Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Європейська цивiлiзацiя та історичні сліди її фундаменту на території сучасної України (Продовження)

27 листопада, 2013 - 11:48
ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ПРИХОДУ РИМЛЯН НАСТАВ ПЕВНИЙ СПОКІЙ ДЛЯ ПІВНІЧНО-ЧОРНОМОРСЬКИХ КОЛОНІЙ, ЯКІ ФАКТИЧНО УВІЙШЛИ ДО СКЛАДУ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ПЕРІОДИЧНО ЗАХИЩАЛИСЯ НЕЮ (ДО IV ст. н.е.) — ВІД НЕСПОКІЙНИХ СУСІДІВ. СПОЧАТКУ — САРМАТІВ-РОКСОЛАНІВ, А ЗГОДОМ — ГЕРМАНСЬКИХ ПЛЕМЕН ГОТІВ
Ігор СМЕШКО

Що являє собою будинок сучасної європейської цивілізації? На якому фундаменті його збудовано? І головне: чи були присутні складові цієї цивілізації — ще з найдавніших часів! — на території сучасної України? Цей комплекс проблем проаналізований у статті Ігоря Смешка, доктора технічних наук, відомого вченого й громадського діяча, в минулому — одного з керівників Служби безпеки України. Зараз, коли увагу українців зосереджено на (не)підписанні у Вільнюсі Угоди про асоціацію з ЄС, порушені паном Ігорем проблеми набувають особливої актуальності.


Продовження. Початок у № 214-215

Утім, що ж являли собою в ті далекі часи жителі нашого краю, крім стародавніх греків та римлян, які, безумовно, значно переважали їх за кількістю населення й контролювали більшу частину нашої сучасної території.

«Батько історії» Геродот, який залишив нам перші писемні свідчення, датовані 445 р. до Різдва Христового, вперше згадав про такі племена: кіммерійців (за деякими даними — єдиноплемінників із германськими кімврами) і сколотів — скіфів.

Відомо, що близько 513 р. до н. е. перський цар Дарій із 700-тисячним військом та 600 кораблями зробив невдалу спробу підкорити скіфів. У ті часи скіфи, частково витіснивши кіммерійців, до певної міри змішавшись із ними, за винятком південної гірської місцевості, де мешкали кіммерійці-таври, оселились не тільки по всьому Криму, а й по всьому степовому просторі від Дона до Дністра.

Уже в ті часи найкращу послугу їм зробила сама природа нашого краю. Як описує Геродот, скіфи, які були неперевершеними вершниками, увесь час відступали без бою з персами. Але вони ж періодично і несподівано атакували військо Дарія зусібіч. Дарій з великими втратами мусив повернутись із цього походу ні з чим.

Але вже кілька років по тому, 495-го до н. е. скіфи, щоб відплатити перському цареві за його напад, атакували його володіння через Фракію (нинішня Болгарія) й створили реальну загрозу перським володінням у Малій Азії (нинішня Туреччина).

Відомо також, що скіфи, які мешкали в долинах Дністра, Бугу і Дніпра, займались також хліборобством і були хорошими землеробами. Якраз це й зумовило те, що в V-ІV стст. до н. е. через грецькі колонії в Ольвії (район Одеси) і Пантикапеї (Керч) вони стали основними постачальниками хліба до могутніх Афін, які були не такими успішними із вирощування зернових.

У той же час пануючим серед скіфів племенем вважалися, так звані, царські скіфи, які були кочуючими воїнами-скотарями — на рівнинах між Дніпром і Доном. Частини із царських скіфів, за свідченням тих же грецьких істориків, доходячи до плодючих земель поблизу річок, які були здатні орошати землю, під впливом сусідніх грецьких колоній на північно-чорноморському узбережжі — поступово переходили від кочового образу життя до хліборобства.

Але головне — вони були вільними людьми, які у будь-яку мить зі зброєю в руках могли захистити себе від будь-якої загрози. Багато хто з них радо переймали вищу культуру греків і змішувався з ними. Найкращий приклад цьому — Боспорське царство, яке було напівгрецьке, напівскіфське і царями якого, на певний час, починаючи зі Спартака, були греки за світоглядом, але скіфського походження.

Правда і те, що абсолютна більшість скіфів, безумовно, залишаючись варварами та робила численні спроби заволодіти грецькими колоніями на берегах Чорного моря. Наприкінці ІІ ст. до н.е. відповідна спроба скіфського царя Скілурія захопити Херсонес і Пантікапей, змусила останніх шукати допомоги у царя Понтійського царства Митридата Євпатора.

За отриману допомогу від понтійського стратега Діофанта, Пантікапей і Херсонес заплатили дорогу ціну. Вони втратили, на певний час, свою самостійність і стали (до кінця І ст. до н.е.) залежними від Понтійського царства. Із кінцем династії Митридата Великого, як ми уже згадували вище, керівна роль у Криму перейшла до Риму.

НАПРИКІНЦІ ІІ ст. ДО н.е. ХЕРСОНЕС І ПАНТІКАПЕЙ ЗА ДОПОМОГОЮ ПОНТІЙСЬКОГО ЦАРСТВА МИТРИДАТА ВІДБИЛО СКІФСЬКУ СПРОБУ СВОГО ЗАВОЮВАННЯ

Остання відома спроба скіфів заволодіти тепер уже римськими містами в Криму, датується першою половиною І ст. н.е. Римські війська успішно зняли облогу скіфів з Херсонеса (Севастополь) і це було останнє історичне повідомлення про скіфів на території сучасної України.

Але ще раніше до цих подій у Криму, в ІІІ—ІІ стст. до н.е. царські скіфи змушені були поступитися своїми землями на більшій частині нашої теперішньої держави сарматським племенам, і в першу чергу роксоланам, які прийшли із-за Дону.

Історії достовірно невідомо, яким чином сталося так, що царські скіфи залишили території між Дністром (Тірас) і Доном (Танаїс) та принаймні частина з них перемістилась на південь від Дунаю.

Очевидно лише, що сармати, вірогідніше за все, внаслідок жорсткої боротьби, стали пануючим народом на більшості степової території сучасної України не відразу і, що боротьба їх зі скіфами не привела до повного знищення останніх, принаймні у Криму, до першої половини І ст. н.е.

Приблизно у той же час (наприкінці ІІ ст. до н.е.), як Херсонес і Пантікапей за допомогою Понтійського царства Митридата відбило скіфську спробу свого завоювання, інша грецька колонія на території сучасної України — Ольвія була змушена захищати себе від кельтських племен галлів.

Тільки після приходу римлян наступив відносний спокій для північно-чорноморських колоній, які фактично увійшли до складу Римської імперії та періодично захищалися нею (до IV ст. н.е.) — від неспокійних сусідів. Спочатку — сарматів-роксоланів, а згодом германських племен готів.

Відомо також, що наприкінці існування Римської імперії одними із найкращих в імперській кавалерії вважались саме сарматські найманці зі степових просторів сучасної України. Деякі з них проходили службу, навіть на британських островах. Можливо, із цим пов’язана одна із гарних легенд, яка була екранізована Голлівудом, про сарматське походження британського короля Артура, який, за легендою, почав правити Британією після того, як римляни залишили цей острів.

Германські племена готів прийшли до нас наприкінці ІІ — початку ІІІ ст. н.е. з північно-західної Європи. Упродовж майже двох століть, частково об’єднавши під своєю владою сарматів і аланів, вони жили на землях сучасних України та Румунії, звідки здійснювали вдалі походи на провінції Римської імперії на Балканах та в Малу Азію (сучасна Туреччина). Особливо відчутний слід вони залишили у сучасному Криму.

Саме готські священики стали першими християнськими священиками, які почали поширювати християнську віру на землях сучасної України. Цю віру готи почали масово переймати від християн — полонених у захоплених ними римських провінціях.

Але найбільш швидко християнство, через готів, стало поширюватися до нас із Східної Римської імперії — Візантії, після прийняття 313 року н.е. християнства — як державної релігії. Візантію відокремлювало від Криму лише Чорне море. На період готської присутності у Криму припадає і становлення у ІІІ—IV стст. н.е. Херсонеса, як одного з найбільших центрів християнства у північному Причорномор’ї.

У той же час, перша зустріч майбутньої української землі із християнством, відбулась ще задовго до появи на ній готів.

Четвертий Папа (92—101 рр. н.е.) святий Климент, римлянин за походженням, який був хрещений в Іудеї та рукопокладений Єпископом Римським ще святим Петром, був згодом засланий імператором Траяном із Риму до Херсонеса, на каторжні роботи до тамтешніх каменоломень.

Перебуваючи в Криму у засланні та знайшовши там інших, раніш засуджених християн, учень святих Петра і Павла та автор «Першого послання до коринфян», святий Климент створив першу організовану християнську парафію на території сучасної України.

Протягом кількох років він проповідував християнство у Херсонесі, хрестив язичників та збільшував кількість християнських парафій. Унаслідок цього, за наказом римського імператора, він був мученицькі страчений. Святого Клемента було прив’язано до якоря та потоплено у морі.

Врятовані християнськими віруючими мощі святого Клемента, були згодом вивезені, близько 861 року, святими Кирилом та Мефодієм із Херсонеського храму до Риму. Мощі були передані Папі Адріану ІІ та урочисто перепоховані у римській базиліці, яка відтоді носить ім’я святого Климента.

Адріан ІІ офіційно затвердив після цього, на початку 866 року, богослужіння слов’янською мовою. Він наказав книги, перекладені цією мовою, покласти у римських церквах (до того часу вважалось, що богослужіння можна було відправляти лише на трьох мовах: єврейській, грецькій та латинській).

Але ж повернімося до часів завершення римської присутності у північному Причорномор’ї сучасної України.

Чергова навала прийшла зі Сходу. В 375 р. н.е. по нашій території пронеслась навала гунів. Готи не змогли протистояти гунам та були змушені поступово рушити з території України на Захід. Залишки їх згодом злились із прибуваючими із півночі слов’янами, але більшість наших колишніх «земляків» із ІІІ—IV стст. н.е. під назвою остготи (східні готі) рушили на Захід. Їм судилося невдовзі здійснити свої чергові завоювання на Балканах та на території сучасної Італії і разом із іншим германським племенем лонгобардів — стати ще одними із далеких предків сучасних італійців.

Східні готи брали активну участь у звільненні Європи від гунів та остаточному руйнуванні Західної Римської імперії. Вони захопили Рим, абсорбували частину римської культури та стали засновниками одних із перших феодальних королівств раннього Середньовіччя у Західній Європі. Згодом вони, як інші народи тих часів, — пішли у небуття, розчинившись у нових народах західної Європи... Але на Кримському півострові їх залишки були присутні майже до середини ХІХ ст.

Північно-західна гірська частина Криму, між Судаком і Балаклавою, у період Середньовіччя та більшу частину Нового часу ще мала назву Готії. Кримські готи згодом мали власне князівство Феодоро, але у 1778 році під натиском турків були змушені пересилитися на береги Азовського моря. Тут вони, під проводом остатнього готського митрополита Ігнатія, заснували місто Маріуполь та інші 24 селища, які у наші часи входять до складу України...

Отже, принаймні на одне запитання нашої європейської ідентичності, а саме присутності на території сучасної України всіх трьох елементів історичного фундаменту європейської цивілізації, історична наука — дає переконливу відповідь... Попереду — будівництво «стін» цієї цивілізації. А також — новий захоплюючий екскурс у нашу українську — спільну, з Європою, історію!

Ігор СМЕШКО, спеціально для «Дня»
Газета: 

Коментарі

Mike Senyk | 12/04/13
Very interesting, love history thank you mike S,Canada.....

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ