Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Роковини Волинської трагедії виявили як мінімум три проблеми

Леонід КРАВЧУК: «Якщо влада не може сказати, що ми єдині й захищатимемо свої національні інтереси, тоді люди навколо нас і всередині нас робитимуть все для того, щоб принизити Україну»
16 липня, 2013 - 10:49
НА ДУМКУ ПЕРШОГО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ, ПОЛЯКИ Б НЕ УХВАЛИЛИ РЕЗОЛЮЦІЮ ЩОДО ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ, ЯКБИ НЕ ВІДЧУЛИ СЛАБКІСТЬ НАШОЇ КРАЇНИ В ІДЕОЛОГІЧНОМУ, ДУХОВНОМУ, ПОЛІТИЧНОМУ РОЗУМІННЯХ ЯК ЄДИНОЇ НАЦІЇ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

70-ті роковини Волинської трагедії (або, як воліє говорити польська сторона, Волинського злочину — вже тут простежується принципове розходження позицій) виявили як мінімум три серйозні проблеми, котрі необхідно усвідомити та осмислити. Це є мінімально необхідною умовою для їхнього розв’язання.

 Перша проблема. Позиція наших польських партнерів певним чином стає дедалі жорсткішою. Хоч відверто це рідко стверджується вголос, проте, по суті, зміст багатьох виступів офіційних представників дружньої сусідньої держави є таким: обопільне покаяння й прощення є необхідним, але давайте ви, українці, почніть з себе, покайтеся за УПА, визнайте системний, організований характер вбивств цивільного польського населення — а далі побачимо... Проте доброзичливий, інтелігентний діалог з польськими істориками та політиками мусить тривати, альтернатива тут — перемога «третьої сторони», яка завжди гріла руки на українсько-польських конфліктах. Дуже важливо, що саме цю думку чітко висловив президент Польщі Броніслав Коморовський під час скорботних акцій у Луцьку 14 липня.

 Друга проблема. Третина (148 осіб) депутатів Верховної Ради України «попросили» парламент Польщі визнати Волинську трагедію геноцидом поляків. Дуже показовим є те, що польські депутати це прохання не задовольнили, виявивши розсудливість і мудрість (треба думати про майбутнє!) і ухвалили резолюцію у дещо пом’якшеному варіанті («етнічні чистки з елементами геноциду»). Не вперше в історії сучасної України ми переконуємося, що частина «наших» депутатів затято обстоює інтереси... якої, власне, держави? Очевидно, тієї, що вкрай зацікавлена, щоб посварити Польщу та Україну.

 І третя проблема. Незнання (або, що гірше, поверхове, спрощене, примітивне знання) власної історії стає, якщо йдеться про свідомість владоможців, вкрай негативним чинником політичної ваги, що вже напряму загрожує національній безпеці. Це вже не питання ерудиції чи освіченості — це питання професійної спроможності нашої еліти, і ганебний «маніфест 148-ми» це вкотре підтвердив. Перелому тут можна досягти лише тоді, коли українське суспільство, певна частина котрого є зараз деморалізованою, бо змушена думати про виживання, породить «суспільний запит» на історичну освіту.

 Про це, зокрема, йшла мова під час зустрічі у редакції «Дня» учасників Літньої школи журналістики з Леонідом Кравчуком.

Марія ПРОКОПЕНКО, Донецький національний університет: — Польський Сейм відмовився назвати Волинську трагедію «геноцидом», проте ухвалив резолюцію з формулюванням «етнічна чистка з ознаками геноциду» (аналогічне рішення ухвалив Сенат Польщі). Це рішення фактично нівелює напрацювання політичного примирення попередніх років. Як голова громадського комітету «Примирення між народами», як прокоментуєте це рішення?

Леонід КРАВЧУК: — Питання про Волинську трагедію, або протистояння 1940-х років, складне. Хоча поляки і схильні думати лише про 1943 рік, українці також дуже добре пам’ятають операцію «Вісла». Тодішні українсько-польські відносини — це трагедія, протистояння, і іншої оцінки бути не може.

Сьогодні ми бачимо, що у Польщі почали дуже активно розхитувати ситуацію щодо заяви 2003 року, коли польський і український парламенти в один день, в одну годину прийняли спільну заяву. Були промови обох президентів. Це був прорив у наших відносинах, тому що навколо були різні точки зору, але ми таки домоглися примирення. Після 2003 року почали знаходити все більше і більше документів. І якщо поляки тільки заглиблювалися в цю тематику, то українці — заспокоїлися (перестали вивчати). В результаті у Польщі протягом 10 років підготували додаткові історичні факти, яких в Україні не напрацювали. Звичайно, сказати, що їх зовсім немає, не можна (наприклад, газета «День» видає книжки на цю тематику), але в комплексному вигляді з фактами і документами — такого немає.

Зараз, коли розпочато підготовку до вшанування пам’яті 70-річчя Волинської трагедії, все змінилося. Ранні заяви переглянуто. Поляки вважають, що винна тільки українська сторона, більше того, спільних заяв робити не потрібно — кожна країна, керуючись національними інтересами, вивчає свою правду. Тобто почалося те, що не могло не призвести до конфлікту інтересів і оцінок. В результаті ми ні на краплину не наблизилися до правди.

Усі польські діячі, в тому числі нинішній президент Коморовський, проголошують одну й ту ж тезу: потрібно домовлятися, потрібно оцінювати ті події, спираючись лише на правду, — якщо немає правди, не можна йти далі. Я зустрічався з польським президентом і сказав йому: «Якщо ми не будемо разом, то в кожного буде своя правда. У нас будуть свої факти та історичні документи. В такому разі ми не наблизимося до правди». Моя думка така — вивчати ці теми потрібно спільно. Поляки цього не хочуть. Я говорив із фракцією, яка порушила питання про вживання слова «геноцид», вони навіть не хотіли формулювання «з ознаками геноциду».

Мої оцінки полягають у тому, що ми не можемо капітулювати перед історичними фактами, оцінками, які надає Польща. Україна повинна перейти до власних аналізів і оцінок. Але в будь-якому разі потрібно робити все, щоб не посварити два народи. Ми повинні думати не про сьогодні, а про завтра. Але оцінюючи завтрашній день і думаючи про народи, ми не можемо згинатися перед тими, що нав’язують нам недостовірні оцінки або роблять спробу звинуватити в тому, що не відповідає дійсності.

Лариса ІВШИНА: — А що змінилося, Леоніде Макаровичу, після 2003 року — від тієї польської ситуації, яка була готова до заяв примирення і каяття з обох сторін? Ви спілкувалися з польськими депутатами, президентом, виступали у Варшавському університеті...

Л. К.: — Свого часу я підписав основний документ (Договір дружби і співробітництва) із польським президентом Лехом Валенсою. Тоді нас — двох президентів — журналісти спитали, зокрема, про Волинську трагедію і операцію «Вісла». Наша відповідь була такою: «Давайте не будемо заглиблюватися в цю проблематику, бо, по-перше, у нас немає достовірних фактів, а по-друге, немає методології оцінок жертв». Якщо брати сьогоднішні заяви польської сторони про кількість жертв-поляків, то вони відрізняються від того, що каже українська сторона. Різниця у кілька разів. Навіть польський Інститут національної пам’яті визнав, що у нас немає методології.

Тому, на мою думку, сьогодні на перше місце вийшла політика. 2003 року українці та поляки зуміли переконати одне одного прийняти спільний документ. Але тоді Україна не була такою вразливою в міжнародному плані. Коли вони відчули, що ми слабкі в ідеологічному, духовному, політичному планах як єдина нація, то зрозуміли, що з нами можна вже говорити іншою.

Л. І.: — Тобто спочатку можна говорити, що політика добросусідства — це добре, але завжди треба пам’ятати, що коли країна слабка, починає діяти закон реальної політики.

Л. К.: — Це така реальна політика. Якщо влада не розуміє, що коли вона не може об’єднати країну, виставити на світ позицію народу, не може сказати, що ми єдині та захищатимемо свої національні й стратегічні інтереси, тоді люди навколо нас і всередині нас робитимуть все для того, щоб принизити країну, поставити на коліна. Отут поляки і почали використовувати. Ми мовчимо, а вони працюють.

Л. І.: — Леоніде Макаровичу, а коли ви їхали до Варшави, ви мали якісь консультації чи зустрічі з українським Президентом?

Л. К.: — Я мав зустріч із міністром закордонних справ...

Л. І.: — А як виходить так, що частина правлячої партії разом із комуністами підписали (148 парламентарів) підписали ганебне звернення до польського Сейму?

Л. К.: — Надмірна політизація питання польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни, яку ми спостерігаємо цього року, не принесла жодної користі у наближенні нас до важкої правди про минуле. Більше того, заяви радикальних політиків з обох боків завдали серйозної шкоди багатолітнім напрацюванням, спрямованим на зближення наших народів. Із польського боку звучать безвідповідальні заяви про «геноцид поляків на Волині», які не відповідають ані історичним фактам, ані юридичним визначенням цього явища. Польські політики говорять лише про польські жертви, нехтуючи пам’яттю загиблих українців. Їхня риторика свідчить не про прагнення порозуміння з українцями, а про бажання повної капітуляції іншої сторони.

З боку громадськості в Польщі забракло тверезих голосів, які спробували б зупинити радикалізацію цієї теми, остудити гарячі голови радикальних політиків. Українська ініціатива порозуміння висунута Громадським комітетом примирення, не знайшла відгуку у наших сусідів, тому вкрай важливий діалог на громадянському рівні не відбувся.

Ще більше обурення викликала поведінка деяких українських парламентарів. Заява 148-ми з них із закликом до польського Сейму визнати події на Волині геноцидом — безпрецедентний у світовій історії випадок, коли політики просять законодавчий орган іншої держави звинуватити у найважчому із злочинів представників свого народу. Це антигромадський, антинаціональний крок, що може бути прирівняно до національної зради. Ці 148 депутатів (більшість із яких ігнорує одну з найбільших трагедій в минулому України — Голодомор, що був злочином геноциду проти мільйонів українців) розтоптали нашу історію. Їхній безвідповідальний крок додатково радикалізував ситуацію в Польщі, додаючи аргументів тамтешнім антиукраїнським політикам. У результаті утворився дуже неприродній союз між польськими націоналістичними та прорадянськими, а то й відверто сталіністськими політиками в Україні. Їх єднає лише ненависть до України, а така платформа не може бути основою для тривалої і плідної співпраці.

Історія знає багато прикладів, коли тимчасово брали гору радикали, але врешті-решт завжди перемагав голос розуму. Так буде в українсько-польських дискусіях щодо важкого минулого. Напруження політичних пристрастей врешті спаде, і здатність спокійно аналізувати знову повернеться до більшості учасників суперечок. Саме тоді можна буде належно оцінити деструктивну роль окремих радикалів, які завадили зближенню наших народів, і не дозволити їм повторити цього в майбутньому. Зрештою можна буде повернутися до спокійного вивчення минулої трагедії.

Громадський комітет сприятиме тому, щоб продовжилися історичні дослідження цієї теми, які ѓрунтуються передусім на документах того часу. Адже порозуміння неможливе без розуміння того, що саме сталося в ті страшні 1940-ві роки, а його поки що бракує як в польському, так і в українському суспільствах. Незважаючи на труднощі, ми й далі прагнутимемо наблизитися до правди. Ми розуміємо, що це наближення буде довгим шляхом, і ми готові до нього.

(Продовження читайте в наступних номерах «Дня»)

Підготували Анна СТАВИЦЬКА, Наталя ПОНЕДІЛОК, Літня школа журналістики «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments