Наскільки велика сила людського духу! Дивишся на нього і дивуєшся: в чому душа тримається, а він мріє, працює, ніби перед ним - вічність...
Микола Амосов, український учений-хірург, письменник, публіцист, громадський діяч, академік НАН України

Неочевидне - 3

Лариса IВШИНА: «Нова мета — модернізація національного характеру»
25 грудня, 2015 - 12:45
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.

Наступного року газета «День» святкує 20-річний ювілей. Враховуючи вік відтворення (25) нашої держави, можна сказати, що видання своїм поглядом пронизало новітню історію України. При чому «День» завжди відрізнявся принциповою індивідуальністю, не чіпляючись за тренд бути спрощеними заради масовості, не намагаючись стати доступнішим за рахунок примітивізації. Ще з 1990-х років «День» багато про що попереджав. Прямо і образно, влучно і натяками. І на жаль, найгірші прогнози «Дня» для нашої країни збулись. Про підсумки року, що минає, розповідає головний редактор «Дня» Лариса Івшина.

* * *

Газета «День» часто використовує для ілюстрації важливих тем роботи художника «Дня» нині покійного Анатолія Казанського, акцентуючи, що смисли, які автор зашив  у них — намальованих 20 років тому, — актуальні донині. Скажіть, будь ласка, який малюнок у вас найбільше асоціюється з 2015 роком і чому?

— Цей малюнок, і саме з цими словами. Ми збиралися поставити його на першій сторінці газети 21—22 лютого 2014 року.

Увесь час ми стежили за подіями на Майдані і після в багато ширшому форматі і, мені здається, багато чого передбачили, вгадали і попередили. На жаль, мало хто нас слухав. Я написала тоді дві колонки — Неочевидне-1 і Неочевидне-2. За звичкою української преси цей матеріал ніхто не цитує і не посилається Але від цього інформаційного «сектантства» ми дуже страждаємо. І як народ певною мірою ілюструємо картину Брейгеля. Сліпий вів сліпого, і обоє впали в яму.

У ті трагічні дні (17—19 лютого 2014 року) ми видали на першій полосі знімок, який багато що символізував. Це був знімок жінки, окутаної прапором ЄС, біля якої на землі лежали старі ляльки. Потім саме так на землі лежали вбиті на Майдані люди. Але ніхто тоді так і не спитав нас — чому це фото? Тільки через рік одна свята людина в Дрогобичі мене, без будь-якої передмови, спитала: «Ларисо Олексіївно, чому ви поставили це фото? Поясніть». Чому ж інші не спромоглися?

Можливо, тому, що їм не хотілося подумати...

— Треба вчасно встановити стосунки з такими речами, як пропорції світу, система координат і твоє місцезнаходження. Це — прості речі. У дитинстві, коли я притягла додому кілограмову книгу Шекспіра, то (як писала в своїй колонці в «Маршруті №1») зробила для себе висновок: у тому, що я не розумію Шекспіра, не Шекспір винуватий.

Потрібно вчасно зрозуміти: що є, куди іти, в кого вчитися. Для нашої ж країни це очевидно: якщо ми в такому складному стані, то, мабуть, це означає, що ми щось робимо не так і нам потрібно прислухатися, вчитися більше, ніж говорити. Натомість наші ефіри зараз наповнені інформаційним шумом: дуже багато шаманів з бубнами, які замість того, щоб лікувати людину, навпаки відігнали лікарів і «заробляють» на родичах нещасного. Чи багато з тих експертів, які сидять у студіях, запитують себе: чи маю я право захаращувати ефір?

«МИ — ГАЗЕТА ДЛЯ РОЗУМНОГО ЧИТАЧА»

—  Газета «День» використовує багато образних рішень, алегорій. Можливо, споживачу інформації не завжди вистачає глибини мислення, щоб це осягнути...

— Ми — газета для розумного читача. Працюємо в рукотворному «намитому» острові, який всіляко намагаємося захистити. Колись у нас в «Дні» була фраза, що ми — острів, який мріє стати материком. Для цього було прикладено багато зусиль.

Як показали події на фронті, там хлопці не читають з гаджетів. На фронті потрібна газета. Ми зробили максимум, щоб ця газета там була. Держава, навпаки, для цього зробила мінімум.

Я вже не кажу про те, що англомовну версію нашої газети в умовах гібридної війни треба було б масово доставляти на Захід. Для цього державі лише потрібно було б допомогти створити відповідну дистрибуцію. Для чого ж тоді потрібні державні органи, як не для того, щоб бути хорошим посередником в представленні національних інтересів? Зараз ми бачимо, що навіть у тих країнах, які дружньо до нас налаштовані, дуже багато громадян мають досить туманне уявлення про справжню історію України, про те, що існує український погляд на системні речі, які стосуються проблем Європи і світу. Ми ж не лише є споживачем, а й виробником та дистриб’ютором цінностей, які зараз дуже потрібні світу. Але він про це навіть не здогадується, тому що ми в інформаційному плані ізольовані все ще від світу.

Ми у «Дні» намагалися виростити всю «лінійку» — від суперважливих тем на двох сайтах (українською, російською і англійською мовами) до популярної фотовиставки, і не побачили ніяких зустрічних кроків від держави. Це при тому, що нинішня Адміністрація Президента вважається ніби дуже медійною...

Наприклад, Фотовиставці «Дня» — 17 років. За цей час вона, за визначенням багатьох авторитетних людей, стала великим суспільним явищем для усієї країни. Але жодного сигналу від влади цього року на неї ми не отримали. Натомість вони пішли іншим шляхом: влаштували у стінах Адміністрації власну фотовиставку. Мені здається цей крок, щонайменше, несучасним. За регіоналів у Верховній Раді теж були свої храми, салони...

Окрема тема — наші книги. Ми провели безліч читацьких зустрічей в аудиторіях університетів. А цей рік знаменувався безпрецедентним книжковим проектом — «Повернення в Царгород». Цей проект, окрім того, що отримав багато читацьких позитивних відгуків, здобув перемогу у Всеукраїнському конкурсі «Краща книга України» 2015 року. Молодий талановитий письменник Андрій Любка сказав, що над такими книгами за кордоном працюють цілі академії. Наша газета справді стала «вільним Університетом». Ми вчимося самі і намагаємося долучити до цього читачів...

Інший наш книжковий цьогорічний проект — публіцистичний триптих — це унікальна стратегічна зброя для боротьби з проблемами двадцятиліття, які були свідомо заговорені сонмом придворних «толкователей снов общества»... Тим часом як суспільство грабували, для нього створювали викривлену картину реальності. Багато не дуже добросовісних журналістів цю картину поширювали. І через те у людей склалося враження, що ми були приречені на поразку, а війна — це лише наслідок агресії Путіна. Так, Путін — зло, але дуже багато провини за кров і на нашому політикумі, який має конкретні прізвища.

Спілкування з людьми наших талановитих журналістів — Івана Капсамуна, Марії Семенченко, Валентина Торби від Сєверодонецька до Львова і зі Львова до Миколаєва показує колосальний запит на інший рівень діалогу в суспільстві, який давно назрів і перезрів.

Є абсолютним злочином утримувати на такому вбогому меню могутню країну з великим інтелектуальним запитом. Українці мають велику вітальну силу, те, що має назву — онтологічний оптимізм. І якщо хтось має свій «політичний авітаміноз», то не треба його накидати всьому суспільству.

Ми хотіли б бути прекрасними партнерами державі, і ми давно до цього готові. Інша річ, що поки ми — на різних планетах.

Якщо ця війна, цей стрес нам не допоможуть покінчити з імітацією, то...

Адміністрація — це один аспект. Як себе в співпраці поводять колеги?

— Клімат помітно покращується. Зокрема, ми відчули, що підростає багато сильних союзників і в регіонах.

Крім того, на майданчику нашої Фотовиставки працюють всі, навіть конкуруючі між собою, медіа. Це — дуже позитивний, обнадійливий знак, він означає що нам таки вдалося створити особливий ціннісний майданчик.

Крім того, слід відзначити, що в країні працює вже понад 500 випускників Літньої школи газети «День».

Але, звісно, все ще залишаються «неметені кутки» іншого підходу, іншого мислення.

Якось група редакторів міських газет приїхала на нашу фотовиставку. Я проводила для них екскурсію. Це була одна з перших наших фотовиставок. І я була дуже захоплена — вклалася в розповідь на всі 200%, а під кінець запитала місцевих журналістів, чи напишуть вони хоч рядок у своїх виданнях про те, що відвідали нашу фотовиставку. І один хлопець, редактор із Черкас, сказав: ні. «Але чому?» — запитала я. Відповідь була проста: тому що ми — конкуренти. Оцю ознаку погано вихованих дітей можна спостерігати у всіх сферах нашого життя. Добре виховані діти знають: якщо ти не збираєшся нічого віддавати, то не повинен брати. Якщо взяв, то маєш подумати про те, як за це заплатити. А перш ніж конкурувати, треба навчитися співпраці. Якщо ви не готові до співпраці, то «сушіть весла». У конкурентному світі проти нас грають набагато краще відлагоджені системи, які давно зрозуміли внутрішню ієрархію і як вона підпорядковано працює на національні інтереси.

«ПОТРІБНО, ЩОБ У СУСПІЛЬСТВІ БУЛА КОНКУРЕНЦІЯ»

Що для вас особисто стало відкриттям 2015 року, і що — найбільшим розчаруванням?

— Я б не називала це відкриттям, радше підтвердженням того, в чому була внутрішньо переконана: український народ — це не те, що ми бачимо в телевізорі про нього. Він значно сильніший, яскравіший, більш мужній, хоробрий та щедрий. Найперше це проявилося на фронті й у волонтерській діяльності. Якби не це, то не можна було б говорити про Україну майбутнього.

Що ж до розчарування... Мене не так розчаровують, як засмучують деякі представники молоді, на яких покладають багато сподівань.

Ще у виданні «Мої університети» (2006 рік) я писала про те, що фізична зміна поколінь нічого не гарантує. Може утворитися реальна «яма історії». Коли говорили, що наш Вашингтон загинув 1933-го, то я казала: наш Вашингтон вцілів, загинула його армія. 1999-го електоральна яма утворилася саме на тих місцях, де був Голодомор — на сході й півдні. І цих людей, зокрема, не вистачило для перемоги.

Та гуманітарна катастрофа, яка розпочалася з 1994 року в політиці, в інформаційному просторі утворила такий концентрат цинізму, де вціліти могли найбільш захищені родинною пам’яттю, вихованням, особливо міцним відчуттям ідентичності люди. Інші зазнали серйозних ерозій.

Для багатьох молодих людей взірцем успіху стають «зливні бачки», які виглядають як великі правдоборці. Вони не знають слово «етика». Їх інкорпорують у якісь політичні касти й використовують у «собачих політичних боях». Питання — як це буде позначатись на атмосфері в суспільстві?

Про загрозу сучасних «хунвейбінів» ми писали ще після першого Майдану.

Коли в «Дні» ми кажемо, що на нашій фотовиставці перемагають не свої, а найкращі, то це про що? Це — рецепт для всього суспільства. Потрібно, щоб у суспільстві була конкуренція. Щоб ліфти відкривались не тому, що приїде Байден... З одного боку, ми маємо бути дуже вдячні США, адже це — величезна країна, в якої сфера інтересів — по всьому світу. Та коли віце-президент Байден жартує, що він розмовляє з Порошенком стільки ж, як зі своєю дружиною, то для нас відкритим залишається питання — чи маємо ми сприймати це як гумор. Очевидно ж, що для нас це — серйозний виклик. Як ми дійшли в політичному сенсі, вибачте, «до мишей», що не можемо дати собі ради? І це — маючи за спиною два величезних потрясіння? Майдан-1 і Майдан-2 поставили на вуха півсвіту своєю картинкою. А далі що? Це — запитання. І де вони в суспільстві звучать?

* * *

«Платівка» про федералізацію України звучить не один рік. Її вже намагалися засунути нам із різних боків. Для тих, хто погано вчив українську історію, це може виглядати як не надто важливе, якесь поверхове питання... Але якщо її прочитати за правилами, озброївшись тим величезним набором історичних книг, які ми зробили в «Дні», то стане очевидно, що федералізація для нас — то є щось протиприродне, ми завжди були мононацією... І навпаки, як на мене, справжню федерацію за зразком США слід запропонувати Росії. Ми повинні «прописати» Росії реальну федерацію. І сказати при цьому, що ми милостиво відпускаємо Росію. Це мала би бути їхня акція за звільнення від нас: набування своєї ідентичності. Це рейдерське захоплення штовхає їх на нові злочини. Недарма ж їхній міністр культури сказав, що вони привезли камінь із Херсонеса, поставили там, де має бути пам’ятник буцімто їхньому Володимиру, і, як вони вважають, цим коло історії замкнулося. Якщо якесь коло й замкнулося, то це — порочне коло брехні.

Росії треба радити в «перезапуску»  орієнтуватися на США. А Україна, як відомо, є Британією слов’янського світу.

Концепція «Дня» вирівнює історичний ландшафт. Якщо встановити рамочне бачення, то можна розібратися з усіма внутрішніми поточними проблемами, маючи на увазі одне конкретне розуміння — для крупних завдань потрібні крупні характери.

Для того, щоб розібратися з пострадянським господарством, могла бути задіяна одна людська порода, але для того щоб будувати державу — потрібна інша. Колись італійський посол сказав мені: останнім вашим мудрим правителем був Ярослав Мудрий. Це непогано (сміється): тисячоліття туди, тисячоліття сюди — і якраз вирулимо... Адже коли під час Майдану люди побігли до Михайлівського монастиря, вони відчули справжній поклик історії. Навіть ті, хто її не знає. Не випадково колись Сергій Кримський казав, що йому добре спиться тільки в Києві, бо тут — 20 тисяч років культурного шару, він промовляє сам до себе, забиває інформаційний шум. Хоч би скільки «працювало» телевізорів, а історія все одно говорить.

Є дуже важливі серйозні виклики, які реально можуть зарядити українців розуміння. Які дозволяють пережити тимчасові побутові труднощі, акумулювати сили для вирішення якихось задач.

От чому зараз Україна ІТ-шна найбільш цікава світові? Тому що тепер нам не потрібні посередники. Головне зміцнити свою ідентичність, розуміння, і ми можемо бути цікаві усьому світу, розкриваючи ці «консервні банки», в яких довгий час ми були придавлені і росли, як карликова береза між двома плитами: пристосовуючись.

— Газета «День» ці сигнали живого в країні вловлює і ретранслює для читача різними інструментами. Підсумки року у вигляді «Корони «Дня»  — один із них. Чому такий вибір цього разу?

— Загалом я більше люблю людей, які думають як не допустити ситуації, коли потрібно проявляти героїзм. Тому для мене людина і цього року, і минулого, і попереднього — це той, хто бачив все наперед, розумів як можна інакше, боровся всупереч обставинам, був виразним нон-конформістом. Ця людина належить крупному історичному процесу. Це — Євген Марчук.

Звичайно, скажуть, що, мабуть, не варто так говорити: є конфлікт інтересів... Але я не можу чекати того часу, коли ці слова доведеться сказати замість епітафії... А якщо я раніше помру? Хто скаже? Я ж точно знаю, що це — правда. Бо зараз ми можемо назвати сотні імен героїв, але герої вони через те, що не послухали його. Вони стали героями через програш. А могли бути героями творення. Ці люди могли дивувати світ своїм геніальним розумом, безстрашним духом, гігантськими проектами... І на нас би дивилися по-іншому: «О, це ті українці, які так змінили свою країну». А тепер на нас дивляться так: «Вони — герої, вони помирають».

Невміння розрізняти добро і зло. Не захищати добро, не зміцнювати його позиції — все це довело нас до катастрофи.

...Багато говорили про роман Василя Шкляра «Залишенець». Герої? Герої! Але наша суспільна думка не заглядає за горизонт і не каже, що цей героїзм виник внаслідок того, що вожді УНР неприпустимо катастрофічно програли український шанс в той час, коли після Першої світової війни усі держави навколо нас отримали незалежність. Тому, віддаючи належне героїзму фізичному, я найбільше ціную героїзм одинаків — інтелектуальний героїзм тих, хто йде проти течії тоді, коли це ніяких не дає дивідендів і теж смертельно небезпечно.

* * *

Усі наші московські політв’язні заслуговують бути названими «людьми року», бо вони показали різною мірою твердість на очах у всього світу. Але особливо — Надія Савченко. Коли вона зверталася з тюрми, захищаючи інших, це — найвища висота. Коли наші політики проводять Національну раду реформ, чи засідання парламенту, на яких немає половини людей, я одразу порівнюю собі ці дві площини: поведінка однієї людини в тюрмі та всіх інших — на волі.

ПРО ВЗАЄМНУ ПЕРЕВІРКУ ПОЧУТТІВ І ПОТРІБНОСТІ

2016-й читачі запропонували назвати роком 20-річчя газети «День». Що готуєте особливого на цей рік? Що чекаєте від нього?

— Буде взаємна перевірка почуттів і потрібності. Ми зробили так багато, що свого часу навіть випустили два двотомники для тих, хто запізнився читати газету «День».  Деякі процеси ми випереджали мінімум на 9—15 років. Коли ми робили книжки «Бронебійна публіцистика» та «Підривна література». У мене питали: для чого ви це робите — такі мілітарні назви: з ким ви збираєтесь воювати? Кого підривати? Це було за кілька роки до війни.

Зараз — другий етап війни. Гаряча війна — при всій крові — простіша. Друга  війна — війна за те, щоб забрати у вас українську душу. Ваша українська душа страждає від несправедливості, і, можливо, на це розрахунок: та махніть рукою на цю Україну безтолкову, і от візьміть, до прикладу, собі карту поляка, чи інший паспорт ситніших країн... Або (ще краще) гляньте на Путіна, так він сякий-такий, але дивіться, як він їх усіх тримає, навіть Америка через Трампа йому компліменти посилає... 

Тобто докази того, що ми живі та здатні, потрібно надавати кожен день. Так, у нас є Фонд підтримки ініціатив газети «День». Це вже сигнал, що є люди, є живі сили суспільства, які розуміють.

Нова мета — модернізація національного характеру.

Нарощувати ноосферу. Гібридна війна — це не просто слова. Інформаційний наступ посилюватиметься. З усіх сторін намагатимуться засилати емісарів, висмикувати наші знакові постаті для нібито безневинних, але сервільних розмов. Придумуватимуть, як так зробити, щоб Україна ні на що не претендувала, щоб вона позбувалася своєї суб’єктності, щоб з нею не рахувалися, а смикали за ниточки хто і як хоче... І цю засмикану, як кріпачку, виставляли на посміх... Таке вже було в нашій історії. І я думаю, що ми не повинні цього допустити ще раз. Тому що ми вже навчені, озброєні, попереджені...

Союзники є в різних сферах: від олігархів, які зрозуміли, що так не можна, і що подзвін буде і по них, якщо далі втрачатиметься країна, і в молодому поколінні. Не всі ж в поганому сенсі «грантоїди», є й хороші.

До речі, це ще одна велика дискусія про людей «гранту» і людей «грунту». Треба сміливо вчитися у світу. Але не можна спрощувати свій.

Будь-яку депресію, все одно, потрібно лікувати підвищенням «планки».

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, Валентин ТОРБА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ