Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Iнтернат — не зло, але може стати його причиною

Громадські організації закликають людей добровільно ставати «ревізорами» місць несвободи
4 червня, 2013 - 15:35
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Виявляється, дитячі будинки та школи-інтернати, як і виправні колонії, вважають місцями несвободи. Асоціація незалежних моніторів нарахувала в Україні шість тисяч таких місць — тут держава повністю відповідає за людей, не допускаючи ніякого громадського контролю. Йдеться про інтернати, СІЗО, психоневрологічні диспансери, виправні колонії тощо. З кінця минулого року, завдяки впровадженню національного превентивного механізму, в Україні стала можливою система моніторингових візитів без попередження до різних типів місць несвободи (представників громадськості спільно з офісом Уповноваженого ВР з прав людини).

В Україні вже кілька років говорять про потребу реструктуризації інтернатів та пріоритетність сімейних форм виховання. Нині, за даними Харківського інституту соціальних досліджень, у державі діють 55 дитячих будинків-інтернатів, підвідомчих Міністерству соціальної політики України, 687 шкіл-інтернатів, підвідомчих Міністерству освіти, науки, молоді і спорту. За даними Мінсоцполітитки, в цих закладах перебувають 20 тисяч дітей. Як показує дослідження життя випускників шкіл-інтернатів, більшість з них не можуть адаптуватися до нових умов і нерідко стають потенційними клієнтами інтернатів для дорослих.

«ЦІ ДІТИ — АБСОЛЮТНО ДЕЗІНТЕГРОВАНІ...»

Приклад 18-річного Іона Деметра — випускника Домбоківської школи-інтернату (Мукачівський район Закарпатської області) — дуже наочний. Хлопець називає себе Стасом — не любить, коли його кличуть так, як назвала мати — вона його покинула одразу після народження.

У Домбоківський інтернат, який він «закінчив» рік тому, не вміючи ні читати, ні писати і майже не розуміючи, що відбувається в навколишньому житті, Стас потрапив із діагнозом «розумова відсталість». Як зазначено на сайті цього навчального закладу, станом на минулий рік у ньому виховувалося 66 дітей (сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які мають вади у розумовому розвитку).

Стас говорить мало, речення короткі, прості. Сам не розповідає нічого — з нього все треба «витягувати»:

— З вами вихователі займалися в інтернаті?

— Вони пили каву, а ми цілий день дивилися телевізор...

— Вас карали за неслухняність?

— У спортзалі... Били і не пускали їсти в їдальню...

Коли хлопцю виповнилося 18 років, в інтернаті йому сказали «До побачення». Як кожному випускнику такого закладу, держава видала п’ять тисяч гривень, які Стас протягом тижня витратив на їжу. Потім зусиллями служби у справах дітей опинився в гуртожитку в Мукачевому — в кімнаті 2х2 метри.

Коли він у січні потрапив під нагляд Благодійного фонду інформаційних та освітніх ініціатив «Розвиток», то був у такому стані: їв один-два рази на тиждень, з одягу — легкі джинси і куртка, дві старі футболки, осіння куртка, кросівки... Хлопець цілими днями лежав у ліжку. В чому ходив, у тому й спав. Працівники служби у справах дітей хотіли зробити хлопцю довідку про те, що він розумово відсталий, щоб поселити в спеціальний інтернат для дорослих (тоді у нього було б своє ліжко, пенсія у розмірі 800 гривень та трьохразове харчування).

«Ці діти — абсолютно дезінтегровані: в них немає системної освіти, немає життєвих навичок... Діти — різного віку, і якщо їх чогось вчать, то всіх за однією програмою... Потім видають свідоцтва про те, що вони закінчили 9-й клас, хоча вони безграмотні. Наступна проблема: під кінець навчання їхній статус «розумово відсталий» замінюють на статус «легка розумова відсталість». Це говорить про те, що вони не мають права ні на яку соціальну допомогу, тому що тепер вважаються працездатними. Тому Стасу ще дуже пощастило, що його влаштували в гуртожиток. Всі інші опинилися на вулиці», — розповіла координатор проектів Благодійного фонду «Розвиток» (м. Мукачеве) Наталя КОЗИР.

«НАШЕ ЗАВДАННЯ — ВІДКРИТИ МІСЦЯ НЕСВОБОДИ ДЛЯ ШИРОКОГО ЗАГАЛУ, ДЛЯ МІСЦЕВОЇ ГРОМАДИ»

Чим Стасу Деметрі може допомогти національний превентивний механізм? Його роль полягає в тому, що він дає можливість громадськості дізнатися про те, що відбувається біля них — в закритих закладах. Адже в кожному регіоні України це 30-50 інтернатів, які часто віддалені від обласних центрів, про які мало хто знає. Завдяки превентивному механізму з протидії катуванню та жорстокому поводженню, роботу якого взяла на себе Уповноважений ВР з прав людини Валерія Лутковська, нині в Україні систематично відвідують подібні заклади. Але одна справа — коли перевірка «згори» і керівництво закладу намагається продемонструвати все в гарному світлі. Інша справа, коли до роботи залучено громадських активістів — людей, які живуть недалеко, представників територіальної громади.

«Одним зі своїх завдань ми вважаємо відкриття цих місць несвободи для широкого загалу, для місцевої громади. Як сказав мені один з директорів, «не треба нам ніяких подарунків: просто приїжджайте і спілкуйтеся з дітьми, для них це найкращий подарунок, — розповів директор Асоціації незалежних моніторів Андрій ЧЕРНОУСОВ. — Створення та існування системи інтернатів затверджує псевдопіклування в державі. На жаль, нині в Україні інтернатна система створена і працює для консервації тих станів, у яких приймають людей. Вона не дає жодної можливості для розвитку: питання соціалізації, формування норм поведінки, адаптації — це все залишається поза межами, хоча ці інтернати називають навчально-виховними установами. Вони мають навчати і виховувати, але немає ні того, ні іншого. Навіть більше — інтернатам не вигідно відпускати дітей, бо це веде до зменшення наповнюваності, відтак — до зменшення бюджетного фінансування. Це означає скорочення ставок».

Представники громадських організацій кажуть, що плани держави до 2020 року всіх дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, влаштувати в родини та будинки сімейного типу, є нереалістичними — враховуючи темпи роботи. По-друге, є різні категорії дітей — такі, які потребують спеціального догляду, поводження. Тому їм краще залишатися в спеціалізованих закладах.

«БЕЗ УЧАСТІ ГРОМАДИ ЗМІНИТИ ЖИТТЯ ТОГО, ХТО ПОТРЕБУЄ ДОПОМОГИ, ПРАКТИЧНО НЕМОЖЛИВО»

Щодо роботи громадських активістів, то вони, наприклад, могли б зацікавитися, як цю чи іншу дитину направляють до певного інтернату. Якщо взяти випадок Стаса, то, за словами працівників громадських організацій, психо-медико-педагогічну комісію (ПМПК), яка поставили йому діагноз «розумова відсталість» і направила у відповідний заклад, він проходив «на папері». Ніхто ніколи його не діагностував, не анкетував. Відповідно спочатку поставили йому діагноз «розумова відсталість», потім випустили з інтернату з діагнозом «легка розумова відсталість». До речі, ця ПМПК також вирішує, чи помістити дитину в психоневрологічний диспансер. Представники ГО кажуть, що дитина, одного разу поміщена туди, майже не має можливості вийти з цього кола.

«Національний превентивний механізм — це великий крок вперед, який дозволяє брати участь у контролі за дотриманням прав людини в закритих установах. Активісти територіальної громади можуть зробити для такої людини, як Стас, набагато більше, ніж прокуратура. Ми сподіваємося, що цей механізм буде розвиватися завдяки волонтерам територіальних громад, тому що в наших громадах є дуже багато небайдужих людей. В яких умовах утримують людей в будинках престарілих, в яких умовах утримують затриманих в СІЗО, виховують дітей в інтернатах — вся ця інформація може стати відкритою. Без участі людей змінити життя того, хто потребує допомоги, практично неможливо. Держава цього сама ніколи не зробить», — вважає директор програми «Верховенство права» Фонду «Відродження» Роман РОМАНОВ.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments