Найщасливіша людина та, яка дарує щастя найбільшому числу людей
Дені Дідро, французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва

Як зміцнити позиції Розуму?

Сім запитань «Дня» до науковців
24 квітня, 2015 - 10:32
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Нещодавнє переобрання президентом НАН України Бориса Патона, який очолює установу вже більше як півстоліття, пожвавило розмови про потребу реформування наукової галузі загалом і НАН зокрема. Бурхливі дискусії розгорілися й у ЗМІ, й у соцмережах. Думки були різні, але здебільшого збігалися на тому, що зміни необхідні. Розбіжності були переважно в тих моментах, які стосувалися масштабів і шляхів цих змін.

Богдан Данилишин, академік НАН України, в коментарі для «Дня» зауважив: «Той стан фундаментальної науки, який ми зараз маємо в Україні, порівняно з наукою в СРСР, а особливо — з сучасною західною наукою, інакше як катастрофічним не назвеш. Важко припустити, що в найближчий час — час наростання військової загрози з боку Росії і труднощів у проведенні економічних реформ в Україні — ми зможемо радикально змінити становище в науці. Що ж робити? Поміняти наукову парадигму, як сказав би Томас Кун, найвпливовіший філософ науки другої половини ХХ століття, автор «Структури наукових революцій». Якщо ми не в змозі дозволити собі мати велику фундаментальну науку, яку зараз можуть дозволити собі мати тільки кілька найбільш розвинених країн світу, треба побудувати в Україні таку науку, яку ми можемо реально собі дозволити».

Попри те, що багато хто асоціює постать Бориса Патона на посаді президента Академії з певною консервативністю, академік також налаштований на реформи у НАН. «Якщо спробувати в цілому окреслити основну суть перспективних змін, то можна сказати, що це — вдосконалення і розвиток, але без руйнування перевірених часом традицій і здобутків», — сказав Борис Патон у розмові з «Днем».

Молоді ж науковці, віком до 35 років, з якими ми спілкувалися, порівнюють сьогоднішній стан науки в Україні з обслуговуванням літака, який перебуває у доброму стані, але не літає — не має пального. Це той випадок, коли коштів, виділених з бюджету на  всю галузь, вистачає лише на заробітну плату для науковців, а на дослідження, розробки, проекти — вже ні. Але десь це «пальне» треба взяти, щоб літак нарешті злетів. Науковці вбачають один із можливих виходів на «злітну смугу» — в реформуванні НАН вже найближчим часом. Але в реформуванні продуманому, обережному й дуже відповідальному.

Проте дехто з молодих науковців має й більш радикальні варіанти змін, які б дали більше свободи молоді. Але для цього треба порушити налагоджене наукове життя старшого покоління.  При цитуванні їхніх слів вони просять не вказувати їхніх імен і навіть інститутів. Пояснюють, що їхня наукова кар’єра багато в чому залежить від старшого покоління науковців, про яке і йдеться у коментарях.

 «Будь-які реформи НАНУ слід починати з її Президії. На сьогодні вся система управління НАНУ побудована за класичним принципом геронтократії: старші за віком доктори наук керують інститутами через Вчені ради, а найстарші з них — членкори та академіки — через Президію управляють академією. Природним наслідком є боязнь будь-яких змін, нових напрямів досліджень, нових механізмів фінансування науки тощо, а часом і відвертий застій, — озвучує своє бачення ситуації один із них. — Отримуючи великі надбавки за звання «академіка» та «члена-кореспондента», очільники НАНУ часто не переймаються фінансовими проблемами працівників своїх інститутів, не шукають додаткових джерел їхнього фінансування. Президія НАНУ має перетворитися на дорадчий, а не керівний орган. Це частково зніме проблему «інерції віку» без образи реально заслужених науковців. Керівною ж ланкою мають стати працюючі «члени-кореспонденти», які матимуть право обіймати посади в інститутах, але без значних доплат за звання, що змушуватиме їх до більш ефективного реагування на проблеми фінансування інститутів».

Вчені наголошують, що через низку проблем — консервативність, недостатнє фінансування, залежність від адміністрацій інститутів тощо, — кар’єра науковця все менше приваблює молодь. Один із них розповідає, що в їхній лабораторії відсутнє ціле покоління науковців, людей віком від 35 до 55 років. «Це — ті, хто або виїхав за кордон, або змінив сферу діяльності», — говорить науковець. — І це не лише в нашій лабораторії такий розрив між молоддю і  людьми старшого віку».

Ті ж, хто вирішив зв’язати своє життя з наукою, говорять про необхідність  модернізувати Академію та загалом зробити цю систему більш гнучкою, як цього вимагає час і світове конкурентне середовище. Утім, більшість шляхів реформування, запропонованих молоддю, не ламають загальної структури й системи НАН України, не відкидають багаторічні традиції Академії, не викреслюють із продуктивної наукової сфери старше покоління вчених. А пропонують вдосконалення, які можуть покращити функціонування такого складного й багатошарового організму, як НАН, вже найближчим часом. Усе чітко, ясно, по пунктах.

Ми попросили науковців дати відповіді на такі запитання:

Із чого, на ваш погляд, необхідно почати процес реформування Академії наук України?

Які особисто у  вас є ідеї змін, котрі реально сьогодні втілити?

Як правильно проводити реформування, щоб зберегти важливі напрацювання й водночас відкинути застарілі й не потрібні сьогодні явища та процеси?

Хто має бути рушієм цим процесів?

Які ризики зараз постають перед Академією наук? І які ризики можуть постати під час реформування?

Яким чином суспільство має брати участь у цих змінах?

Чому досі немає налагодженої комунікації між науковою спільнотою та громадянами? Як її налагодити?

Подаємо найцікавіші відповіді. Більше думок  шукайте на нашому сайті.

P.S. Не так давно «День» писав про науковців Інституту фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського НАН, які розробили три винаходи для наших бійців на передовій. Цей матеріал отримав суспільний розголос, кілька тисяч перепостів у соцмережах і сотні відгуків. А отже, суспільство цікавиться науковою сферою України та її здобутками. Сподіваємося, ця публікація стане ще одним кроком для розуміння суспільством складної та цікавої наукової сфери. А головне — її надзвичайно важливої ролі в сучасному світі.

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»


Після виборів і перед вибором

Оповідають: коли 44-річний Борис Патон був 1962-го обраний президентом АН УРСР, то попросив «піти» директорів кількох інститутів, старших за 65; вони, на його думку, вже не могли бути достатньо динамічними. Невдовзі молодому амбітному лідерові вдалося створити команду, яка перетворила в 1970-ті республіканську академію на потужний організм, здатний забезпечувати науковий супровід розвитку практично всіх галузей тодішнього народногосподарського комплексу України. Щоправда, серед ревнителів «фундаментальних досліджень» були й критики такої «патонізації науки» — але їхні опоненти наголошували: в основі кожної доброї технології теж лежить фундаментальний результат! 

16 квітня цього року 96-річного Бориса Євгеновича було переобрано президентом НАН на черговий (уже не знати який) термін — рекорд, який в історії світової науки не буде побито ніким і ніколи. Двома першими віце-президентами стали 79-річний Антон Наумовець і 76-річний Володимир Горбулін. Молодших людей, готових очолювати українську науку в цей дуже відповідальний і динамічний період, НАН у своїх лавах не знайшла.

Переконаний: Борисові Патону колись встановлять справжній пам’ятник, художньо значно виразніший від стели двічі героя на вулиці Богдана Хмельницького. На нього він заслужив не тільки здобутками в галузі електрозварювання, а й тим, що зберіг потенціал академії в надзвичайно складні 1990-ті. Якби президентом академії був тоді не він, тема майбутнього української науки сьогодні взагалі могла бути вже неактуальною.

Борисові Патону колись встановлять справжній пам’ятник, художньо значно виразніший, ніж  стела двічі героя на вулиці Богдана Хмельницького. На нього він заслужив не тільки здобутками в галузі електрозварювання, а й тим, що зберіг потенціал академії в надзвичайно складні 1990-ті. Якби президентом академії був тоді не він, тема майбутнього української науки сьогодні взагалі могла бути вже неактуальною.

Але жодні колишні заслуги в сучасному світі не дають підстав залишатися на посаді вічно. І Ден Сяопін, і Лі Куан Ю з власної ініціативи передали кермо молодшим, здатним продовжити їхню справу, зберігши свій статус безумовних національних лідерів і моральних авторитетів. В українській академії цього, на жаль, не сталося.

В історії людства було всяке. Іноді час зупиняли цілі цивілізації (найвідоміші приклади: Єгипет фараонів, імператорський Китай, СРСР доби «застою»). Усі ці країни мали свої здобутки й своїх адміністраторів (часом — вельми талановитих). Але в цілому десятиліття чи й століття стагнації ніколи не йшли на користь великим спільнотам. І, врешті-решт, не йшли на корись і авторитетові їхніх лідерів. (Не знаю також, чи переймається колись Борис Євгенович думкою про те, скільки нестандартних людей в українській науці не відбулися, бо місця нагорі було неприродно довго зайнято іншими, або ж просто тому, що вони не вкладалися в прокрустове ложе встановлених ним правил.)

Отже, українська наука живе сьогодні ніби в паралельних площинах. З одного боку, міністр Сергій Квіт підписує з єврокомісаром Карлошем Моедашем угоду про асоційований статус України в унікальній науково-інноваційній програмі ЄС «Горизонт-2020» із бюджетом у 80 мільярдів євро. З другого — Борис Патон головує на цілком радянських за стилістикою загальних зборах НАН, де один із академіків у щирому пориві вигукує з трибуни: «Патон — це бог! Голосувати проти нього — це як голосувати проти бога!» (Нібито щоб іще рельєфніше підкреслити цю радянськість, програма зборів включала й наукову доповідь Петра Толочка, де про князя Володимира йшлося як про «спільну історичну постать трьох братніх народів».)

До обраної Загальними зборами 16 — 17 квітня президії ввійшло багато гідних людей і справжніх учених. Але в цілому ці збори поховали надії (і до того дуже слабкі!) на те, що НАН здатна буде оновитися зсередини.

А йдеться ж не лише про кадрове оновлення. Адже ні для кого не секрет, що в академії поруч із дуже якісними колективами працюють і ті, які десятиліттями виконують теми, що втратили будь-яку актуальність. Поряд із відомими всьому світові інститутами тут зберігаються в недоторканності й ті, які колись створювалися для обслуговування потреб конкретних галузей радянської планової економіки  і які так і не зуміли знайти свого місця в нових умовах, коли самих цих галузей уже давно немає. І коли одні науковці НАН цілком успішно змагаються за європейські гранти, для інших науковою столицею світу досі залишається Москва... 

ПРО НЕОБХІДНІ ЗМІНИ ТА РИЗИКИ

Сьогодні вже ясно: відсутність змін у НАН означатиме дальшу стагнацію, відплив молодих дослідників і, в кінцевому підсумку, занепад цілих наукових напрямів (особливо в галузі природничих і технічних наук), що матиме тяжкі наслідки для держави в цілому. Але ясно й те, що робити ці зміни доведеться ззовні — сама НАН не зробить нічого. А зміни ззовні — це так само ризики, особливо тоді, коли організм української науки вкрай ослаблений хронічним недофінансуванням (те, що ми досі утримуємо позиції за широким спектром наукових напрямів — заслуга насамперед самих українських учених, а жодною мірою не держави, для якої наука, на жаль, ніколи досі не була пріоритетом).

У принципі, такі зміни можуть відбуватися за двома сценаріями. Але перш ніж описати їх, варто зупинитися на головній проблемі сьогоднішньої НАН. Вона — в її вкрай архаїчному статусі й структурі управління.

Підкреслю — йдеться зовсім не про наявність в Україні великої позауніверситетської наукової установи. Такі установи (національні лабораторії тощо) є в усіх провідних наукових державах, навіть тих, де переважну більшість досліджень справді здійснюють саме в університетах. Ідеться про те, як ця установа адмініструється.

Адже саме поняття «Національна академія наук» містить двоїстість. Із одного боку, це закритий клуб приблизно 600 академіків і членів-кореспондентів, які самі визначають, кого допускати у свої лави. Із другого — це сукупність близько 170 наукових установ, де працюють понад 40 тисяч людей, і з них понад 20 тисяч науковців.

Наявність закритих елітних наукових клубів — так само не дивина. Саме такими є Лондонське королівське товариство, Національна академія США тощо. Унікальність України у світі полягає сьогодні тільки в тому, що саме на цей закритий клуб держава покладає функції адміністрування сукупністю згаданих вище 170 наукових та інших установ, наділяючи його бюджетним фінансуванням (малим на світові, але відчутним на українські мірки: близько 2,4 мільярда гривень у поточному році) — і фактично не вимагаючи за це звітності (передбачений законом звіт перед урядом є не більш ніж формальністю, бо жодна структура в апараті Кабінету Міністрів оцінити його по-справжньому не здатна).

А така ситуація вже небезпечна для самої науки. Не розуміючи, на що йдуть гроші, деякі урядовці й політики ставлять під сумнів необхідність їхнього виділення взагалі — особливо в умовах гострої бюджетної кризи. А Міністерство освіти і науки (яке послідовно обстоює гроші на дослідження) є в українських умовах значно менш впливовим від Міністерства фінансів (що, природно, намагається ці видатки «оптимізувати»).


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

При цьому, попри самоврядність академії (її право розпоряджатися виділеним бюджетним фінансуванням на власний розсуд), загал 20 тисяч науковців НАН жодного права голосу в цій структурі при ухваленні важливих рішень не має взагалі. Хіба — дорадчого, на рівні вчених рад окремих інститутів (директорів яких обирають, знов-таки, лише академіки з членами-кореспондентами).

Оскільки весь наявний склад «безсмертних» було сформовано вже за президентства Бориса Патона (останній з тих, хто обирав самого Бориса Євгеновича, помер ще 2010-го), а часто — і за його безпосереднього впливу, «консервативність» «колегії виборців» є цілком зрозумілою. Якби право голосу в НАН мали всі кандидати й доктори наук (це — понад 10 тисяч осіб), і склад керівництва академії, і її політика були б, напевно, дещо інші.

ДВА СЦЕНАРІЇ  РЕФОРМУВАННЯ

Отже, один із можливих сценаріїв реформування НАН — це її демократизація, надання права голосу всім тим науковцям, які мають певний кваліфікаційний рівень (планкою може бути здобуття кандидатського чи докторського ступеня). Внутрішнє життя академії відразу зробиться жвавішим — і непрогнозованим. Що й відлякує від такого сценарію людей, звиклих десятиліттями жити в умовах цілковитої визначеності.

Ці страхи напевно перебільшені: українські університети працюють саме так — ректорів за новим законом тут обирають уже навіть не конференції (і тим більше не якісь «колегії безсмертних»), а весь професорсько-викладацький склад. І при цьому виші працюють доволі стабільно, без заколотів і громадянських воєн. Але сам страх періодичної змінюваності керівництва на багатьох у НАН (де президент не змінювався вже 53 роки!) діє паралізуюче...

Другий сценарій може полягати в розділенні НАН-наукового клубу і НАН-сукупності наукових установ. Елітний клуб продовжує жити за своїми правилами (і, звісно, отримувати певну державну підтримку під певні окреслені державою функції, серед яких повинна бути й популяризація науки). А ось на місці НАН-сукупності установ створюється аналог французького CNRS — Національного центру наукових досліджень, керований теж системою наукових і експертних рад. Але очевидною небезпекою такого сценарію є масштабна реоргацізація, пов’язана зі зміною форми власності, й небезпека не менш масштабних зловживань (не секрет, що багато хто ласо позирає на землі й нерухомість академії в центрах великих міст).

Важливо наголосити ще на одній обставині. НАН є вельми важливим, але тільки одним сектором нашої національної науки (іншими є галузеві академії, насамперед медична й аграрна, університети й відомчі наукові установи). І проблеми НАН слід вирішувати лише в комплексі з усіма проблемами наукової сфери.

ПРО ЗБЛИЖЕННЯ АКАДЕМІЧНОЇ ТА УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ НАУК

Напевно, робота НАН буде ефективнішою, коли поруч працюватиме Національна рада з питань науки й технологій (яка включатиме провідних науковців та урядовців і координуватиме здійснення єдиної державної наукової політики) та Національний науковий фонд (який підтримуватиме пріоритетні дослідження на грантовій основі). При цьому через такий фонд має розподілятися помітна частина наукового бюджету (а не 14 мільйонів гривень, як сьогодні через наш Державний фонд наукових досліджень). Але, звісно, і не весь цей бюджет — необхідне й «базове» фінансування для забезпечення тяглості наукових шкіл. У Голландії, скажімо, держава видає 6/7 грошей на науку безпосередньо університетам (і вони самі вирішують, яких професорів чи постдоків підтримувати), а 1/7 розподіляє як гранти через відповідний національний фонд.

Мають бути здійснені й реальні кроки для зближення академічної та університетської науки. І тут складно вигадати щось дієвіше за масове науково-педагогічне сумісництво (переконаний: доктор наук із інституту НАН просто зобов’язаний мати навантаження бодай на рівні ста лекційних годин на рік, щоб «триматися в тонусі», а університетському професорові корисно буде мати чверть ставки в академічному інституті при виконанні спільного наукового проекту). Звісно, дуже корисними можуть виявитися й самі ці спільні проекти (цього року ДФФД вже було оголошено такий конкурс — і він викликав великий інтерес).

Отже, питання вибору сценарію реформування лишається. Але після виборів у НАН майданчиком для дискусій щодо такого вибору, напевно, стане не Президія Академії (тут далі статечно виголошуватимуть ретельно підготовлені наукові доповіді), а комітет з питань науки та освіти Верховної Ради України, який з ініціативи свого голови Лілії Гриневич готує нову редакцію Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність».

Безперечно, існує також імовірність того, що за політичними суперечками жодного рішення ухвалено не буде, й нинішня ситуація законсервується ще на невизначений час. І навіть гіпотетичний перехід повноважень від 96-річного президента до 79-річного першого віце-президента залишить систему недоторканною. Але для української науки це було б найгіршим варіантом, на який наукова молодь відповість апробованим способом: еміграцією чи переходом в інші сфери діяльності.

Проте хочеться все ж вірити в краще. Адже сьогодні перед українською наукою відкрився черговий шанс. Його дають євроінтеграція (в ЄС науку оголошено основою основ усілякого розвитку) і, хоч як це парадоксально, війна (яка гостро ставить необхідність якнайшвидшого створення нових оборонних технологій). І українські науковці зобов’язані цей шанс використати незалежно від того, хто сидить у головному кріслі на Володимирській, 54.

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, науковий співробітник НАН з 1983 року


«ПІД ГАСЛАМИ «РЕФОРМУВАННЯ» ТРИВАЄ СПРОБА ПОЗБАВИТИ АКАДЕМІЮ САМОВРЯДНОСТІ»

Борис ПАТОН, президент НАН України:

— Насамперед зміни мають бути пов’язані з удосконаленням нормативно-правової бази діяльності Академії та її наукових установ. Варто зазначити, що нові закони та зміни до чинних здебільшого не враховують специфіку наукової діяльності. Такими є, наприклад, нещодавні зміни до Податкового кодексу щодо скорочення переліку юридичних осіб, яким надається пільга на сплату земельного податку. Наші заповідники, національні природні парки, ботанічні сади, деякі інші бюджетні установи мають сплатити податок, розмір якого перевищує обсяги їх фінансування, або становить значну їх частину.

Ще одне принципове питання для установ Академії наук — право самостійно розпоряджатися коштами спеціального фонду, які надходять від замовників наукових розробок. Вільне їх витрачання відповідно до умов договорів і контрактів, до потреб забезпечення своєї статутної діяльності, а не за дозволами чи заборонами органів Держказначейства є особливо важливим за сьогоднішніх складних фінансово-економічних обставин. Це необхідно й для зростання інноваційної діяльності науковців. Усе це важливо врахувати при підготовці законопроекту «Про Національну академію наук України та внесення змін до Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність».

У нас, зрозуміло, є своє бачення підвищення ефективності роботи Академії. Чимало конкретних заходів містить Концепція розвитку діяльності  Національної академії наук на період до 2023 року. Зазначу зокрема, що у березні цього року загальні збори НАН України схвалили зміни до Статуту Академії в частині, що стосується обрання президії та президента НАН України. Якщо спробувати в цілому окреслити основну суть перспективних змін, то можна сказати, що це — вдосконалення і розвиток, але без руйнування перевірених часом традицій і здобутків. Академічна система організації науки за майже вікову історію існування установи засвідчила свою високу ефективність. Це підтверджується науковими результатами світового рівня. Саме така система дає змогу започатковувати й розвивати потужні наукові школи, забезпечувати високий рівень досліджень, швидко організовувати міждисциплінарні дослідження комплексних фундаментальних і науково-технічних задач. Національна академія наук сьогодні — фактично єдина організаційна структура в Україні, яка має повний цикл функціональних можливостей у науковій та науково-технічній сферах. Тому перед ученими, державою і суспільством загалом стоїть важливе завдання — збереження і розвиток цих можливостей.

Саме з цим пов’язані й головні ризики, що постають перед Академією наук. Сьогодні під гаслами, так би мовити, «реформування науки» йде постійне намагання звузити засади самоврядності Академії або взагалі позбавити її цього статусу. Один з останніх прикладів — спроби виключити НАН України з числа головних розпорядників бюджетних коштів. Цей процес вдалося призупинити, принаймні на 2015 рік. Разом із тим у проекті Основних напрямів бюджетної політики на 2016 рік, поданих Кабінетом Міністрів до Верховної Ради України, запропоновано передати Національну академію наук до сфери управління Міністерства освіти і науки. Такий крок є вкрай недоцільним. Тому сьогодні треба докласти всіх зусиль для збереження самоврядності Академії та її статусу вищої наукової організації держави.


КОМЕНТАРI

«ТРЕБА ВИЗНАЧИТИСЯ З ПРІОРИТЕТНИМИ НАПРЯМКАМИ»

Віталій КОСАЧ, інженер науково-дослідної частини фізичного факультету КНУ:

— Починати варто з незалежного аудиту діяльності за останні роки й перегляду всіх наукових програм та ефективності їх виконання, піднімати звіти з державних програм. В першу чергу потрібно визначитися з пріоритетними напрямками і обміркувати, як перерозподілити на них ресурси. Переглянути інформаційну стратегію, в широкому сенсі, переглянути підходи до наукового замовлення та комерціалізації результатів досліджень.

У прикладній науці створити низку центрів колективного користування обладнанням, забезпечити які належним інформаційним супроводом. Зобов’язати всі наукові установи актуалізувати свої інтернет-сайти, зокрема систематично відображати в них свою звітність, виділити під це відповідні кошти. Створити центр організації співпраці науки з бізнесом і центр міжнародних грантових програм, який би надавав консультації науковцям щодо можливостей отримання фінансування через гранти й міжнародні проекти. Впровадити вікові обмеження для адміністративних посад, переглянути й, можливо, зменшити формальні обмеження, пов’язані з науковими ступенями, що існують для певних посад.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Для того щоб зберегти важливі напрацювання і водночас відкинути застарілі й сьогодні не потрібні явища, знову-таки, потрібен незалежний аудит, який показав би ефективність роботи з напрямків, та адекватне державне наукове замовлення, яке задало б русло, в якому потрібно було б розвивати наукову роботу. Тоді можна було б визначити, що важливе (для держави), а що ні, що залишати, а що ні. Тому що зараз склалася ситуація, коли держава робить вигляд, що щось замовляє у науковців, а науковці роблять вигляд, що щось в цьому напрямку роблять. А оскільки гроші не дуже великі і великого ажіотажу не викликають, то так все потроху і тягнеться. Потрібна також широка програма з організації співпраці науки з бізнесом, яка б дала додаткове джерело ресурсів та актуальності для досліджень. У кадрових питаннях, наприклад для науковців, які підпали під скорочення за віком, створити можливість залишатися на роботі у вигляді наукових консультантів з правом проведення наукових досліджень. Рушієм цих процесів мають бути МОН, НАНУ, активна частина наукової спільноти.

Найбільшим, на даний момент, для наукової спільноти виглядає ризик лишитися без грошей та без молоді. На мій погляд, у науковому середовищі назріла системна криза, пов’язана з невідповідністю адміністративних підходів, які сповідують наукові адміністратори вищої ланки (як правило літні люди), та реальної ситуації в країні. Ігнорування цієї проблеми призводить до погіршення ситуації з кадрами та, відповідно, з фінансуванням. При цьому в самому науковому середовищі майже не пропонують серйозних альтернативних підходів для вирішення ситуації. Все це може призвести до руйнації старої моделі без створення нової і втрати таким чином низки наукових шкіл, різкого дефіциту кадрів, закриття низки наукових програм.

Які ризики. Під час реформування може бути втрачено багато наукових програм, які можуть «не пережити» змін правил гри, можуть закрити безліч наукових підрозділів, які не зможуть обґрунтувати свою доцільність чи з інших причин. Це, в свою чергу, створить проблему скорочення науковців, яку завжди сприймають досить боляче. Власне, все залежить від деталей і методів реформування.

Яким чином суспільство має брати участь у цих змінах? Якщо мова про суспільство загалом, то, в першу чергу, усвідомити необхідність серйозної дискусії про проблеми науки в Україні та шляхи їх вирішення, активно виводити цю проблему в медійне, інформаційне поле. Усвідомити, що на науку витрачають реальні гроші з їхніх податків, і поцікавитися, на що саме вони йдуть. Дискусія має призвести до низки запропонованих підходів з вирішення вказаних проблем. Їх вирішення загалом повинно лежати на плечах самого наукового середовища, оскільки наукова громадськість потенційно найбільш адекватно та ефективно могла б усвідомити й вирішити дане завдання. Але для цього потрібна відкрита й широка дискусія.

Комунікації між науковою спільнотою і громадянами немає, бо сторони не цікавляться одна одною. З одного боку, наше суспільство в певному розумінні лише формується і поки реагує на більш інтенсивні інформаційні збудники, особливо в умовах війни. В цьому сенсі потрібна велика робота з популяризації (і пояснення) науки загалом і української зокрема; державні програми, екскурсії, кіно, цикли телепередач. Були б дуже доречними системні репортажі з наукового середовища України чи відповідні колонки у провідних українських медіа, чого зараз майже немає. З іншого боку, українське наукове середовище після розвалу СРСР потроху перетворилося на річ у собі. Можливо тому, що науковці не відчувають потреби у поясненні своєї роботи людям, можливо, причини інші. Так чи інакше тут також, з боку наукової спільноти, можна було б робити певні кроки назустріч суспільству, активніше демонструвати результати своєї роботи, проводити певні популяризаційні програми, дні науки (які вже кілька років проводять молоді вчені), зрештою демонструвати людям, що їхні податки не просто «вилітають в трубу» заради примарних високих наукових цілей, а що триває цілком конкретна і важлива робота, яка дає результати. Для цього в науковій адміністрації потрібні люди, які б розуміли, що таке інформаційна спільнота, соціальні мережі, важливість інтернет-сайтів наукових установ, тобто люди з розвинутою інформаційною культурою, які б взяли на себе організацію цієї комунікації.

«НЕ ПОТРІБНО НАВ’ЯЗУВАТИ «ПРАВИЛА ГРИ» ЗГОРИ ЧИ ЗБОКУ»

Олексій КОМАР, старший науковий співробітник, кандидат історичних наук, Iнститут археології НАН України:

— Наука, у якій фінансують лише заробітну плату вченим, нагадує утримання літака без пального. Якщо це робити, сподіваючись, що одного дня кошти на пальне таки з’являться і літак злетить, то це одна стратегія розвитку, яка має бути скерована на постійний приток молоді й підтримання «у тонусі» наукових шкіл. Тоді потрібно думати про зближення наукових інститутів і ВНЗ. Якщо ж чиновники серйозно думають, що наукове дослідження є персональною справою  науковця за принципом «вовка ноги годують», тоді потрібно переходити на повністю грантову систему фінансування досліджень з можливістю створення автономних лабораторій. Цю стратегію має обрати й чітко озвучити Міністерство науки і освіти. 

По-друге, практика показує, що природничі і гуманітарні науки мають надто різну специфіку, яка не дозволяє впровадження єдиних наукометричних принципів оцінювання ефективності наукової діяльності. Замість пошуку «єдиного знаменника» чи компромісу варто подумати про введення двох принципово різних систем оцінки, що унеможливлять «симуляцію» науки.

Ще потрібні конкурсний прозорий розподіл коштів на фундаментальні дослідження та прописана на рівні статуту НАНУ процедура таємного голосування колективів на виборах директорів інститутів та завідувачів відділів.

 Проте не потрібно намагатися нав’язувати «правила гри» згори чи зі сторони. Працівники НАНУ — наразі найбільш поінформована частина суспільства про проблеми своєї організації, найбільш зацікавлена у вирішенні проблем академії і, водночас, з набагато більшим інтелектуальним потенціалом, ніж абстрактне коло «дорадників». Тож реально фахові поради щодо реформування НАНУ можуть запропонувати лише самі співробітники НАНУ, причому варто одразу диференційовано підходити до проблем природничих і гуманітарних наук.

Рушієм цих процесів однозначно має бути Міністерство освіти і науки, однак за результатами «низової ініціативи». Подібне опитування цілком може провести і саме міністерство, сформулювавши більший фаховий перелік запитань. І за результатами вже прийняти рішення про найбільш невідкладні заходи.

Про ризики. Через відсутність належного фінансування прикладних досліджень НАНУ все більше впадає в теоретизування, що загрожує зниженням загальної доказовості досліджень її співробітників і, відповідно, наукового рейтингу установи. Ще один — це віковий дисбаланс: багато з інститутів практично тримаються на співробітниках пенсійного віку, тоді як залучення і утримання в науці талановитої молоді є дуже проблематичним. І третій ризик — комерціалізація. Популярне гасло «народних реформаторів», що наука сама має заробляти на себе, а решту розігнати, загрожує зникненню фундаментальної науки як такої.

Дуже очевидною наразі є втрата привабливості професії вченого серед молоді, для якої на перше місце виходить фактор фінансового успіху. Якщо у суспільстві не буде пропагуватися також успіх інтелектуальний, НАНУ поступово втратить інтелектуальний потенціал. 

Завдання НАНУ — фундаментальні дослідження, тобто успіх у створенні нових знань. Їх популяризація, впровадження тощо — завдання вищих навчальних закладів, технопарків, музеїв, освітніх телеканалів, які також фінансуються з податків громадян і з якими успішно співпрацюють співробітники НАНУ.

«НЕ ФУНДАМЕНТАЛЬНА І НЕ ПРИКЛАДНА»

Олександр РОЖЕНКО, старший науковий співробітник Iнституту органічної хімії НАН України, доктор хімічних наук:

— У першу чергу слід відмовитися від централізованої системи розподілу коштів керівництвом Національної академії наук та розробити критерії оцінки наукових проектів, а більшу половину загального обсягу коштів віддати на фінансування конкурсних проектів. Оскільки рівень досліджень в галузевих академіях ще нижчий, ніж в НАН, їх слід просто ліквідувати, а наукові підрозділи, які все ж здатні до виконання досліджень на достатньо високому рівні, слід зберегти в рамках НАН України. За рахунок росту заробітної плати підвищити привабливість наукової діяльності для науковців, в тому числі для талановитої молоді, яка в останні роки через мізерну оплату праці обирає роботу в бізнесі або за кордоном.

Головна проблема української науки полягає в тому, що вона — не фундаментальна і не прикладна. Більшість досліджень свідомо і хитро «балансує» між цими двома критеріями: за рівнем отриманих результатів та науковою новизною вони не дотягують до рівня «фундаментальних» і публікуються, в кращому разі, в російськомовних та міжнародних журналах з низьким рейтингом або навіть у вітчизняних збірниках. Але ці дослідження також не є й прикладними, оскільки їх результати не придатні для промислового запровадження. Це — відверте введення в оману держави й народу України. Слід всього лише визначитися з критеріями і закрити можливість розбазарювання коштів, що сьогодні є «рівною пайкою» для всіх — і тих, чиї результати досліджень із року в рік залишаються на рівні світових досягнень, і тих, на чиї дійсно гідні прикладні розробки вкотре не вистачає коштів для запровадження, і тих, хто вперто і свідомо проштовхує псевдонаукову продукцію в обмін за державні гроші.

Другим важливим та невідкладним заходом є створення  законодавчих умов для міжнародного наукового обміну за участю українських учених: стажування та спільних проектів, для здійснення яких вони могли б безперешкодно від’їжджати на певний час за кордон, не втрачаючи робочого місця та трудового, пенсійного й наукового стажу. Адже з юридичної точки зору є чітка і прозора відмінність між роботою за кордоном за контрактом та тимчасовим перебуванням на умовах наукової стипендії чи за рахунок коштів зарубіжних партнерів у рамках спільного наукового проекту.

Справедлива та коректна оцінка наукової діяльності багатьох організацій продемонструє їх неспроможність працювати на достатньо високому рівні. Це неминуче призведе до скорочення їх фінансування на користь кращих наукових проектів. Для такої бідної країни, як наша, утримувати таку велику кількість інститутів — розкіш, яку вона не може собі дозволити. Надлишки нерухомості та майна слід продати і виручені кошти використати для того, щоб хоча б уперше за останні 20-30 років зробити ремонт у приміщеннях тих науково-дослідних установ, які залишаться. Звісно, сама процедура реалізації повинна відбуватися відкрито та гласно. 

Суспільство повинно розуміти, що гордість за збірну України, яка перемогла в міжнародних спортивних змаганнях, не повинна чимось поступатися гордості за досягнення вітчизняних учених, які опублікували прекрасну наукову роботу, навіть якщо вона не може одразу бути запровадженою у виробництво. Така наука швидко створить потенціал і для прикладних розробок. З другого боку, без розвинутої науки не можна буде готувати освічених спеціалістів. А це — діти та внуки членів суспільства. Тому суспільство повинно виступати за розвинуту, вільну від корупції та компактну науку, яку легко фінансувати і контролювати.

 Також суспільство повинно добиватися від законодавчих та виконавчих органів країни створення умов для появи зацікавленості у науковців до створення суспільно корисних продуктів, які сприятимуть розвитку країни в цілому. Для цього необхідно змінити податкове законодавство таким чином, щоб впровадження новацій та модернізація виробництва стали для власників вигідними.

«У СУСПІЛЬСТВІ НЕ БУЛО ЗАПИТУ НА РОЗВИТОК НАУКОЄМНИХ ВИРОБНИЦТВ»

Володимир НОЧВАЙ, науковий співробітник Iнституту проблем моделювання в енергетиці ім. Г. Є. Пухова НАНУ:

— З чого, на мій погляд, необхідно почати процес реформування Академії наук України. Надати більше можливостей лабораторіям для участі у проектах та більшої незалежності від адміністрації інститутів. Також важливо надати можливість вченим брати участь в різноманітних наукових проектах як в НАНУ, так і спільних з підприємствами, відомствами, муніципалітетами.

Створити фонд прикладних досліджень для фінансування та координації спільних проектів міністерств, відомств, корпорацій, бізнес-асоціацій з експертами відповідних напрямків НАНУ.

Але при цьому не можна нічого ламати, потрібно просто додатково вводити нові механізми альтернативного конкурентного використання наукового потенціалу окремих експертів. Рушієм цих процесів мають бути координуючі органи, Незалежний фонд наукових досліджень.

Найбільші ризики — це приєднання до Міносвіти, остаточне знищення академії через мізерне фінансування. Також великим ризиком є горе-»реформатори», які вважають себе розумнішими за всіх академіків. Суспільство просто має усвідомити, що втрата Академії наук фактично перекреслить можливість розвитку країни в близькій перспективі.

Комунікації між наукою і суспільством сьогодні немає, тому що наукову спільноту штучно маргінізували та ізолювали від суспільства, оскільки наукові знання і корупція, в якій утопили країну, є несумісними. В суспільстві не було запиту на розвиток наукоємних виробництв, воно було орієнтоване на експлуатацію природних ресурсів. Виправити ситуацію може створення комунікаційних площадок, експертних середовищ, дискусійних майданчиків на радіо та ТБ.

Підготувала Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments