Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«Увічнення відомих людей» чи можновладне лукавство?

19 лютого, 2013 - 12:20
ЛЕОНІД БРЕЖНЄВ
ВОЛОДИМИР ЩЕРБИЦЬКИЙ
МИКИТА ХРУЩОВ
ПЕТРО ШЕЛЕСТ

Черговою «сподіваною несподіванкою» цих днів стало відкриття в Києві 15 лютого пам’ятної дошки членові політбюро ЦК КПРС, голові Ради міністрів, а потім — багаторічному першому секретареві ЦК КПУ Володимирові Щербицькому на будинку по вулиці Десятинній, в якому той колись жив. Як повідомляють інформагенції, подію приурочили до 95-ї річниці від народження цього комуністичного діяча. На відкритті дошки земляк Щербицького, віце-прем’єр Олександр Вілкул заявив: «Ми повинні сказати «дякую» кожному видатному українцю. Епоха була складна, епоха була неоднозначна, але вклад Щербицького як партійного діяча дійсно великий». А голова КМДА Олександр Попов наголосив: «У нас історія, вона — різноманітна. І багато хто ставиться до неї з різними оцінками. Але справедливість у тому, що дійсно — історія все на свої місця розставляє. І тих людей, які працювали на Україну, ми зобов’язані просто увіковічити... Що більше відомих людей буде увіковічено, то чесніше ми будемо ставитися до нашої історії».

Видається, представники влади відверто лукавлять. Бо ж, скажімо, торік у Києві відкрили 14 пам’ятних знаків, із них, за словами начальника управління охорони культурної спадщини Якова Діхтяря, 90% — діячам радянської доби. Ось, виявляється, хто «працював на Україну». І якщо така ситуація по Києву, то якою ж вона є на східній та південній Україні, де в останні роки нерідко взагалі намагаються просто-таки викорінити пам’ять про все українське?

Але не тільки в цьому лукавство можновладців. Скажімо, 14 лютого (1 лютого за старим стилем) виповнилося 105 років від народження іншого партійного діяча радянської доби — попередника Щербицького на посаді першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Про увічнення цієї відомої людини, яка майже дев’ять років стояла на чолі УРСР, у ці дні не йшлося. І взагалі не йдеться: інформація про пам’ятники Шелесту (крім як на Байковому цвинтарі, де він похований) чи про меморіальні дошки відсутня. Це зовсім не випадково: адже Петро Шелест, який був справді складним і неоднозначним історичним персонажем, до кінця своїх днів залишався українцем, який прагнув дбати про Україну, а от Щербицький увійшов в історію як вірний ставленик Москви і здійснювач політики прискореної русифікації. В усіх її вимірах, далеко не тільки в етнографічному й філологічному.

За повідомленнями інформагенцій, крім іншого, на відкритті пам’ятної дошки Щербицькому говорили, наче за час його керування Україною обсяги промислового виробництва зросли уп’ятеро, а сільського господарства — вдвічі. Значно поліпшилося, мовляв, і життя пересічного українця. Це, знову-таки, відверте лукавство. Насправді саме 1966—1970 роки, коли першою особою в УРСР був Петро Шелест, стали найуспішнішими за весь радянський період. Економісти потім називали восьму п’ятирічку (1966—1970) «золотою». Тоді в Україні основні виробничі фонди та загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 разу, а ВВП — на третину. А вже у наступній п’ятирічці темпи економічного зростання почали уповільнюватися. Союзний п’ятирічний план на 1971—1975 роки передбачав менші темпи зростання промисловості УРСР — на 38 — 41%. Реально ж вони виявилися ще нижчими. Все більше заявляли про себе корупція, організована злочинність та «тіньова» економіка. В Україні все чіткіше проявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних та сировинних галузей і промисловості, яка випускала продукцію низького рівня обробки та комплектуючі. Частка кінцевого продукту, тобто готових виробів, становила у промисловості УРСР 1990 року лише третину. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості. А щодо екологічних чинників... УРСР становила 2,6% загальної території СРСР, натомість на неї припадала чверть усього техногенного забруднення.

Іншими словами, навіть якщо вірити офіційній статистиці й якщо брати за початок діяльності Щербицького середину 1960-х, коли він став головою Ради міністрів УРСР (став удруге, перед цим він був головою Радміну в 1961—1963 роках), то промисловість України за період його правління зросла не вп’ятеро, а вчетверо. Без урахування ж «шелестівського» періоду таке зростання виявиться меншим, ніж утричі. Показники наче грандіозні, але ж переважно йшлося про ті сектори промисловості, які безпосередньо чи опосередковано працювали на військово-промисловий комплекс, тобто де-факто потенційно не нарощували, а ЗНИЩУВАЛИ національний продукт (що яскраво себе унаочнило під час економічної кризи 1990-х: значна частина таких промислових підприємств виявилася неспроможною перебудуватися для випуску товарів народного споживання, а величезна кількість майна та військової техніки Радянської армії, виробленої в Україні, були або кинуті напризволяще за кордонами СРСР, або розкрадені чи продані на металобрухт. Та й в Афганістані перед цим упродовж десяти років (бо реальна радянська військова присутність там — особливо у вигляді «військово-технічної допомоги» — почалася раніше за воєнне вторгнення) було випущено з гармат та автоматів по противнику, знищено моджахедами чи просто кинуто через несправність величезні матеріалізовані обсяги того «росту промисловості УРСР»...

Щодо сільськогосподарського виробництва, то його подвоєння — це, знов-таки, якщо рахувати з 1965 року і не брати до уваги величезні втрати вирощеної й наче зібраної продукції (від 20% до 40%). Але має йтися й про іншу ціну такого «зростання»: розораність земель в Україні сягнула 80% площі сільськогосподарських угідь та 55% загальної площі держави. До обробітку були залучені малопродуктивні угіддя, прируслові луки та пасовища, схилові землі тощо. Водночас ефективність використання земель (зокрема урожайність) в УРСР була значно нижчою, ніж у Європі. Так, у передових колгоспах у середині 1980-х урожайність картоплі збігалася з середньою врожайністю цієї сільгоспкультури у Швеції (через яку, до речі, проходить Північне полярне коло...). Іншими словами, панувало відстале, неефективне екстенсивне землеробство: на одного мешканця УРСР припадало вдвічі більше сільськогосподарських угідь, у тому числі майже втричі більше ріллі, ніж у середньому по Європі. Але рапорти «дорогому Леоніду Іллічу» про черговий «український мільярд» хліба Щербицький умів належним чином обставити та подати...

Дозволю собі процитувати думки істориків — не львівських чи київських, а харківських, яких навряд чи можна запідозрити в ультранаціоналізмі. Спершу про діяльність Петра Шелеста:

«2 вересня 1965 р. на засіданні президії ЦК КПРС П.Шелест заперечив точку зору М.Суслова, О.Косигіна та інших керівників партії й уряду. Він протестував проти свавільного рішення Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, яке без консультацій з урядом УРСР «вирішило продати Швейцарії 450 тис. тонн соняшникової макухи». Більше того, подав доповідну записку, в якій пропонував вихід України з-під опіки Зовнішторгу Радянського Союзу та інших зовнішньоторговельних союзних відомств. Роздратовані цим кроком, керівники КПРС звинуватили П.Шелеста в націоналізмі. М.Суслов з обуренням заявив: Севастополь — місто російської слави, а там чомусь багато написів українською мовою... Пізніше П.Шелест неодноразово критикував централізаторські зловживання союзних відомств, приймав рішення, які суперечили господарським планам Москви». (Петровський ВВ., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. — Харків, ВД ШКОЛА, 2007, С.501).

І ще одна цитата: «Скажімо, в 1966 р. ЦК КПУ і Верховна Рада республіки запропонували Москві схвалити введення українського ордена «Трудової слави» та медалей «За трудові заслуги» і «50-річчя СРСР». Звичайно, вони дістали відмову». (С.502).

Нічого подібного за Щербицького не було й бути не могло. Для Щербицького головним було завжди те, про що він говорив своєму оточенню в разі формулювання якихось ідей: «А що на це скажуть московські бояри?»

А от дещиця з того, що сталося, на думку цитованих уже істориків, за його владарювання: «У 1970—1980 рр. на донецьких шахтах утричі збільшилася кількість аварій, у середині 1880-х років на добрій половині шахт переважала ручна і важка фізична праця. Різко погіршився на Донбасі стан соціальної сфери: влітку 1989 р. понад 17% шахтарських родин не мали власного житла, а у 24% на одну особу припадало по 4 кв. м. площі». (С.502).

«...У ході так званої антиалкогольної кампанії, ініційованої Є.Лігачовим, в Україні вирубали 60 тис. га виноградників... До бюджету не надійшло 13 млрд карбованців» (С.508).

Інакше кажучи, за Щербицького УРСР усе більше ставала кавалком союзного господарського комплекту, тоді як за його попередника було інакше — і не тільки Шелест, а й частина членів його команди намагалися відстоювати українські інтереси перед союзним центром, хоча це й не завжди вдавалося.

Я навмисно не звертаюся до відмінностей у гуманітарній політиці за часів Шелеста та Щербицького — про це вже чимало писалося. Йдеться про те, що зветься «економічним патріотизмом». У радянські часи це був чи не єдиний можливий вираз патріотичних почуттів партійних функціонерів у так званих національних республіках. Петро Шелест у своїй діяльності нерідко виходив за межі цього патріотизму, всерйоз ставлячись до принципів «радянського федералізму»; Володимир Щербицький звів свій патріотизм (якщо він у нього взагалі був) до підтримки київського «Динамо»...

Ну, і, звичайно, Чорнобиль... 1 травня 1986 року для Щербицького місце в Політбюро ЦК КПРС виявилося важливішим не тільки за власну честь і совість, а й за здоров’я тих сотень тисяч київських дітей, які в цей день чи то брали участь у святкових заходах, чи то просто гуляли сонячним весняним містом. А достатня інформація в першого секретаря ЦК КПУ була, та він не скористався нею в інтересах українців, щоб розповісти людям правду, а там нехай буде те, що буде. Цей нездійснений вчинок невдовзі став одним із головних чинників ненависті абсолютної більшості киян і до команди Щербицького, і до компартії (гасло «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!» народилося саме в українській столиці). Відтак цілком логічно поставити питання й так: чи не є блюзнірством щодо Києва та киян встановлення тут пам’ятної дошки Щербицькому?

Власне, хіба лише про Шелеста і Щербицького з числа діячів радянської доби має йтися? Чи ж випадково вже у незалежній Україні з’явилися топоніми та пам’ятні знаки на честь Леоніда Брежнєва, котрий змолоду задля кращої партійної кар’єри писався «українцем», а осівши в Москві, негайно став «росіянином», ба більше — дозволяв собі в середовищі вищої номенклатури глузувати з української культури та заперечувати існування української мови — мовляв, це лише діалект російської? І чи випадково відсутні пам’ятники й топоніми на честь Микити Хрущова, який, хоча свого часу й був вірним сталінцем, зумів відійти від цього та здійснити певну (хоча й непослідовну) лібералізацію радянського ладу, ба більше — завжди поштиво ставився до Тараса Шевченка й української мови? Отже, дуже своєрідною є на практиці діяльність з увічнення знакових постатей радянського часу, що стала вельми модною в останні три роки; схоже, ті з них, хто справді щось зумів зробити позитивне для України, не вписуються у владну ідеологію.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ