Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів
Олег Ольжич, український поет, політичний діяч, археолог, очолював культурно-освітню референтуру ПУН (1937)

Як це було, або «Червона» кнопка, яка змінила світ

26 квітня 1986 року — в спогадах оператора четвертого блоку ЧАЕС
25 квітня, 2016 - 19:09
М. ПРИП’ЯТЬ. КВІТЕНЬ 2016 р. / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

У дні, коли весь світ згадує героїв-чорнобильців, які захистили Європу, та й усю планету, від страшної біди, ця новина звучить як блюзнірство. Напередодні трагічної дати Верховна Рада не змогла подолати вето Президента на ухвалений раніше закон «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що відновлював соціальний захист людей, які жертвували своїм здоров’ям і навіть життям.

Так, у держави сьогодні фінансові труднощі. Але ж в країні війна, серед військових є вбиті та поранені. Як вплине на бойовий дух солдатів таке ставлення держави до своїх героїв? Спогади одного з них,  колишнього старшого інженера управління блоками ЧАЕС, а згодом співробітника відділу науки «Дня», засвідчують: ці люди заслуговують на пошану і почесті, а також, безумовно, на соціальний захист.


«26 квітня 1986 року, нічого не знаючи про те, що сталося вночі, я приїхав на свою звичайну робочу зміну і став за пульт управління четвертого блоку. А ввечері цього ж дня я востаннє натиснув кнопку на цьому пульті і залишив його назавжди. У цьому немає ані заслуги, ані провини. Просто історичний факт. У цю мить фактично завершилося відчайдушне протистояння атомників аварійній ситуації. Почалася ліквідація наслідків катастрофи, що триває досі. Ми намагалися робити і робили те, що окрім нас не міг зробити ніхто інший — ані пожежники, ані вчені. Але коли не включився єдиний уцілілий насос для подачі води до реактора, місія операторів закінчилася.

Головним для мене, як і для багатьох інших того дня, було охолоджування ректора. Цього вимагали всі інструкції, керівництво АЕС і навіть чиновники з Москви, які час від часу телефонували на атомну станцію і вимагали за будь-яку ціну подавати до реактора воду. Для усунення нових загроз черговій зміні необхідно було щось зупинити... відключити... перекрити... вивільнити... видалити... знеструмити або ж навпаки — заповнити... включити... з’єднати. І за те, щоб це зробити, платили життям.

ФОТО ІГОРЯ КОСТІНА

Наприклад, з турбінного відділення потрібно було щонайшвидше видалити масло, аби воно не спалахнуло. А його — понад сто тонн у кожному з двох баків біля турбін. Оператор міг би обернути ключ на пульті, і масло вилилося б до спеціальної підземної ємності за межами будівлі. Але через великі руйнування і розірвані дроти з пульта зробити це було вже неможливо. Тому два оператори пішли в небезпечну зону і зробили все руками. Вони загинули, але масло не спалахнуло, і четвертий блок не перетворився на ядерний Везувій. А як видалити водень з електрогенератора? Якщо цього не зробити, то стався б найпотужніший вибух. Атомники пішли до небезпечної зони і ціною життя виконали украй необхідні рутинні операції.

Найбільше жертв було на зміні, що працювала у момент вибуху. Багато хто потрапив під завали. Їх ми знаходили знесиленими, з сильними радіаційними ушкодженнями та серйозними травмами. З небезпечної зони виносили їх на собі. А після цього на плечах і руках рятувальників з’являлися радіаційні опіки, що не дають про себе забути все життя, яке залишилося. Одного з операторів — Валерія Ходемчука — знайти так і не вдалося. Він навіки залишився під уламками. І коли ми сьогодні говоримо про «саркофаг», то слід пам’ятати, що це ще й реальна могила. На стіні між третім і четвертим блоками є меморіальна плита. Немає дня, щоб на ній не було квітів.

Скорочена назва моєї посади на станції — СІУБ (старший інженер управління блоками). Безпосередньо на робочому місці, біля пульта, рівень радіації становив 800 мікрорентген на секунду, що рівно в тисячу разів більше допустимого для атомників рівня. Але, як потім з’ясувалося, це було чи не «найчистіше» місце, де того дня мені довелося побувати. З самого ранку разом з трьома колегами — Віктором Смагіним, В’ячеславом Орловим і Аркадієм Усковим — ми власноруч відкривали подачу води до реактора в напівзруйнованому і залитому водою приміщенні.

Повернувшись на місце, я (як і належить) записав свої дії в оперативний журнал і подивився на годинник. Здавалося, що вже середина дня, і біля реактора я був декілька годин. Виявилося, пройшло лише півгодини. У той час ми були готові робити все необхідне, відчували якесь піднесення і недоречну урочистість. Як я дізнався вже через декілька років, це була так звана «радіаційна ейфорія» — такі стани може викликати висока радіація. Трохи пізніше почалася нудота — ознака сильного опромінення. Вона минула після протиблювотної пігулки з солдатської аптечки, яку на пульт приніс начальник зміни реакторного цеху Сергій Камишний, він «пригостив» мене і Віктора Смагіна. А ввечері після зміни, коли я зняв білу операторську уніформу, то побачив красиву бронзову засмагу. Щоправда, дня через три вона зникла.

Десь о десятій годині ранку закінчилися запаси чистої води. Довелося заповнювати баки безпосередньо з річки. З інженерної точки зору це неприпустимо, але тоді пріоритети були вже іншими. Начальник зміни третього і четвертого блоків Володимир Бабічев узяв на себе найнебезпечніші операції і в результаті отримав променеву хворобу.

Приблизно об 11-й годині ранку мій безпосередній керівник — начальник зміни 4-го блоку Віктор Смагін дав команду: «Всім залишити четвертий блок!». Це було складне рішення — відмовитися від подальших дій  і, всупереч інструкціям і наказам «зверху», визнати продовження робіт на зруйнованому блоці недоцільним. Після цього на пульті залишилися двоє — Смагін, як старший на блоці, і я. Стан Смагіна через опромінення був дуже важким, але він спочатку велів піти з четвертого блоку мені, і тільки потім пішов сам. Пішов останнім, як і личить капітанові «корабля, що тоне».

Пізніше Смагіна було нагороджено орденом Леніна. Але тоді — 26 квітня — московські чиновники не розуміли, що відбувається. Вони, як і раніше, телефонували і вимагали подавати воду до реактора! Смагін в украй тяжкому стані, ледве пересуваючись, пішов у медпункт. Я ж... повернувся за пульт четвертого блоку. І весь час залишався на зв’язку з іншими операторами і разом з ними намагався відновити подачу води...

Врешті-решт довелося відступити. Ми зробили там все, що змогли! Крім вогню і радіації, було багато інших небезпек. З розірваних труб били струмені обпалюючої пари і гарячої, та ще й радіоактивної води. Володимир Шашенок помер того ж дня саме від опіків. Операторів, мокрих від води і поту, било електричним струмом від розірваних дротів. Дихати доводилося отруйним димом і радіоактивним пилом. Зруйновані будівельні конструкції трималися буквально на чесному слові, а в деяких місцях доводилося працювати під бетонними глибами, які звисали з даху і могли звалитися у будь-який момент. Одному з операторів — Юрію Корнєєву — довелося буквально тікати від бетонних плит, які одна за одною, ніби доміно, падали у нього за спиною з даху турбінного залу.

За висновком служби дозиметрії ЧАЕС, моя доза опромінення, отримана того дня, становила 120 бер (1,2 Зіверта). За нинішніми українськими нормами, для операторів АЕС вона не повинна перевищувати 2 бер на рік. Норми Радянського Союзу 1986 року допускали опромінення операторів до 5 бер. Як стверджують медики, доза близько 100 бер наводить до гострої променевої хвороби. Мені такий діагноз не встановили. Чи організм не відреагував на опромінення «як годиться», чи медики дослухалися до чиновницьких «порад» не ставити діагнози, пов’язані з опроміненням.

До аварії я у вільний час вивчав історію. Але тут я на власні очі побачив, як вона робиться і пишеться. А тому втратив довіру до того, що можна було прочитати в підручниках. Так, радянська пропагандистська машина звалила провину за катастрофу, головним чином, на операторів станції. А через декілька місяців мені та іншим фахівцям, що працювали на ЧАЕС у перші години після вибуху реактора, довелося підписати папір з КДБ про нерозголошення цілого переліку відомостей.

1990 року я отримав другий, цього разу журналістський, диплом і став писати про проблеми Чорнобиля. Але далеко не все міг розповісти про своїх друзів-операторів — Леоніда Топтунова та Олександра Акімова... Саме Акімов уночі 26 квітня керував зміною операторів на четвертому блоці. А Леоніду Топтунову довелося, виконуючи вказівки зверху, натискати ту саму кнопку, яка призвела до непередбачуваної поведінки реактора і його вибуху. Обоє загинули через переопромінення і вже не могли відповісти на лавину звинувачень, яка на них звалилася.

КДБ тепер уже немає. Отже, люди повинні знати, що за декілька секунд до вибуху оператор Леонід Топтунов справді натиснув «червону кнопку» під назвою «АЗ-5» (аварійний захист 5-го роду). Він мав право на це і повинен був це зробити. Це фактично було аварійне гальмо реактора, стоп-кран, який повинен у будь-якому випадку зупинити реактор за будь-яких умов: за певних поломок або несправностей на блоці, невірних дій персоналу, шторму чи навіть землетрусу! Саме так має бути спроектована ця кнопка, тому що цього вимагають норми проектування в ядерній галузі. Мені, проектантові за освітою, це пояснили ще на студентській лаві. Але через неточності в проекті реактора кнопка, як виявилось, інколи працює «навпаки» — не зупиняє реактор, а розганяє його, аж до вибуху. Що і сталося.

Мабуть, головне, про що я мав мовчати — це те, що вибух стався через натискання цієї кнопки. Сьогодні вчені, проектанти, конструктори та оператори переважно сходяться на тій думці, що саме її неправильна робота та інші недоліки реактора сталі першопричиною катастрофи (загалом у проекті реактора виявлено понад тридцять порушень правил безпеки). Але коли йдеться про винуватців, то думки розходяться. Проектанти вважають, що саме оператори, припустившись помилок, довели реактор до такого стану, коли його проектні недоліки вилізли боком. А переконані, що отримали від конструкторів реактор без гальм, причому від операторів цю деталь старанно приховували.

Суперечка між проектантами і операторами про те, хто з них більше винен у Чорнобильській катастрофі, не припиняється й досі. Потрібно визнати, що і дії операторів, на жаль, не були абсолютно бездоганними. Дослідники причин аварії зауважують, що оператори не виконали вимог інструкцій з підтримки допустимої величини одного з параметрів реактора, який називається «Оперативний запас реактивності». Але — і в це важко повірити! — в операторів не було приладу для вимірювання цього параметра! Саме так: вимога була, а приладу не було. Вони могли замовити розрахунок цього параметра на ЕОМ, і отримати результат лише через 10–20 хвилин. Причому розрахунок був не точним. Не було в операторів і багато чого іншого...

Проте з часом я дійшов висновку, що копирсання лише в технічних причинах Чорнобиля — дорога в глухий кут, бо справжні витоки катастрофи лежать у моральній площині. Та й найстрашніші її наслідки — гуманітарні».

Олексій БРЕУС
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments