Чесність виростає тільки на ґрунті свободи.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представник культурного руху шістдесятників

Українська iдентичнiсть: проблеми та виклики (Продовження)

19 листопада, 2013 - 10:28
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Початок "День" № 207 (2013 р)

...Нестор Махно ще за свого життя, ще тоді, коли його пам’ятали мільйони людей, був виведений кінорежисером Перестіані у стрічці «Червоні дияволята» таким собі дрібним бандюжкою, у підпорядкуванні якого був десяток-другий боягузів-бандюків. Цього квазі-Махна доблесні червоні бійці захопили в полон на якомусь млині й посадили в мішок — і не мало жодного значення, яким був справжній Нестор Махно. Народ твердо знав, що це — дрібний бандюжка, та й годі. Така фальшива історична пам’ять передавалася і передається з покоління в покоління й постійно коригується за допомогою російських мас-медіа та деяких ЗМІ України. Ба більше: підживлення цієї соціально-міфологічної «пам’яті» нерідко здійснюють ті, хто цього суб’єктивно не прагне: учителі, викладачі вищої школи, журналісти, політики з опозиційного табору.

Чільна причина цього — панування донині багатьох міфологем, створених і вживлених у масову свідомість ще за сталінських часів. А те, що фальшива історична пам’ять заміщає реальну, засвідчує воістину гротескна ситуація з «подвигом 28 панфіловців». Як з’ясувалося, із цих 28-ми, посмертно удостоєних звання Героя Совєтського Союзу, четверо залишилися живими; один із них... служив у німецькій поліції. Його по війні засудили. А троє ще довго виступали перед молоддю, зі сльозами на очах розповідаючи їй про свій героїчний бій, якого насправді ніколи не було. Чи подолана радянська спадщина, де квазіісторичні міфи заміщали собою справжню історичну пам’ять? Видається, що ні, оскільки лише 55—60% українців вважають, що Голодомор був геноцидом щодо їхніх дідів та батьків. Решта ж або заперечує це, або не знає, що сказати. Чи можлива така ситуація у поляків — щодо знань про гітлерівський «новий порядок» та оцінного судження про нього чи у євреїв — стосовно Голокосту? Однозначно — ні. Та й про Катинь знав навіть за часів комуністичного панування кожен поляк. І про Бабин Яр знали всі євреї. А от в українців із Биківнею справи куди складніші. І зі знанням про те, скільки українців — офіцерів Війська Польського полягло в Катині, теж. Ба, навіть фахові історики цим не дуже цікавляться...

Отож нашу попередню статтю про українську ідентичність, де мовилося про проблеми, що заважають формуванню цілісної української ідентичності, ми завершили майже риторичним запитанням: чи життєздатна нація, яка не пам’ятає про саму себе того, що вона доконче мусить знати, — нація, яка неспроможна виробити спільне бачення найголовніших моментів свого минулого? І який ефективний проект спільного майбутнього може створити ця нація, коли значна її частина досі бачить себе в історії крізь окуляри радянського міфу?

Ясна річ, така ситуація — не що інше, як виклик. Виклик усім тим, хто прагне жити в незалежній та європейській Україні, їм та їхнім дітям й онукам. Виклик усім — «і мертвим, і живим, і ненародженим». А виклики конче потребують відповідей — адекватних та ефективних.

Загалом необхідно давати собі звіт, що політичне, економічне й культурне життя України розгортається за умов неоколоніального тиску на неї з боку колишньої метрополії, яка не відмовилася від імперіалістичної політики і лідер якої відверто називає розпад тоталітарного СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Протидія цьому тиску і цим намірам вимагає створення відповідних організаційних форм та «інтелектуальної мобілізації» експертної спільноти. Тут ідеться про здійснення докорінної дерадянізації українського суспільства як довготермінової національної стратегії України; відвоювання національного інформаційного простору України, припинення ситуації, коли буцімто українські ЗМІ сприяють розколу й відцентровим інтересам у країні, — все це має бути реальними діями.

Крім того, слід виходити з того, що в постколоніальному і посттоталітарному суспільстві роль держави та громадських організацій національно-демократичного спрямування значно більш вагома, аніж у традиційних європейських демократіях. Мається на увазі тимчасовий акцент на регулюючій ролі державних та громадських структур, як, скажімо, в Західній Німеччині часів денацифікації. Саме такий підхід здатен забезпечити приборкання «п’ятої колони» (адже в регіонах України діють десятки структур, які не приховують, що їхньою метою є ліквідація Української держави та сепарація її території), створення й виконання державних програм інтенсивних культурних, громадських, професійних та інших обмінів між різними регіонами України, полегшення (транспортне, інфраструктурне) спілкування між ними, розбудову потужної та доступної широкому загалу історичної освіти (національний історичний телеканал, різні сайти тощо), залучення найкращих істориків до співпраці з телевізійними проектами і друкованими ЗМІ на постійній основі, створення потужного українського кінематографу як чинника національної єдності та інші заходи з національної консолідації.

Водночас при плануванні кожної акції слід виходити з того, що європеїзація всіх сфер життя України є водночас її дерадянізацією та деколонізацією, проте така європеїзація не може запроваджуватися «в лоб», одразу у своїх зрілих формах, бо це неминуче викликатиме спротив у значної частини суспільства, в якій панують радянські стереотипи. Адже продовження такого, як сьогодні, скніння неефективної та недемократичної Української держави з олігархічним ладом у «сірій зоні» між Європою та Росією на невизначений термін, відтак еміграція з неї всього живого і прогресивного, натомість завезення олігархами для праці на полях і в копальнях кількох мільйонів слухняних і дисциплінованих робітників із Південно-Східної Азії...

Крім того, наслідком стане підпорядкування — у тій чи іншій формі — України «Великій Росії», що виступить, врешті-решт, найпотужнішим політтехнологічним підґрунтям пролонгації на десятиліття вперед влади «кремлівських чекістів», оскільки не менше половини (а може, й більше) російського суспільства прагне саме такого розв’язання «українського питання» — і за це пробачили би владі все.

Інший варіант подій у разі, якщо розгортатиметься сценарій такого ґатунку, — не менш болісний: та чи інша форма розколу України, із входженням більшої чи меншої її частини до складу інших держав або ж за формальної незалежності відколотих частин. Ясна річ, такі катаклізми можуть зумовити те, що на значній частині нинішньої території держави постала б «українська Україна», але ціна цього (у тому числі внаслідок великого числа неминучих жертв конфлікту) виявилася б таки зависокою...

А тепер — детальніше про названі й неназвані виклики та необхідність пошуку методів і засобів знаходження відповідей на них.

Україна гостро потребує вирішення проблеми внутрішньоукраїнської інтеграції — у плані не тільки інформаційному та ментальному, а й інфраструктурному. Вся інфраструктура УРСР була побудована таким чином, аби максимально полегшити сполучення між республікою та Москвою, а не між самими українськими регіонами та між республіками, які могли спілкуватися здебільшого за посередництва столиці СРСР. Це виразно позначилося на транспортній мережі України, коли з багатьох точок значно легше (й дотепер!) дістатися Москви, аніж іншого українського регіону. Регіони України (Південь, Північ, Захід, Схід) чималою мірою й досі залишаються слабо пов’язаними між собою, роз’єднаними та ізольованими. Відсутні стратегічні магістралі, що забезпечували б швидке й комфортне пересування пасажирів і вантажів. Коли ж говорити про стан автомобільних доріг — то це окрема сумна тема. Все це утруднює контакти між людьми і регіонами України. Брак географічної мобільності істотно впливає на уповільнення мобільності соціально-цивілізаційної. 70% українців ніколи не були в Європі (це одна з причин, що гальмує європейську інтеграцію), а 30% — ніколи за все життя не виїжджали за межі своєї області. Така ізольованість сприяє формуванню окремих регіональних ідентичностей замість всеукраїнської.

Українці, позбавлені можливості нормального пересування, вельми погано знають власну країну, що дуже сприяє діяльності пропагандистів сепаратизму й нацьковування регіонів одне на одного. Відстала, архаїчна транспортна система України — також один із головних чинників можливої дезінтеграції нашої держави. Потрібні не транспортні авантюри — такі, як афера з прикрозвісними «Хюндаями», а створення наскрізних стратегічних магістралей (залізничних і шосейних) на напрямах Схід — Захід, Північ — Південь. Необхідно переходити на швидкісне сполучення. Успіх формування єдиної української національної ідентичності значною мірою залежить від того, чи вдасться досягти внутрішньої національно-державницької консолідації, наблизити Львівщину до Донеччини, а Луганщину до Волині, наблизити до України південний півострів, аби він не перетворювався на «острів Крим», як у творі російського письменника Васілія Аксьонова.

А це все аж ніяк неможливе без швидкого і комфортного міжрегіонального сполучення в Україні, без створення внутрішнього ринку та спільних бізнесових інтересів усіх українських земель. Однак сьогодні йде протилежний процес, стає складнішим транспортне сполучення навіть у межах самих регіонів, скасовуються приміські поїзди, запроваджуються незручні для пасажирів маршрути, в тому числі «Укрзалізницею». Себто схоже, що чинній владі або певним силам у ній треба, щоб українці сиділи вдома, нікуди не їздили, не спілкувалися між собою. Дедалі більше набирає обертів практика перекриття магістралей з метою недопущення жителів регіонів до столиці під час масових акцій протесту. Якщо чинна влада працює де-факто на розкол України, то тим, хто заступить її, необхідно вже зараз усвідомити важливість внутрішньої інтеграції нації та держави і готувати комплекс сьогочасних і довготермінових заходів для здійснення програми інфраструктурного зміцнення національної єдності.

Формування повноцінного українського внутрішнього ринку — це теж одна з головних проблем (до)формування української ідентичності, бо без такого ринку (відтак і наявності масового платоспроможного покупця) всі розмови про демократію, реформи та європейський вибір залишаться не більше як розмовами і добрими побажаннями.

І нарешті, окремо слід відзначити проблему знаходження свого місця в системі української ідентичності кримськими татарами. Ідеться фактично про окрему націю з правом на самовизначення. Поки ситуацію в їхньому середовищі контролював меджліс, ішлося про автономію у складі України. Але сьогодні в кримськотатарському середовищі дедалі більшу вагу — за фактичної підтримки певних персонажів у структурах чинної влади, які у своїй шаленій ненависті до меджлісу та його лідерів ладні дати фору будь-яким конкурентам меджлісу, — набувають добре фінансовані з-за кордону радикальні ісламісти, котрі відкидають не лише українську політичну ідентичність, а й саму лояльність до Української держави. Відтак у разі, якщо не буде вжито термінових комплексних заходів, Крим за п’ять-десять років перетвориться на «гарячу точку» і буде Україною втрачений (бо в разі масових зіткнень ісламістів з проросійськими силами та нездатності чи небажання офіційного Києва навести на півострові лад — ми не збираємося нікого лякати, просто змальовуємо ймовірний перебіг подій — туди можуть висадитися «миротворчі сили» Туреччини або просто «добровольці» з цієї країни (де нащадків кримських татар утричі більше, ніж у Криму).

А тепер про те, що набило оскому. Той, хто порушує вже укотре питання про українську мову як важливу складову національної ідентичності, про реальний суспільний статус цієї мови, неминуче стикається із заувагами: знову ця романтика, знову філологічні витребеньки, тоді як нагально треба рятувати економіку, приборкувати чи замінювати чинну владу, підіймати імідж країни. От будуть вирішені ці проблеми, якщо увійде Україна до Об’єднаної Європи, — тоді можна буде спокійно та розважливо взятися, нарешті, й за мову.

Насправді подібні твердження (навіть виголошені щиросердо, а не з кон’юнктурних міркувань) дуже далекі від викликів реальності. Бо ж проблема мови виходить далеко за межі посутньої філології.

Перша і найбільш очевидна проблема (але від того не легша для вирішення) полягає в тому, що для постколоніальної (нехай свого часу й «колонії європейського типу», як називали Польщу, Ірландію та Україну) і постгеноцидної країни (а таких, крім нас, у Європі немає) мовні питання — не щось другорядно-романтичне. Це надзвичайно важливі складові національної самовизначеності, самовідновлення і самозростання в національно-культурному, соціально-антропологічному і демографічному вимірах.

Друга проблема полягає в тому, що мова — одне з найголовніших знарядь побудови національного інформаційного простору, про який уже йшлося.

Третя проблема полягає в тому, що мова — це потужне національне виробництво: книжкове, газетне, кінематографічне (у тому числі й дубляж), телевізійне та ін. І звичайно, це різного роду програмне забезпечення. Тут невирішених питань більш ніж вистачає. Нагадаємо лише, що в ситуації, коли, за даними Всеукраїнського перепису населення, 67,5% українських громадян вважають українську своєю рідною мовою, а за результатами соціологічних опитувань 52—55% спілкуються нею вдома, тільки п’ять-сім відсотків книжкової продукції на ринку становлять україномовні видання. І не треба кивати на «невидиму руку ринкової економіки» — основоположник вільноринкового лібералізму Адам Сміт наполягав: освіта в найширшому розумінні цього слова є однією з небагатьох сфер, які повинна брати на себе держава і де закони ринку не ефективні. Годі й казати, що нормальна освіта й освіченість в Україні неможливі, коли бодай 50% книжкового ринку не буде перекрито україномовною книжкою, в тому числі якісними і доступними за ціною перекладами західних та східних текстів. Адже в Росії з 2000 року негласно ведеться ретельний добір — під певним кутом зору — зарубіжної філософської, політологічної та історичної літератури для перекладів.

Четверта проблема пов’язана з тим, що будь-яка державна мова — це не тільки «дім буття», як сказав рідномовний континуум Мартін Гайдеґґер, і не тільки «співтворець національного образу світу», як писав про мову Георгій Ґачев. Державна мова — це ще й інструмент забезпечення панування того самого сакраментального «нового і праведного закону», що його ніяк не дочекається Україна. Адже законодавчий акт — це юридична «надбудова» над розвинутою літературною мовою. В ньому максимально точно й однозначно мають бути сформульовані всі визначення, всі поняття і терміни, описані можливі ситуації застосування положень закону та зафіксовані типи його порушень. Це дуже непроста річ: мабуть, не випадково Конституційний Суд за час свого існування мусив стільки разів розтлумачувати ті чи інші положення самої Конституції, в якій мовних неоковирностей виявилося аж занадто. Що вже говорити про поточні закони, положення яких нерідко сформульовані так незграбно, що Верховній Раді — навіть тоді, коли не йдеться про чиїсь «шкурні» інтереси — доводиться їх не раз переписувати...

Хтось може зауважити: так давайте писати закони російською мовою — вона, мовляв, більш розвинута, депутати нею краще володіють. Та невже краще? «Мовою блатняка і попси» — так, ті депутати, які виступають за «великий и могучий», володіють ліпше, але не мовою Пушкіна й Герцена, Сахарова й Солженіцина. А щодо розвиненості, то тут ми підходимо до ще одного виміру мовної проблеми. Ідеться (доречно нагадати, більшість українських громадян становлять християни) про мову Святого Писання і богослужіння.

Мабуть, зайве наголошувати, що та європейська літературна мова, яка здатна адекватно передати смисли Святого Писання, спроможна передати й усі інші смисли. У тому числі — юридично-правові. А робота над перекладом з оригіналу (яка ніколи не припиняється, бо крапку тут поставити неможливо) виступає водночас і розвитком національної літературної мови до високого рівня, можна навіть сказати — до найвищого. У цьому контексті зовсім невипадковою виглядає боротьба Москви, а відтак Петербурга в минулому проти видання церковних книг староукраїнською мовою та вживання її в богослужінні. Потім ця боротьба трансформувалася проти видання Святого Письма новоукраїнською мовою. Звичайно, російські урядовці та церковні ієрархи не володіли теоретичною націологією, якої тоді, ясна річ, ще не існувало, однак наслідки «лютерівської революції», однією з найважливіших складових якої виявились переклад і широкопоширюване друкування Святого Писання німецькою мовою та вживання останньої в богослужінні, були у них перед очима. Либонь, не варто наводити повний список церковно-поліцейських заходів, задіяних ще наприкінці XVII століття проти вживання української мови у церковному житті, зазначимо хіба, що наслідком цих заходів стала відверта фальсифікація так званої церковнослов’янської мови — замість неї реально в богослужінні використовується архаїчний московський діалект російської.

Загалом же для докорінних реформ, для прогресивних перетворень потрібна нація, а не совковий натовп, що постійно озирається на Кремль як на носія «вищої істини» й поштиво слухає путінських конфідентів усередині України. У цьому сенсі (до)формування української ідентичності українізація України — це повернення до її європейських традицій, це європеїзація країни.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, кандидат філософських наук, лауреат Премії ім. Джеймса Мейса, Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, лауреат Премії ім. Джеймса Мейса
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments