Справи рук «катів однокласових»
До 80-річчя початку Великого Терору в СРСР і Україні
Микита Сергійович Хрущов у своїх «Спогадах» з іноді притаманною йому моторошною образністю згадував, як у січні 1938 року він прибув до Києва, щоб обійняти за сталінською вказівкою посаду Першого секретаря ЦК КП (більшовиків) України. «По Україні неначе Мамай пройшов», — зізнавався Хрущов, відзначаючи, що партійні кадри на рівні областей і районів були 1937 року винищені суціль, і по декілька разів: розстрілювали й тих, хто заступив на місце невдовзі перед цим розстріляних...
«Спогади» Микити Хрущова є, безперечно, цінним джерелом (за умови його критичного аналізу). Але є принаймні три речі, що про них лідер СРСР у 1953—1964 р. р. делікатно промовчав. По-перше, про свою особисту роль у репресіях — а вона є неприпустимою і злочинною (є підстави думати, що Хрущов чудово розумів, що він накоїв, і, хтозна, може, якраз це і стало спонукою для його відомих «антисталінських» кроків). Подруге, і це дуже важливо зрозуміти, «Мамай пройшов» Україною не тільки й не стільки у 1937 році, а у 1918—1921 роках, а найжахливіше — на початку 1930-х (відраховуючи від процесу Спілки визволення України, далі — Голодомор — геноцид 1932—1933 р р. та «кіровські» репресії кінця 1934 р.). І, нарешті, по-третє, М. С. Хрущов не розкрив (чи прагнув розкрити?) головне: механізм та «анатомію» терору.
В ці дні Україна мала б вшанувати 80-ті роковини офіційного початку Великого Терору (5 серпня 1937 року за наказом НКВС СРСР № 00447 почалась реалізація постанови Політбюро ЦК ВКП (б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи»). То була наймасовіша за всю радянську добу «чистка» суспільства від «елементів», які «не годилися» для будівництва комунізму. Для України це означало третє (!) винищення еліти: перше 1917—1921 рр. було розправою над елітою УНР та національно-визвольних змагань, друге (1930—1934 рр.) було геноцидним винищенням через масовий голод економічно й соціально незалежного багатомільйонного українського селянства та розправою над національною інтелігенцією (паралельно, що є вкрай важливим). І ось — Великий Терор 1937—1938 рр. Тут винищувалась передовсім (хоча не тільки!) вже власне «радянська еліта»: партійна, господарська, військова, наукова, яка була цілком лояльна Радянській владі (хоч убивали тоді й яскравих представників старої, «добільшовицької» української інтелігенції: загинули і Марко Вороний, і Микола Куліш, і Микола Зеров, і Юрій Коцюбинський, і Матвій Яворський...). Сталін вирішив знищити їх, бо йому були потрібні абсолютно рабські віддані, слухняні молоді кадри («брежнєвського призову», між іншим), а не ті, хто забагато пам’ятав.
Можна називати цифри розстріляних в той час (далеко не всі з них були «невинно убієнними»). Вистачало серед них і тих, кого Павло Тичина ще 1926 року назвав «катами однокласовими» — мовляв, «якби то були генерали, ми знали б, що з ними робить», а тут... Ці напрочуд точні слова Тичини (з віршованого листа до Рабіндраната Тагора, «брата за духом», вони багато що пояснюють у трагедії України та СРСР загалом) виглядають ще драматичніше, якщо згадати, що поет 1918 року вражаюче оспівував героїв Крут, а 1933-го (!!), славив «прекрасний час, неповторний час»... А Тичина ж був не просто «елітою» — геніальним, без перебільшення, поетом...
Отож вагомішим за будь-які цифри буде розуміння того, що відбулося з нашою елітою (не майновою, не «можновладною», а інтелектуальною, тією, що готова взяти на себе відповідальність) у ХХ столітті. Тричі (!) вона потрапляла під ніж — і це не враховуючи вже більш «точкові» репресії проти національної інтелігенції 60—70-х років. Ось у такому стані Україна здобула незалежність 1991-го. Не враховувати цього було б непростимою наївністю або цинізмом. Знаний сучасний письменник Андрій Курков написав у «Фейсбуці» про те, що «під час спілкування із сучасною елітою Литви з’ясовується, що практично кожен другий або ж кожна друга народились на засланні, у Сибіру або в Казахстані. При спілкуванні із сучасною елітою (Курков не взяв це слово в лапки. — І. С.) України дуже легко розумієш, чому в нас свободу і реальну незалежність цінують зовсім не так, як у Литві». Тут, безумовно, багато правди, але не вся правда. Бо, по-перше, і у нас є українці, які народилися на засланні, в «Сибіру неісходимому». І саме ці люди були у першому складі Верховної Ради, який проголосив незалежність України. А через три роки відбувалась «контрреволюція червоного директорату».
Крім того, річ у тім, що литовці — всі без винятку! — пам’ятали про те, що вони — вільний народ зі своєю могутністю, а не «спільною» з Москвою історією. Радянські «порядки» панували там лише 45 років, до 1990-го. І, нарешті, у нас в Україні «тоталітарний ніж» значно глибше, нещадніше й кривавіше увійшов у тіло нації...
