — Очолювана ним сотня на Майдані носитиме його ім’я. Ніщо не замінить сім’ї, рідним, близьким втрати чоловіка, батька, друга. Щоб хоч якось допомогти у цю скрутну хвилину, ми від Штабу національного спротиву передали близьким матеріальну допомогу. Окрім того, ВО «Свобода» по своїй лінії допоможе сім’ї героя Сергія Дідича, як й іншим свободівцям, усім необхідним. Втім головне, щоб людські життя, віддані за наше майбутнє, не виявилися даремними. Нація й так заплатила непомірну ціну...»

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Варто зауважити, що родинам інших героїв фінансову допомогу збирають «усім світом». Так, родині Гуриків певну суму коштів виділили на Майдані, похорон організовували коштом міста, відкриті кілька карткових рахунків. Їхній 19-річний син Роман їхав на майдан зі словами: «Хто, як не я...» 20 лютого 2014 року життя хлопця обірвалося від кулі снайпера. Нині портрет кучерявого хлопчини можна побачити на зовнішній стіні будинку обласної ради в Івано-Франківську. Іменем Романа хочуть назвати одну із вулиць Івано-Франківська. «Роман був хорошою дитиною — розумний, доброзичливий, привітний, мав багато друзів. Завжди уникав конфліктів, був патріотом країни», — розповідає батько Ігор Гурик.

19 лютого Роман мав повернутися додому, проте не встиг на останній автобус до рідного міста. А вже наступного ранку пішов туди, на барикади, і ніщо не змогло його зупинити. Ні благання матері повернутися, ні слова батька, що йому там не місце. «Хто це зробить, якщо не я, — відповідав Роман на батьківські застереження. — Якщо кожен сидітиме вдома, то нічого й не зміниться в країні».

«20 лютого Роман не виходив на зв’язок. У нього розрядився телефон, і ми просто не знали, де він і що з ним сталося, — продовжує батько хлопця. — Лише ввечері нам повідомили про смерть сина. В ту мить світ для мене розчинився... Ніколи не думав, що доведеться ховати рідного сина. Не такого майбутнього я для нього хотів, але мій син помер як герой, прагнучи змінити країну».

Ще у грудні Роман з батьком їздили на Майдан разом. Тоді хлопець сказав: «В мене таке відчуття, що я маю щось велике зробити». І зробив. Хоча ціна, яку заплатив за свій героїчний вчинок, виявилася надто високою. Перед боєм, який став для Романа останнім, хлопець на прапорі написав слова: «Борітеся — поборете». Саме у це вірив юнак. Хлопця поховали в понеділок у меморіальному сквері Івано-Франківська, на цвинтарі, де поховані герої. Біля куща калини...

Ще один загиблий раніше — Богдан Калиняк, родом із міста Коломия. Він помер 28 січня. «Тато, як і всі, хто стояв на Майдані, боровся за вільну Україну, щоб люди мали роботу та гідний рівень життя, — розповідає донька загиблого Ірина Ільків. — Був дуже чесний, тому все робив «за правилами», дотримуючись усіх процедур, принципово обходячи корупціонерів. Тато помер у ніч із понеділка на вівторок, 28 січня. В медичному висновку вказана причина смерті — гостра недостатність підшлункової залози. Ми не згодні з таким висновком, хоча й оскаржувати його не будемо. Я — медик, тому маю підстави вважати, що смерть батька спричинена запаленням легенів. Або зупинкою серця, оскільки він був емоційною людиною, все приймав «близько до серця». Він жив Майданом — там було його життя. Спав дві години на добу. Робив все, що міг. Його батьки були репресованими, тому тато не міг бути інакшим — він вірив в Україну та дуже любив її. Ще до своєї смерті тато хотів, щоб на честь хлопців, які раніше загинули на майдані, збудували пам’ятник героям. Тоді він ще не знав, що опиниться в їхньому числі...»

Родині загиблого Богдана Калиняка майданівці — 14 сотня із Коломийщини — передали 10 тисяч гривень на поховання. Половину з цієї суми дружина з дітьми перерахували онкохворому хлопчикові з району. Решту віддадуть на пам’ятник героям, якщо його будуть споруджувати. Ще студенти-медики принесли 1100 гривень, які родина відразу ж віддала на Майдан, де й загинув їхній батько-герой...

 ТЕРНОПIЛЬЩИНА

 Олександр КАПIНОС, Назар ВОЙТОВИЧ, Устим ГОЛОДНЮК, Iгор КОСТЕНКО, Василь МОЙСЕЙ

Найстаршому із загиблих з Тернопільщини — Олександрові Капіносу — було 29. За фахом — інженер-технолог, але він займався фермерством у рідному селі Дунаїв Кременецького району. Завжди мав активну громадянську позицію. Іще будучи позапартійним, бо згодом вступив до лав ВО «Свобода», Олександр у 2012-му підтримав протест проти мовного закону Ківалова — Колісниченка, голодуючи біля Українського дому в Києві. За словами його соратників, 18 лютого граната, кинута з боку силовиків, підкосила молодого чоловіка біля барикади поблизу Будинку профспілок. Йому зробили операцію, але серце не витримало. А наймолодший із Героїв Майдану Назар Войтович був ще неповнолітнім, єдиним сином у батьків. Сімнадцятирічний юнак з Травневого Збаразького району навчався на дизайнерському відділенні Тернопільського кооперативного коледжу. Назар загинув від снайперської кулі невдовзі після того, як приїхав із Тернополя. Ще коли тіло хлопця везли із Києва, в кооперативному коледжі відправили панахиду. Назар дуже любив живопис. Усі його роботи сповнені українським духом. Він був справжнім патріотом, добре знав історію, був товариським, добрим, позитивним хлопцем, кажуть одногрупники. На Майдан вирішив поїхати в останню хвилину. «Ще в середу Назар був на заняттях, а в четвер, в годині о 10 — 11 нам подзвонили в коледж і повідомили, що він вбитий на Майдані. Ми не повірили і почали дзвонити на його мобільний. Відповіла волонтерка і сказала, що в Михайлівському соборі лежить тіло нашого студента», — розповідала куратор групи Тетяна Панченко. Тепер школа села Травневе, в якій навчався Назар Войтович і для якої мріяв написати свою картину, буде названа його ім’я. У день народження хлопця там планують відкрити меморіальну дошку з барельєфом.

Устимові Голоднюку зі Збаража, який загинув вісімнадцятого лютого під час боїв у Києві, було дев’ятнадцять. Юнак навчався в Бережанах у технікумі, мріяв бути військовим, сподівався одружитися. Від поїздки на Майдан його не міг відговорити ніхто. «Говорив: А хто, коли не я? Я хочу, щоб були зміни в країні, я хочу, щоб мої діти жили в іншій країні, не в корумпованій, а в європейській, де існує право, де людина — це є цінність», — розповідає його родич Ігор Кінах. Оскільки Устим в Києві виснажився, батько поїхав за ним. Ще о 9-й годині розмовляв із сином по телефону, об 11-й мали їхати додому. Своїм побратимам Устим сказав: ще один раз іду в атаку й їду додому, хлопці. Але так і не повернувся. Снайпер не промахнувся. Куля пробила наскрізь його блакитну каску миротворця і розтрощила голову.

У подвійній жалобі в ці дні Зубрець Бучацького району, адже на Майдані загинуло два молодих вихідці з села. 22-річний Ігор Костенко навчався на географічному факультеті Львівського національного університету ім. Івана Франка, працював журналістом. Його поховали в неділю у Зубреці. Кажуть, він загинув від двох снайперських куль. Родом із цього села був і 21-річний Василь Мойсей. Вічний спокій він знайшов на Волині, де жив останнім часом. Снайпер влучив хлопцеві в серце, хоча Василь мав бронежилет. Помер у київській лікарні № 17.

ЛЬВIВЩИНА ПОПРОЩАЛАСЯ

 з 14-ма героями

Упродовж чотирьох останніх днів Львівщина попрощалася з чотирнадцятьма героями Майдану. Це Богдан Вайда, Роман Варениця, Роман Точин, Ігор Костенко, Олег Пушневич, Андрій Дигдалович, Анатолій Жаловага, Анатолій Жеребних, Володимир Жеребних, Андрій Корчак, Віталій Коцюба, Іван Бльок, Богдан Сольчаник, Богдан Ільків. Кількома тижнями тому поховали Юрія Вербицького та Романа Сеника. Вік невинно убієнних — від двадцяти двох до п’ятдесяти двох років. Це люди різного соціального статусу — і студенти, і науковці, і викладачі, і безробітні...

Львівську чоту Небесної сотні оплакували десятки тисяч людей — у Львові, Стрию, Городку, у Дрогобицькому, Яворівському, Пустомитівському, Сколівському, Жовківському, Самбірському та Старосамбірському районах. Труни несли на цвинтарі на плечах... Вічная пам’ять героям...

«У похованні визначальною є позиція родини, і ми завжди пристаємо до цієї позиції, — зазначав напередодні жалобних днів міський голова Львова Андрій Садовий. — Ці хлопці, з якими є прощання у Львові, будуть поховані у Львівській області, адже так вирішили родини. Якщо є потреба, ми завжди готові надати можливості у Львові (на полі Почесних поховань Личаківського цвинтаря. — Ред.). Всі герої будуть вшановані гідно».

І тут хочеться просити Господа дати надію, що у жалобному списку буде поставлена крапка... Річ у тому, що до Львова продовжують привозити поранених з Києва, а особливо серед них багато тих, хто зазнав травм 18 лютого. Як повідомили журналістові «Дня» у лікарні швидкої медичної допомоги, постраждалі — представники різних регіонів України, і серед них — достатньо людей із важкими ушкодженнями... За можливості, потерпілих скеровують на лікування за кордон. Зокрема, до Польщі.

Основний фінансовий тягар витрат на поховання взяли на себе органи місцевого самоврядування. Обіцяють також надати їхнім родинам фінансову допомогу. Про це учора йшлося на засіданні виконкому Львівської обласної ради. Сума допомоги наразі уточнюється.

Валерій КОСТЮКЕВИЧ, Житомир; Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне; Інна ТІЛЬНОВА, Кіровоград; Ірина ФЕДОЛЯК, Івано-Франківськ; Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль; Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments