Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

«Досить радіти!», або перемога очима полководця

8 травня, 2017 - 21:31

Напередодні 25-річчя Перемоги маршал Конєв попросив мене допомогти йому написати замовну статтю для «Комсомольской правды». Обклавшись всілякою літературою, я швидко накидав «каркас» очікуваної «Комсомолкою» переможної реляції в дусі того часу, й наступного дня прийшов до полководцю. З усього було видно: сьогодні він не в дусі.

— Читай, — буркнув Конєв, а сам нервово почав ходити просторим кабінетом. Схоже, його мучила думка про щось наболіле.

Гордовито виструнчившись, я почав із пафосом, сподіваючись почути похвалу: «Перемога — це велике свято. День всенародного торжества і радості. Це ... ».

— Досить! — сердито обірвав маршал. — Досить радіти! Нудно слухати. Ти краще скажи, у вашому роду всі прийшли з війни? Всі здорові повернулися?

— Ні. Ми недорахувалися дев’ятьох осіб, з них п’ятеро зникли безвісти, — пробурмотів я, не розуміючи, до чого це він хилить. — І ще троє пришкандибали на милицях.

— А скільки сиріт залишилося? — не вгамовувався він.

— Двадцять п’ять малолітніх дітей і шестеро немічних старих.

— Ну і як їм жилося? Держава забезпечила їх?

— Не жили, а животіли, — зізнався я. — Та й зараз не краще. За безвісти зниклих годувальників грошей не видають ... Їхні матері та вдови очі повиплакали, а все сподіваються: раптом хоч хто-небудь повернеться. Зовсім змучилися ...

— Так якого біса ти радієш, коли твої родичі сумують! Та й чи можуть радіти сім’ї тридцяти мільйонів загиблих і сорока мільйонів скалічених і понівечених солдат? Вони мучаться, вони страждають разом із каліками, які отримують гроші від держави ...

Я був приголомшений. Таким я Конєва бачив вперше. Пізніше дізнався, що його розлютила реакція Брежнєва й Суслова, які відмовили маршалу, котрий спробував домогтися від держави належної турботи про нещасних фронтовиків, поклопотавшись про допомогу незаможним родинам зниклих безвісти.

Іван Степанович дістав із письмового столу доповідну записку, мабуть, ту саму, з якою безуспішно ходив до майбутнього маршала, чотири рази Героя Радянського Союзу, кавалера «Ордена Перемоги» й тричі ідеологу Радянського Союзу. Простягаючи мені цей документ, він пробурчав із докором:

— Ознайомся, як у нас живеться захисникам Батьківщини. І як живеться їхнім близьким. Чи до тріумфу ЇМ?!

Папірець із грифом «Цілком таємно» ряснів цифрами. Чим більше я у них заглиблювався, тим болючіше щеміло серце: «... Поранено 46 мільйонів 250 тисяч. Повернулися додому з розбитими черепами 775 тисяч фронтовиків. Однооких 155 тисяч, сліпих 54 тисячі. З понівеченими обличчями 501 342. З кривими шиями 157 565. З розірваними животами 444 046. З пошкодженими хребтами 143 241. З пораненнями в області тазу 630 259. З відірваними статевими органами 28 648. Одноруких 3 мільйони 147 тисяч. Безруких 1 мільйон 10 тисяч. Одноногих 3 мільйони 255 тисяч. Безногих 1 мільйон 121 тисяча. З частково відірваними руками й ногами 418 905. Так званих «самоварів», безруких та безногих — 85 942 ».

— Ну, а тепер поглянь ось на це, — продовжував просвіщати мене Іван Степанович.

«За три дні, до 25 червня, противник просунувся вглиб країни на 250 кілометрів. 28 червня взяв столицю Білорусі Мінськ. Обхідним маневром стрімко наближається до Смоленська. До середини липня зі 170 радянських дивізій 28 опинилися у повному оточенні, а 70 зазнали катастрофічних втрат. У вересні цього самого 41-го під Вязьмою було оточено 37 дивізій, 9 танкових бригад, 31 артполк Резерву Головного командування та польові Управління чотирьох армій.

У Брянськом котлі опинилися 27 дивізій, 2 танкові бригади, 19 артполків та польові Управління трьох армій.

Загалом 1941-го в оточення потрапили і не вийшли з нього 92 зі 170 радянських дивізій, 50 артилерійських полків, 11 танкових бригад і польові Управління 7 армій.

У день нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, 22 червня, Президія Верховної Ради СРСР оголосила про мобілізацію військовозобов’язаних 13 вікових груп — 1905-1918 років народження. Миттєво мобілізовано було понад 10 мільйонів осіб.

З 2-х з половиною мільйонів добровольців було сформовано 50 ополченських дивізій і 200 окремих стрілецьких полків, які було кинуто в бій без обмундирування й практично без належного озброєння. З двох із половиною мільйонів ополченців живими залишилося трохи більше 150 тисяч».

Говорилося там і про військовополонених. Зокрема, про те, що 1941 року потрапили у гітлерівський полон: під Гродно-Мінськом — 300 тисяч радянських воїнів, у Вітебсько-Могильовсько-Гомельському котлі — 580 тисяч, у Київсько-Уманському — 768 тисяч. Під Черніговом і в районі Маріуполя — ще 250 тисяч. У Брянсько-Вяземському котлі опинилися 663 тисячі тощо.

Якщо зібратися з духом і все це скласти, виходило, що в підсумку за роки Великої Вітчизняної війни у ​​фашистському полоні вмирали від голоду, холоду й безнадійності близько чотирьох мільйонів радянських бійців і командирів, оголошених Сталіним ворогами й дезертирами.

Належить згадати й тих, хто, віддавши життя за невдячну батьківщину, не дочекався навіть гідного поховання. Адже з вини того самого Сталіна поховальних команд у полках і дивізіях не було — вождь з апломбом записного хвалька стверджував, що нам вони ні до чого: звитяжна Червона армія ворога розіб’є на його території, розтрощить могутнім ударом, а сама обійдеться малою кров’ю. Розплата за цю самовдоволену нісенітницю виявилася жорстокою, але не для генералісимуса, а для бійців і командирів, чия доля так мало його турбувала. По лісах, полях і ярах країни залишилися дотлівати без поховання кістки понад двох мільйонів героїв. В офіційних документах вони значилися зниклими безвісти — непогана економія для державної скарбниці, якщо згадати, скільки вдів та сиріт залишилися без грошової допомоги. В тій давній розмові маршал торкнувся і причин катастрофи, що на початку війни спіткала нашу «непереможну й легендарну» Червону армію. На ганебний відступ і жахливі втрати її прирекла передвоєнна сталінська чистка рядів командного складу армії. У наші дні це знає кожен, крім невиліковних шанувальників генералісимуса (та й ті, мабуть, у курсі, тільки прикидаються простаками), а ту епоху така заява приголомшила. І водночас на багато що відкривала очі. Що було очікувати від обезголовленої армії, де досвідчені кадрові воєначальники аж до командирів батальйону було відправлено до таборів або під розстріл, а замість них призначені молоді лейтенанти та політруки, що не нюхали пороху... »

— Досить! — зітхнув маршал, відбираючи у мене страшний документ, цифри якого не вкладалися в голові. — Тепер зрозуміло, що до чого? Ну, і як радіти будемо? Про що писати до газети, про яку Перемогу? Сталінську? А може, Піррову? Адже немає різниці!

— Товаришу маршале, я абсолютно розгублений. Але, думаю, писати треба по-радянськи …, — зупинившись, я уточнив, — по совісті. Тільки тепер ви самі пишіть, вірніше, диктуйте, а я буду записувати.

— Пиши, записуй на магнітофон, іншим разом такого вже від мене не почуєш!

І я тремтячою від хвилювання рукою почав квапливо строчити:

«Що таке перемога? — говорив Конєв. — Наша, сталінська перемога? Насамперед це всенародна біда. День скорботи радянського народу за величезною кількістю загиблих. Це ріки сліз і море крові. Мільйони покалічених. Мільйони осиротілих дітей і безпомічних старих. Це мільйони понівечених доль, родин, що не відбулися, ненароджених дітей. Мільйони закатованих у фашистських, а потім і в радянських таборах патріотів Вітчизни». Тут ручка-самописка, як жива, вислизнула з моїх тремтячих пальців.

— Товаришу маршале, цього ж ніхто не надрукує! — благав я.

— Ти знай, пиши, зараз ні, проте наші нащадки надрукують. Вони мають знати правду, а не солодку брехню про цю Перемогу! Про цю криваву бійню! Щоб у майбутньому бути пильними, не дозволяти прориватися до вершин влади дияволам у людській подобі, майстрам розпалювати війни.

— І ось ще що не забудь, — продовжував Конєв. — Якими хамськими прізвиськами у післявоєнному побуті нагородили усіх інвалідів! Особливо у соцзабезу та медичних установах. Калік із надірваними нервами й порушеною психікою там не шанували. З трибун оратори кричали, що народ не забуде подвигу своїх синів, а у цих установах колишніх воїнів з понівеченими обличчями охрестили «квазімодами» («Агов, Ніно, прийшов твій квазімода!» — без сорому перегукувалися тітки з персоналу), однооких — «камбалами», інвалідів із пошкодженим хребтом — «паралітиками», з пораненнями в області тазу — «кривобоками». Одноногих на милицях іменували «кенгуру». Безруких величали «безкрилими», а безногих на роликових саморобних візках — «самокатами». А тим, в кого були частково відірвані кінцівки, дісталося прізвисько «черепахи». В голові не вкладається! — з кожним словом Іван Степанович розпалювався все сильніше.

— Що за тупий цинізм? До цих людей, схоже, не доходило, кого вони ображають! Проклята війна виплеснула в народ гігантську хвилю скалічених фронтовиків, держава зобов’язана була створити їм хоча б стерпні умови життя, оточити увагою і турботою, забезпечити медичним обслуговуванням і грошовим утриманням. Замість цього повоєнний уряд, очолюваний Сталіним, призначивши нещасним копійчану допомогу, прирік їх на найжалюгідніше животіння. Та ще з метою економії бюджетних коштів піддавало калік систематичним повторним оглядам у ЛТЕК (лікарсько-трудових експертних комісіях): мовляв, перевіримо, чи не відросли у бідолахи відірвані руки або ноги?! Всі намагалися перевести потерпілого захисника батьківщини, й без того жебрака, на нову групу інвалідності, щоб урізати пенсійну допомогу...

Багато про що говорив того дня маршал. І про те, що бідність і ґрунтовно підірване здоров’я, поєднані з убогими житловими умовами, породжували безвихідь, пияцтво, докори змучених дружин, скандали й нестерпну обстановку в родинах. Врешті-решт це призводило до того, що фізично неповноцінні фронтовики йшли з дому на вулиці, площі, вокзали й ринки, де вони найчастіше скочувалися до жебрацтва та розгнузданої поведінки. Доведені до відчаю герої мало-помалу опинялися на дні, але не їх треба в цьому звинувачувати.

До кінця сорокових років у пошуках кращого життя до Москви хлинув потік знедолених військових інвалідів з периферії. Столиця переповнилася цими тепер уже нікому не потрібними людьми. У марному сподіванні захисту й справедливості вони почали мітингувати, докучати владі нагадуваннями про свої заслуги, вимагати, турбувати. Це, зрозуміло, не сподобалося чиновникам столичних та урядових установ. Державні мужі почали ламати голову, як би позбутися докучного тягаря.

І ось влітку 49-го Москва почала готуватися до святкування ювілею обожнюваного вождя. Столиця чекала гостей із зарубіжжя: чистилася, милася. А тут ці фронтовики — костильники, візочники, повзуни, всілякі там «черепахи» — до того «знахабніли», що перед самим Кремлем влаштували демонстрацію. Страшно не сподобалося це вождю народів. І він промовив: «Очистити Москву від “сміття”!».   

Можновладці тільки того й чекали. Почалася масова облава на докучливих інвалідів, що «псують вигляд столиці». Полюючи, як за бездомними собаками, правоохоронні органи, конвойні війська, партійні й безпартійні активісти за лічені дні виловили на вулицях, ринках, вокзалах і навіть на кладовищах й вивезли з Москви перед ювілеєм «дорогого та улюбленого Сталіна» викинутих на смітник історії покалічених захисників цієї самої святкової Москви.

І солдати-засланці переможної армії почали вмирати. То була швидкоплинна загибель не від ран — від образи, що кров’ю закипає у серцях, із питанням, що рветься крізь зціплені зуби: «За що, товаришу Сталін?». Так ось мудро й запросто вирішили, здавалося б, нерозв’язну проблему з воїнами-переможцями, що проливали свою кров «За Батьківщину! За Сталіна!».

— Та вже, що-що, а ці справи наш вождь майстерно «проводив». Тут йому було не позичати рішучості — навіть цілі народи виселяв, — з гіркотою сказав уславлений полководець Іван Конєв.

ДЖЕРЕЛО: Aki Rama

Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments