Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

Українська iдентичнiсть: проблеми та виклики

Від того чи іншого способу їхнього розв’язання залежить і майбутнє України
13 листопада, 2013 - 11:04
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Михайло Грушевський, 95 років тому, шукаючи відповідь на питання про українську ідентичність, у брошурі «Хто такі українці і чого вони хочуть» звертав увагу на такі чинники національної самоідентифікації. «Передусім, розуміється, — зазначав Грушевський, — [Українцями є] всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем, товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання — се не важно. Його воля і свідомість рішає діло». Як бачимо, для Грушевського, як для пізніших націологів Європи, з їхніми загостреними до межі і за неї твердженнями, що «нація — це щоденний референдум», крім традиції, головними чинниками є воля і свідомість, тобто діяльний вибір людини на користь належності/неналежності до українства. У цьому фрагменті йдеться про так званих свідомих українців; проте Грушевський не відлучає від українства і «несвідомих», як він далі пише, «наших земляків». А от ті, хто начебто належить за походженням, але не хоче бути українцем, хто свідомо переходить до іншої національної спільноти, для Грушевського вони не вписуються в коло власне українців.

З часів Грушевського змінився — в силу відомих обставин — мовний чинник. Він залишився важливим, але вже не у такому формулюванні. Бо ж, скажімо, далеко не всі сьогоднішні знані достойники культури, особливо городяни, «родилися і виросли з українською мовою на устах» — ця мова — результат їхнього свідомого вибору у дорослому віці; з іншого боку, не всі, хто виявляє (згідно з даними соціологів) готовність захищати Україну зі зброєю в руках, розмовляють українською мовою вдома чи в побуті. Але так чи інакше — громадянський чинник був і залишається тут головним. І якщо взяти дослідження соціологів, де в середньому від 1/5 до 1/4 усіх опитаних виступає проти незалежності України, то постає закономірне запитання: чи мають українську ідентичність (у будь-якому сенсі, за Грушевським чи за новітніми теоріями) ці люди? Адже цифра така стабільна вже впродовж багатьох років. І чи можна, як пропонує дехто, скажімо, науковець Георгій Касьянов, уважати, що кожен громадянин України (точніше, персонаж з паспортом такого громадянина) апріорі є українцем з тим чи іншим видом української ідентичності, належить до української нації? І чи не є ті, хто заперечує свою українськість у громадянсько-політичному сенсі (хоча часом є етнічними українцями) — насправді такими собі російсько-совєтськими фольксдойчами?

Питання ці зовсім не теоретичні, а суто практичні. Від того чи іншого способу їхнього розв’язання залежить і майбутнє України (як держави і як країни), і — в тактичному плані — програма дій тих політичних сил, які справді прагнуть побудови модерної європейської України.

Отже, про головні проблеми пов’язані з українською ідентичністю.

Головною, так би мовити, «парасольковою» проблемою в цьому плані є незавершеність формування української модерної нації, що беззаперечно зафіксовано всіма соціологічними службами. Зокрема, згідно з серпневим дослідженням Соціологічної групи «Рейтинг», патріотами своєї країни вважає себе 81% опитаних, а за її незалежність проголосував би тільки 61%. Отож патріотизм та підтримка незалежності в Україні не тотожні. Так само не тотожні й мовна визначеність індивіда та підтримка ним незалежності. Серед респондентів, які вважають рідною мовою українську, підтримують незалежність майже 80%; серед респондентів, які вважають рідними одночасно російську та українську, таких близько половини, а серед тих, які вважають рідною лише російську, — третина. 46% опитаних готові у разі виникнення загрози відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках. Але що цікаво: на Донбасі кількість опитаних, які готові відстоювати  територіальну цілісність країни зі зброєю в руках, у 1,5 разу вища, ніж кількість тих, хто підтримав би незалежність (таких тільки третина від усього числа опитаних).

Ці цифри засвідчують не лише істотні деформації в національно-політичному житті України, коли від однієї п’ятої до однієї четвертої громадян держави ототожнюють себе з «русско-советским миром», а й специфічне розуміння патріотизму, яке іноді полягає у готовності боротися зі зброєю в руках за цілісність України, що перебуватиме у статусі колонії чи протекторату «великой России». Як і належить, етнічне (україномовність) не збігається однозначно з національним (підтримка незалежності), хоча (і це знов-таки відповідає теорії модерної нації) існує певне етнічне ядро такої нації. Але у разі сформованості української нації число противників незалежності було б приблизно вдесятеро меншим, а патріотизм був би майже повністю тотожним незалежництву. Цього немає, тож противники незалежності України становлять вагому електоральну групу, яка наразі превалює в Донбасі і становить до 40% виборців на півдні та сході України. Вплив цієї групи на політичні процеси міг би бути мінізований у разі, якби число переконаних прихильників незалежності сягало 75—80% усіх громадян, а це означає, що йшлося б не просто про політичну, а про політико-культурну українську ідентичність цієї спільноти.

Ця проблема значною мірою закорінена в тому феномені, який можна назвати об’єктивною спадщиною колоніального/неоколоніального часу — починаючи від ментальних, глибоко підсвідомих настанов, які вкорінені в культурі повсякденності і сформувалися ще під час періодів поділу України між тими чи іншими державами і закінчуючи різними мірами економічної та культурної інтегрованості регіонів країни до колишнього «всесоюзного» (російсько-імперського) простору. Сюди ж належить і наявність в Україні Донбасу — одного з не багатьох регіонів СРСР, де справді працював «плавильний казан» і творилася «нова історична спільнота — совєтський народ» (це стосується і Криму з його переважно переселенським населенням, а частково й великих портових міст Причорномор’я).

Надзвичайно актуальна і проблема протидії цілеспрямованому розмиванню та деструкції української ідентичності. Упродовж останніх 13 років — після приходу до влади в Росії команди «кремлівських чекістів» Путіна — ця команда здійснює активні зусилля задля підживлення реверсного руху в питанні української національної єдності, тобто розмивання власне української ідентичності. Робити вигляд, наче не ведеться «холодна війна» проти незалежності України та її цілісності (не лише державної, а й національної), є щонайменше непрофесіоналізмом. Для досягнення своєї мети (інтеграції України чи її більшої частини до «русского мира» режим Путіна використовує політичні, економічні, соціокультурні та інформаційні важелі (не в останню чергу — за допомогою стратегії непрямих дій в інформаційно-культурній сфері), а на додачу — традиційні чекістські спецоперації через давню (завербовану ще КҐБ) та новітню агентуру. Фактично в одному річищі з командою Путіна, але виходячи з власних інтересів, у ці роки діяли і значною мірою діють донині провідні представники олігархату України та «партії влади».

Розмивання зсередини української ідентичності, починаючи з 2010 року, здійснюється системою освіти, керованою Дмитром Табачником. Ідеться не тільки про гуманітарний цикл, а й про природничі дисципліни; курси фізики, хімії та біології, які згідно з його задумом будуть тепер доступні тільки частині школярів, уже здійснена ліквідація курсу астрономії, а без вивчення цих курсів молоді українці втрачають конкурентоспроможність на світовому ринку інтелектуальної робочої сили. Крім того, унеможливлена євроінтеграція  середньої школи, переведеної за російським взірцем на 11-річний цикл навчання, та науки (вимоги до дисертантів змушують 90% з них друкувати свої статті в Росії). Загалом новітні «реформи» Табачника ведуть до нового «розрізання» України на частини відповідно до мови навчання (реально при виборі російської мови навчання українська у багатьох випадках у школах де-факто просто відсутня; до загальної «деукраїнізації України», коли на перший план висуваються суто радянські постаті (історія, краєзнавство), натомість нерадянські і не надто радянські відсуваються у тінь; до здійснюваного внаслідок різкого падіння фінансування науки, надто вузівської, переведення модерної української ідентичності (значною мірою здобутої, попри все, в ХХ столітті бодай тільки щодо 60—65% населення), до форм фольклору, архаїки, в кращому разі гуманітаристики (без потужної «точної» науки модерна ідентичність неможлива); до свого роду «нашіптування» через освітню систему про «спільну з Росією і Білоруссю історію та культуру» — це запрограмовано у підручниках і методичках, що заміщують українськість «русским миром».

Чільний наслідок головної проблеми — неефективність будь-яких реформ проєвропейського спрямування, нехай то будуть економічні, політичні чи освітні. Адже значною кількість населення вони сприймаються як щось апріорі чуже, вороже, неприпустиме. Раціональні аргументи тут не спрацьовують — навіть якщо ці реформи проводить уряд начебто «своєї» Партії регіонів, тільки половина електорату якої підтримує незалежність України. Ефективне проведення масштабних реформ можливе за двох умов: 1) авторитарного правління, яке спирається не просто на силу, а на клас раціональної бюрократії; 2) демократичної влади, яка стабільно сприймається переважною більшістю (не менше 2/3) громадянства як виразник її прагнень, як віддана національним інтересам сила. Будь-які серйозні, найліпше продумані реформи певний час (більший чи менший) створюють труднощі для суспільства, тому у цей час члени суспільства повинні ставити національне понад особисте. Якщо відсутня «критична маса» налаштованих таким чином громадян, реформи зазнають провалу.

Розв’язання зазначених вище проблем неможливе без розв’язання проблеми надання можливості всім охочим вивчити українську та ввійти в український культурний світ. Поки що такі можливості на південному сході та півдні України або зовсім відсутні, або надзвичайно обмежені. Зокрема, відсутні безплатні курси української мови, є істотні проблеми з наявністю українських книгарень та преси (часто неможливо в цьому регіоні віднайти навіть російськомовні періодичні київські видання), бракує українських шкіл, майже немає україномовних  дитячих садків. Усупереч українофобній  пропаганді охочих учитися в україномовних освітніх закладах у традиційно російськомовних областях вистачає. Наприклад, у Сімферополі в єдиній україномовній гімназії на одне учнівське місце щороку претендує по 5 (п’ятеро) дітей. Конкурс майже як до престижного університету. Не менше охочих у Севастополі, де місцева влада вже 20 років саботує відкриття української школи-колегіуму. Українізація (за всієї умовності терміну) передусім означає гарантований доступ на всій території України до української мови і культури всім охочим. Вона означає також  гарантування права всім українцям на кожному клаптику української землі залишатися українцями без асиміляції «русским миром» та/чи перетворення на безнаціональну біомасу. Сьогодні все це ніяк не забезпечене, а українізація звелася протягом 22 років до гучних закликів за дефіциту практичних кроків і матеріально-технічної підтримки цього процесу. А от в Узбекистані існує розгалужена мережа безплатних державних курсів узбецької мови...

Існування та розвиток українського культурного світу на початку ХХІ століття неможливі без оцифрування української класичної та сучасної художньої та наукової літератури, журналів, музики, архівних матеріалів тощо. А також — без українізації (як лінгвістичної, так і змістовної) сукупності комп’ютерних програм, ігор, мультфільмів; доходило до смішного — популярна не так давно гра «Козаки», створена в Україні, закінчувала історію власне українського козацького війська XVII століттям, ігноруючи XVIIІ століття — часи врядування Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Данила Апостола та Кирила Розумовського й їхніх військових реформ.

Інформаційна деколонізація — це наступна проблема. Надзвичайно залежний  від стандартів і звичаїв медіа-сфери колишньої метрополії інформаційний простір України постійно відтворює питомі риси культурно-політичної  Євразії  в українській повсякденності, руйнуючи процес «зцілення» національної ідентичності українців. Більшість ЗМІ України, насамперед телевізійні, виконують не націєтворчі, а націєруйнівні функції. Тож не лише формування єдиної національної ідентичності, але й нормальний розвиток України як суспільства і держави неможливий без виправлення ситуації. Як справедливо зазначив у програмі «Шустер LIVE» її ведучий, «в українському інформаційному просторі домінує Росія». Для незалежної  і суверенної держави ця ситуація протиприродна, вона разом з іншими чинниками робить Україну об’єктом політики інших країн замість суб’єкта міжнародного політичного процесу. Попри всі процеси глобалізації, не може бути реального суверенітету без національного інформаційного простору. Територія України «прострілюється» зі сходу на захід і з  півночі на південь телеканалами РФ: 1-й російський Національний, РТР, НТВ, RTVI, ТВЦ, РЕН-TV, ТНТ тощо. Вони наполегливо і послідовно формують у свідомості мільйонів українських телеглядачів російську візію політичних подій у Росії та Україні, а головне — нав’язують свою думку на Українську державу, на українську історію і культуру. Все це робить РФ надзвичайно активним політичним гравцем у внутрішніх процесах в Україні, який має надзвичайно великі можливості маніпулювання електоральними настроями сусідів, ба навіть світовідчуттям і світоглядом українців. Тотальне (дез)інформаційне панування конвертується в панування політичне, економічне, ідеологічне. На додачу, російські телеканали в Україні мають ще місцевих молодших партнерів, контент і стилістика яких мало відрізняється від московських. Зокрема, надивившись нескінченних ФСБешно-кавказьких бойовиків на ICTV, можна подумати, що Україна воює в Чечні й Дагестані. Останніми роками навіть Перший Національний телеканал України дедалі більше справляє враження тамбовського чи рязанського обласного телебачення.

У багатьох містах південного сходу України неможливо відшукати київську газету, хоча б і російськомовну. Зате в Україні скрізь величезна кількість всіляких видань штибу «Комсомольской правды в Украине». Нині Кремль, спираючись на потужну (дез)інформаційно-пропагандистську базу в Україні, має можливість нав’язувати нашій країні свій порядок денний і свої геополітичні вибори, здійснюючи безпосереднє втручання в громадську свідомість іншої країни, маючи чудові вихідні позиції для ідеологічного і соціально-психологічного маніпулювання українським суспільством. Треба визнати прикрий факт: сьогодні мільйони українських мізків є дистанційно керованими з-за кордону. Відповідальність за це несуть усі режими в незалежній Україні, бо жоден не робив активних спроб зменшити цю всебічну інформаційну залежність України. Бо ж чи можна реформувати країну, коли громадська опінія стосовно соціально-економічних змін значною (якщо часом не переважною) мірою формується де-факто за її межами і в інтересах іншої спільноти?

Ще одна засаднича проблема — це проблема фальшивої історичної пам’яті. Здається, всі поширені визначення нації (крім сталінського) містять у собі як неодмінну складову історичну пам’ять. Іншими словами, нормальне національне життя неможливе без того, щоб мати спільну (бодай у головних рисах) візію свого минулого, спільну систему моральних вартостей, за допомогою яких оцінюються ті чи інші події минулого, а ще й закарбовану в мистецтві панораму розвитку своєї спільноти, її взаємодії з іншими народами, злетів та падінь на роздоріжжях цивілізації і таке інше. Пам’ять національна складається з індивідуальних сегментів, хоча й не зводиться до них (адже й етичні норми, і мистецькі твори, і пантеони на честь загиблих у бою за Вітчизну — речі надіндивідуальні, проте без них історична пам’ять не існує). Власне, така пам’ять — це не лише те, що ти пам’ятаєш особисто: це — досвід усього твого народу, що перейшов до тебе в об’єктивованих формах. Отож перефразуючи відомий вислів, можна зауважити: скажіть, яка у цієї нації історична пам’ять (і чи є вона взагалі), і я скажу, чи життєздатна ця нація, чи ні. А яка ж пам’ять про минуле в українців? Можна сказати — різна і несумісна, але це ще нічого не пояснює. Скажімо, мільйони людей переконані у воєнному генії маршала Жукова чи в існуванні твердого порядку за сталінських часів, хоча факти твердять, що Жуков був кривавий м’ясник зі здібностями та вміннями на рівні командира стрілецької дивізії, а бардак за Йосипа Віссаріоновича просто-таки зашкалював. Але, що факти, — люди «пам’ятають»: порядок був залізний, усе робилося чітко, ми перемогли у війні (хоча, де вона, та держава-переможець, і чому в ній жилося значно гірше, ніж у переможених країнах, чітко пояснити ніхто зі сталіністів не здатен...). Фальшива історична пам’ять передається з покоління в покоління та постійно коригується за допомогою російських мас-медіа і певного числа ЗМІ України. Чи життєздатна нація, яка не пам’ятає про саму себе головного, яка неспроможна виробити спільне бачення основних подій свого минулого? І який ефективний проект спільного майбутнього випрацює ця нація, коли значна її частина досі бачить себе в історії крізь окуляри радянського міфу?

І це далеко ще не всі чинні проблеми та виклики, пов’язані з українською ідентичністю. Та про них і про відповіді на них — іншого разу.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, кандидат філософських наук, лауреат Премії ім. Джеймса Мейса

 Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, лауреат Премії ім. Джеймса Мейса

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments