Мир — це не все, але все без миру — ніщо.
Віллі Брандт, німецький політик, лауреат Нобелівської премії миру

Герт Ловінк: «Платформи на кшталт Facebook — це трагічний момент»

Знаменитий теоретик соцмереж — про згубну централізацію платформ і про те, як нам шукати порятунок у локализмі, уповільненні й «цифровій тіні»
7 вересня, 2017 - 13:37

14 вересня в Єкатеринбурзі почнеться IV Уральська індустріальна бієнале — центральна подія у світі сучасного мистецтва Урало-Сибірського регіону. Цього року вона присвячена новій грамотності у світі медіатехнологій, що постійно розвиваються. На симпозіум, що відкривається при бієнале, приїжджають цікаві гості, теоретики медіа, мистецтва й технологій. «Кольта» вирішила поговорити з кількома його учасниками.

Перший — Герт Ловінк, голландський активіст і теоретик, засновник Інституту мережевих культур в Амстердамі, організатор безлічі ключових подій у світі медіа-арту, включаючи Ars Electronica (1996, 1998), автор концепцій «тактичних медіа» й «організованих мереж». Кілька найважливіших робіт Ловінка з теорії медіа та мережевої культури, зокрема Networks without a Cause (2012) та Social Media Abyss (2016), стали ключовими для критичного аналізу соцмереж. Із Ловінком поговорив Мітя Лебедєв.

— П’ять років тому у зв’язку з Occupy та «арабською весною» були тисячі захоплених коментарів з приводу прогресивного характеру соціальних мереж. Сьогодні, після Трампа та «Брекзіта», ситуація раптово розвернулася на 180 градусів, й мережі нібито ніколи й не були прогресивними.

— Десь 2011 року ми бачили, як цифрові мережі з їхніми способами комунікації та шерінгом з’єднуються і збігаються з реальними політичними подіями. Це добре показано у книзі Пауло Гербаудо «Твіти й вулиці». Такі процеси були відомі як мережеві ефекти ще до того, як почали вживати термін scaling up, коли невелика ініціатива різко стає масштабною. Мережа, нехай навіть дуже маленька — 20, 200 або 2000 осіб, неважливо, — самостійно зростає і трансформується у подію. Проте все це — історія п’ятирічної давності.

Якщо хочете, ми досягли зараз максимального рівня глобалізації. Ми говоримо з тобою скайпом, бачимо один одного, використовуємо схожі комп’ютери, схожий софт, перебуваємо на максимальному рівні інтеграції. Завжди можна сказати: «Ця інтеграція триватиме й далі», — але це, звичайно, наївна ліберальна мрія.

Сьогодні у зв’язку з Трампом і маніпуляціями Cambridge Analytica ми бачимо кінцеву точку таких процесів, і ця кінцева точка — централізована платформа на кшталт Facebook. У такій платформі делезіанская ідея мережевої структури нібито долається гегельянською логікою.

Очевидно, що Трамп і правий порядок денний стали занадто серйозною силою. І те, що називається великою регресією або «цифровим термідором», є, насправді, відповіддю на цю безпрецедентну централізацію. Саме в цьому сенсі Трамп — це результат інтернету як капіталізму платформ. Якщо в горизонтальній логіці мереж Трамп розмовляв би лише зі своїми каламутними альт-правими, все було б добре, і ми б не турбувалися. Але завдяки централізації він у режимі реального часу розмовляє з усім світом, говорить з усіма. Немає фільтрів, немає різних рівнів, а значить, і немає власне мереж.

Це трагічний момент, бо нічого такого не повинно було ніколи статися. Головним мотивом діджіталізаціі, самою технологічною суттю феномена мереж було те, що така централізація є неможливою, проте вона сталася. Раптово все опинилося на більш високому рівні синтезу.

— І як тут бути?

— Ми можемо сказати абсолютно точно, що важка економічна рецесія або світова війна розірве глобальні платформи на частини. Ці сценарії точно вб’ють централізацію. Але питання в тому, чи можемо ми якось інакше повернути цей процес. Чи можемо ми буквально, на фізичному рівні, деконструювати централізовані платформи й повернутися до мереж, перебудувати саму їхню логіку.

— Хоча в певному сенсі мережі на кшталт Occupy або іспанської Indignados ніколи й не були горизонтальними.

— Звичайно, ні, й саме тому найголовніше завдання — це перевинайти мережі, оскільки ми більше не знаємо, що це означає. Питання ще полягає і в тому, чи можемо ми створити нову «цифрову тінь», в якій можуть народжуватися й розвиватися нові ідеї та знання. На сьогоднішній день це неможливо, люди не бачать нічого саме тому, що все занадто прозоро й очевидно: все доступно для стеження, все комодифіковано, все може бути вкрадено і скопійовано. Ця прозорість дає величезну владу, але лише невеликій кількості людей. Звичайні люди у кращому разі намагаються йти в ногу й підлаштовуватися як можуть під цей інформаційний ритм.

— Ну, хтось скаже, що сьогодні кожен сам собі куратор і редактор, цілком у дусі неоліберальної логіки особистої відповідальності.

— Так, але в такій ситуації я нібито зобов’язаний знати про ураган «Гарві» у Г’юстоні. А якщо я хочу жити у світі, де я взагалі не дізнаюся про такі речі? Хтось скаже: так, але цей ураган напевно вплине на ціни на нафту, і вранці, коли ти вийдеш на вулицю і поїдеш на своїй автівці на заправку, тобі доведеться зіштовхнутися з результатом цього урагану, подобається тобі це чи ні.
Та що це взагалі за логіка? Це майже полон, коли інформація не дає тобі влади, а прибирає тебе до рук. Проблема в тому, що світ інформації захоплює наше життя. Ми можемо реагувати на це, але ми не можемо мати свою програму, свій план дій. У більшості випадків інформація переливається через край, і ми із цим не можемо впоратися. Нам потрібно зменшити масштаб (scale back), створити інформаційну екологію, яка була б більш керованою.

— У правих при цьому виходить створити свою програму всередині цієї медіа-системи — тут на думку відразу спадає цифровий популізм: голландський правий блог GeenStijl, італійська партія «Рух п’яти зірок», путінські проплачені тролі тощо.

— Так, єдиною відповіддю для багатьох залишається цифровий популізм — з його поділом на своїх і чужих. При цьому ліберали-глобалісти підштовхують нас і далі у бік централізації. Склалася дивна ситуація: з одного боку, централізація мереж у формі великих платформ, а з іншого — масштабний ресентімент як реакція на цю централізацію. Але ми не повинні підтримувати жодну із цих опцій.

— І все-таки якісь альтернативи винаходяться вже сьогодні?

— Оскільки ми переповнені інформацією в реальному часі, яка надходить з усього світу, нам необхідно те, що ми з Недом Россітером називаємо організованими мережами, — більш корисні соціальні осередки, всередині яких ми — ти і я — могли б збиратися, разом працювати й виробляти нове знання.

Крім того, якщо загалом подивитися на Європу, то найцікавіше обов’язково відбувається на локальному рівні. Йдеться про проекти, глибоко вкорінені в місцевих ком’юніті, коли не робиться жодних спроб вивести ці ідеї і практики на більш високий щабель. Це досить цікаво, тому що локальні рішення сьогодні — це те, у що люди дійсно вірять. Скажімо, у Південній Європі немає жодної перспективи вирішити проблеми простих людей на національному або міжнародному рівні, на рівні ЄС. Ці опції заблоковано, тому люди починають працювати в самому низу: на вулицях, у своїх районах вони починають конкретні проекти з підтримки біженців, будівництва житла та створення робочих місць.

У звичайній логіці стартапів завжди було необхідно миттєве зростання. Не можна уявити собі стартап-філософію, згідно з якою зростання має складати близько 2% на рік. При цьому для першої фази локальних експериментів дуже важливо якраз не рости різко. Було б цікаво побачити локальні ініціативи, які змогли б створити для себе тимчасові автономні зони й експериментувати, опираючись цій логіці миттєвого зростання. Якщо у нас є хороша ідея, нам потрібно спочатку протестувати її, а не роздувати відразу ж до небачених розмірів і експортувати на глобальний рівень.
Я не те щоб шанувальник такого локалізму, але я і не вірю, як, наприклад, акселераціоністи, що ми все ще можемо висувати широкі вимоги. Але, скажімо, якщо йдеться про глобальне потепління — як бути у такому випадку?

— Ідея автономізму свого часу виросла саме з недовіри до масштабних суспільно-політичних проектів.

— Зараз жодної автономії немає, тож питання якраз у тому, як її створити або відтворити. Нові форми криптографії та кріптоавтономіі можуть дати необхідний вільний простір. Інша очевидна задача — створення нових форм життя офлайн, здатних подолати логіку машин, що записують усі наші дії. Можна сказати, що це романтична ідея. Але чи є вона регресивною?

— При цьому ми бачимо цілий ланцюжок державних рішень: ЄС штрафує Google та Apple, у Німеччині ухвалюють закон про чистку соцмереж від ненависті, який потім копіюють у Росії.

— Одна із проблем національних рішень у тому, що вони не дають жодного простору для нових ініціатив і проектів. Це були б хороші рішення, якби вони створювали зони для нових мережевих експериментів, але цього немає. Я повторюся: на планетарному рівні централізована платформа — це кінцева точка розвитку. Ми маємо винайти нові форми соціальності, нові форми спільного життя. Потрібно розвивати спекулятивний бік соціального.

Мітя Лебедєв

Джерело: colta.ru

Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments