Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Повість про двох журналістів

Уолтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія
25 жовтня, 2019 - 12:03
ГОЛОД — 1933. ПЛАКАТ ВОЛОДИМИРА КУТКІНА

24 червня Пулітцерівський комітет отримав листа від доктора Маргарет Сиріол Коллі та її сина, Найджела Лінсана Коллі, з Бремкота, Ноттс (Велика Британія). Ця пані — племінниця такого собі Гарета Джонса (1905—1935), журналіста, який насмілився сказати правду про те страхіття, яке побачив в Україні весною 1933 року. За свою сміливість він заплатив професійною репутацією і на багато років практично канув у забуття. А «негативний герой» у цій історії — такий собі Уолтер Дюранті, який отримав Пулітцерівську премію 1932 року за репортажі з Радянського Союзу, які, як він сам признавався, «відображали офіційні погляди радянського уряду», а не його власні. Ось тут і починається повість про журналіста, якого знищили за чесність, та його колегу, винагородженого за брехню. Повість, яка має прямий стосунок як до журналістської етики, так і до української історії.

Уолтер Дюранті, народжений у Ліверпулі (Англія) 1884 року, завжди був таким собі негідником і відверто насолоджувався своїм умінням виходити сухим із води. Його репортажі завжди були живими, легко читалися і зазвичай — але аж ніяк не завжди — певним чином стосувалися справжніх фактів. Проте він розумів, що в американській вільній пресі призначення газети полягає у тому, щоб приносити власнику прибуток, і завдання репортера — написати щось таке, щоб читачі захотіли купити газету його роботодавця та прочитати це. Такі класичні відносини між працею й управлінням у ринковій економіці: чим ефективніше найманий працівник допомагає роботодавцю заробляти гроші, тим більше він має шансів отримати вищу зарплату, кращу посаду й інші атрибути запаморочливого успіху.

У випадку Дюранті ця система чудово спрацювала. Після війни його відправили до нових незалежних прибалтійських держав, а в 1921-му він став одним із перших журналістів, допущених до Радянського Союзу. Останнє досягнення дечого варте, оскільки Радянський Союз ніколи не соромився жорстко контролювати, кому дозволити приїхати чи поїхати, а кому — ні. Західний репортер у СРСР завжди знав, що, якщо написати що-небудь образливе для радянської влади, тебе негайно видворять і не впустять назад. Тому їхнім найсильнішим професійним прагненням було не виявитися такою персоною. Дюранті розумів це краще, ніж будь-хто інший, але на випадок, якщо хтось із іноземних журналістів забував цю просту істину, радянський чиновник завжди готовий був їм про неї нагадати. Під час першої п’ятирічки главою радянського управління преси був Костянтин Уманський.

Юджин Лайонс, який знав Уманського ще з тих часів, коли той був кореспондентом ТАРС у США і пізніше главою її іноземного бюро, ймовірно, не гірше за інших іноземних кореспондентів знайомий із цим невисоким кучерявим чоловічком, говорив, що цю систему будували на принципі «ти — мені, я — тобі», — інколи журналістам вдавалося примусити цензора піти на поступки, демонструючи професійну солідарність (зрештою, для Радянського Союзу було б занадто великим конфузом вислати відразу всіх іноземних кореспондентів), і в цілому все базувалося на компромісах. Та без дозволу Уманського телеграф просто не передавав телеграми кореспондентів.

Як Лайонс, так і Дюранті були настільки добре обізнані з правилами цієї гри, що їх удостоїли ще до початку Голодомору інтерв’ю із самим Сталіним — Священним Граалем іноземної преси в Москві. Уманський знав, як нагороджувати і карати іноземців. Можливо, саме завдяки цьому пізніше він увійшов у вашингтонський дипломатичний бомонд.

Лайонс, приїхавши до Москви американським комуністичним підлабузником і перетворившись потім на позбавленого ілюзій антикомуніста, заплатив свою ціну. Його перекладачка звернула його увагу на статтю в «Молоті» — газеті, виданій у Ростові-на-Дону й, очевидно, не призначеній для очей іноземців, де повідомлялося про депортації трьох українських козацьких станиць із Кубані. Через дев’ять місяців після того, як він написав про це, його попросили забратися геть із СРСР.

ГОЛОД — 1933. ПЛАКАТ ВОЛОДИМИРА КУТКІНА

У світ московської журналістики, світ, де кожному доводилося самостійно вирішувати моральну дилему, позначену Лайонсом як «писати чи не писати», приїхав такий собі Гарет Джонс, перспективний юнак, який вивчав російську мову, випускник Кембриджа, радник із питань зовнішньої політики тогочасного прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд-Джорджа. У віці 25 років, у 1930-му, він приїхав до СРСР, щоб повідомити своєму роботодавцю про те, що там відбувається. Його репортажі вважали настільки чесними, що їх публікувала лондонська «Таймс» за підписом «Нотатки спостерігача». Наступного року він повернувся й опублікував кілька матеріалів під власним ім’ям. Заробивши репутацію своєю послідовністю у спробах чесно докопатися до суті, у 1932-му він написав правду про ситуацію з продовольством, про людей, які запитували: «Чи буде ще коли-небудь у нас суп?»

До ранньої весни 1933-го про те, що голод лютує в Україні та на Кубані, де дві третини населення становили українці, у Москві знали й іноземні дипломати, й іноземні кореспонденти, і навіть прості люди. У відповідь на «викриття» Лайонса, що грунтувалися на регіональній радянській пресі, іноземним кореспондентам заборонили їздити до району лиха. Розпитавши колег у Москві — зрозуміло, на умовах, що їхні імена не будуть згадані, — він вирішив, що варто порушити заборону і купити квиток на поїзд до цих місць як приватна особа, що не заборонялося. Потрапивши туди, він знову використав свій простий, але логічний метод — зійти з поїзда та йти пішки, поки не пересвідчишся, що зійшов з уторованої дороги, а потім почати розмовляти з місцевими жителями.

Він провів там два тижні, пройшов приблизно 40 миль, розмовляв із людьми, ночував у їхніх хатинах і був охоплений жахом від побаченого. Поспішно повернувшись до Москви і залишивши Радянський Союз, Джонс зробив першу зупинку у Берліні, де йому вдалося дати прес-конференцію і написати серію статей про трагедію, яку він бачив на власні очі. «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо...» («Манчестер гардіан», 30 березня 1933 р.).

Дюранті зайняв провідну позицію у кампанії проти Джонса. 31 березня 1933 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала на 13-й сторінці статтю, яку можна було б вивчати на факультетах журналістики як приклад майстерного лавірування між правдою і брехнею. Вона називається «Росіяни голодні, але не помирають із голоду» і починається з викриття Джонса у контексті, який прояснює все: «У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та СРСР з приводу арештованих британських інженерів в американській пресі з’являється «страхітлива історія» із британського джерела про голод у Радянському Союзі, про «тисячі вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть».

Стаття, здавалося, розставила все на місця. Британці сердиті, і тому навіть побіжні спостереження цього розумного, але зухвалого наївного юнака впали на благодатний грунт. Такі «страшилки» з’являються регулярно, а правда полягає у тому, що становище дійсно важке, в управлінні сільським господарством дійсно були перекоси, і чиновники Комісаріату сільського господарства, які найбільше провинилися, отримали відповідне покарання. «Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, — пояснював Дюранті, — але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням...

Тоді як Дюранті так активно публічно заперечував існування голоду, в приватних бесідах він визнавав його цілком відверто. 26 вересня 1933 року в приватній розмові з Вільямом Стренджем, співробітником британського посольства у Москві, він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 мільйонів чоловік загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства».

Джонс і ті, хто підтримав його, були поховані під вагою спростувань. Один за іншим покидаючи Радянський Союз, американські журналісти писали книги про те, що бачили. Маггерідж написав роман «Зима у Москві» (1934), у якому імена було змінено, але було цілком зрозуміло, хто є хто. Здається, як слід він замаскував тільки Джонса: персонаж, списаний із нього, старший, він палить і п’є, чого справжній Джонс не робив. Здається, Маггерідж у своїх мемуарах забув про того, хто насправді підняв історію українського Голодомору під своїм власним іменем. Можливо, він почувався трохи винним за те, що у нього виявилося менше хоробрості, ніж у валлійця, якого вбили у Китаї в 1935 році, можливо, щоб перешкодити йому розповісти світу, що нова держава Манчжоуго не настільки чудове місце, як хотіли це подати його японські спонсори.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Незважаючи на пророцтва Дюранті, українці не забули, що сталося з ними у 1933-му, і через 70 років Українсько-канадська асоціація громадянських свобод і Всесвітній конгрес українців за підтримки інших провідних організацій української діаспори організували кампанію, щоб переглянути присудження Уолтеру Дюранті Пулітцерівської премії з метою її анулювання. Вони надіслали тисячі листівок і листів до Пулітцерівського комітету (Columbia University, 709 Journalism Building, 2950 Broadway, New York, NY, USA 10027). «День» пропонує читачам нашої газети приєднатися до них (зрозуміло, писати слід англійською мовою). Тим часом ми надсилаємо текст цієї статті всім членам Пулітцерівського комітету з надією, що це допоможе їм прийняти рішення.

Вся історія із запереченням злочинів режиму, якi обійшлися в мільйони життів, — одна з найсумніших в історії американської вільної преси, так само, як Голодомор був, безумовно, найсумнішою сторінкою в історії нації, чия поява на карті світу виявилася настільки несподіваною, що була навіть досить популярна книга англійською мовою «Українці: неждана нація».

Джеймс МЕЙС

15 липня 2003 р.

(уперше опубліковано у «Дні» 16 липня 2003 р.)

Передрук зі скороченнями

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ