«Народ Чечні мовчить, але це поки що»

Алла ДУДАЄВА, вдова першого президента Ічкерії Джохара Дудаєва, чекає рішення про надання їй грузинського громадянства й готується вести програму на телеканалі «Перший кавказький», який розпочне роботу в Грузії в січні 2010 року. Спецкореспондент ВД «Коммерсантъ» Ольга АЛЛЕНОВА зустрілася з нею в Тбілісі.

«ЗАРАЗ ВОНИ НАМАГАЮТЬСЯ СПРОВОКУВАТИ НОВУ ВІЙНУ НА КАВКАЗІ»

— Чи правда, що декілька років тому ви відмовилися від російського громадянства, яке вам пропонувала влада Чечні?

— Кадиров Ахмат пропонував мені приїхати до Ічкерії, гарантував безпеку й вирішення фінансових проблем, але я відмовилася. Як можна було піти на це, коли інших катували у фільтраційний таборах? Я була громадянкою СРСР, потім громадянкою Ічкерії, в Литві мені видали тимчасове посвідчення на проживання, я біженець за лінією ООН. Тепер сподіваюся отримати грузинське громадянство.

— Ви жили в Туреччині, Азербайджані, Литві, але громадянство попросили в Грузії. Чому ви обрали цю країну?

— Я проти будь-якої несправедливості в цьому світі, й мені соромно називати себе росіянкою після того, що зробили з чеченцями. Я думаю, що в Грузії принесу найбільшу користь. Знаєте, Джохар казав: «Росію можна перемогти лише силою». Чеченський народ тоді був єдиний, і це була сила, й він зміг перемогти. Але потім була багатоходова операція російських спецслужб: обман, хитрість, підлота, розкол уже на ѓрунті релігії, й перемогли нас. Але я не хочу війни, я хочу миру. Ми народжуємо наших дітей не для того, щоб вони вмирали. Ви знаєте, скільки зараз вдів у Чечні? Я сама вдова, але мені 62 роки, мені легше, а скільки молодих вдів залишилося, у кожної по троє-четверо дітей. У них немає щастя в житті. Я бачу, як працюють ЗМІ в Росії, як вони робили ворога спочатку з чеченців, а потім з грузинів. Адже в Грузії те саме повторюється, ті ж методи щодо них застосовує Росія. Народ Грузії мало вникав у те, що було в Чечні, у них немає нашого досвіду. Я не хочу займатися політикою — тільки захистити право наших дітей і внуків на життя. Але коли політики організовують нові гарячі точки, це втручання в наше життя.

— Якою ви бачите вашу участь у телеканалі «Перший кавказький»?

— Я хочу запросити на передачу відомих людей з Північного Кавказу, з Росії, з інших країн і разом подумати про те, як об’єднати наші народи. І росіяни, й абхази, й чеченці, й грузини — всі брати, але нас штучно розділили й примушують ненавидіти один одного.

— Що зараз, на вашу думку, відбувається на Північному Кавказі?

— Ну, це очевидно: в Чечні ставленик Москви Кадиров, який молиться на Путіна й робить усе за вказівкою зверху. Чеченська республіка Ічкерія окупована, половину народу пропустили через фільтраційні табори. І тортури, й зѓвалтування, й образи — все було, щоб зломити гордість народу. Але вони помиляються. Народ Чечні мовчить — проти сили нічого не зробиш, але це поки. Ваші генерали хотіли залишити там самі спідниці, й вони це зробили. Найкращі чоловіки загинули. Зараз там жінки, діти й ті, хто раніше працював на Росію в НКВС, КДБ, ФСБ. Багато людей залучили силою, дехто пішов працювати, щоб не вбили родичів або щоб прогодувати свою сім’ю.

Демократія, в яку ви так вірите, — це одна з частин величезної брехні, що обплутала російський народ. Це звичайний тоталітарний режим, що прийшов до влади шляхом перевороту, як це завжди було в Кремлі. Терор держави проти власного народу, війна із сусідніми народами та їхній грабіж. Зараз російські політики намагаються спровокувати нову війну на Кавказі — через Грузію має пройти нафтопровід, який заважає Росії диктувати свої умови всьому світу. Знову нафта, весь час нафта. Дивіться, як сьогодні розбагатіли вищі ешелони влади в Росії: прості чиновники стали мільйонерами, перші особи — мільярдерами. А народ злидарює.

«ВОНИ ВИКОНУВАЛИ НАКАЗИ З МОСКВИ Й НЕНАВИДІЛИ ДЖОХАРА»

— У вас незвичайна доля: ви, росіянка, стали мусульманкою, жили в Чечні, а тепер живете в Грузії. І ви весь час воюєте з російською владою.

— Я ні з ким не воюю. Я мирна людина. Я народилася в Коломні, вчилася в Смоленську, вийшла заміж за коханого в 22 роки, це був гарний ісламський обряд, після якого я стала дружиною й мусульманкою. Коли Джохар загинув, я хотіла прийти до Москви з білою хусткою. Я мріяла, щоб ця братовбивча війна закінчилася, й хотіла продовжити справу Джохара, розпочати мирні переговори. Але мені не дали. Партія війни була сильнішою за мене.

— Хто був у цій партії?

— Багато хто в Кремлі й номенклатура, яка не могла допустити нашої незалежності. Це була корумпована еліта, майже всі вони працювали на КДБ. Керівники республік були ставлениками Москви й щедро ділилися з нею. Джохар був офіцером Радянської армії, де не було нічого подібного, й для нас стало прозрінням, що в цивільному житті платять такі гроші за посади. Навіть за місце голови колгоспу платили 50 тис. крб. Коли 1991 року чеченський народ цілком відповідно до міжнародних норм оголосив про свою незалежність і обрав парламент і президента, Москва оголосила нам блокаду, а ці міністри, що залишилися від радянської влади, почали таємний саботаж.

На території пострадянського простору лише два президенти, які скинули кадебешну номенклатурну владу революційним шляхом, — це Ющенко й Саакашвілі. Їх підтримав народ. І тому вся російська система влади постала проти них і хоче повернути ці території під свій контроль.

— Я все намагаюся зрозуміти, чому вашому чоловікові, радянському офіцеру, спала на думку ідея про незалежність Чечні?

— Це було його мрією з самого дитинства. Джохару було трохи більше року, коли його вислали до Казахстану разом з його народом, і коли він розповідав мені про це, в ньому спалахував такий відчай... Я дивилася в цю прірву без дна й розуміла його. Ця несправедливість скалічила йому дитинство. Адже він дуже добре вчився в школі, але вважався ворогом народу.

13 років вони були в депортації, а потім під час хрущовської відлиги чеченський народ був реабілітований, і Джохар повернувся на батьківщину. Він одним з перших приїхав на даху потягу. Він вчився тоді в шостому класі. Але коли чеченці повернулися, то побачили росіян, які зайняли їхні будинки. А башта в долині Ялхарой, де Джохар народився, була висаджена. Потім приїхала мати Джохара, й вони пішли Грозним, вона йому показала двоповерховий магазин і сказала: «Це магазин твого діда». Але там був інший господар, а вони прийшли туди, як злидарі. Чеченців тоді оселили за межею осілості, далеко за містом, просто на пустирі дали місце, щоб вони будинки зводили.

Джохар цінив незалежність, свободу. Він говорив завжди, що якби Москва дала побудувати союз дійсно незалежних держав замість СРСР, ми були б найсильнішим союзом у світі.

— Навіщо ж він пішов до Радянської армії?

— Він мріяв стати льотчиком. Спочатку вступив на факультет фізики, але потім, не сказавши нічого рідним, поїхав до льотного училища. Коли вступав, йому довелося назватися осетином — чеченців не брали. Він був створений для неба й став найкращим з льотчиків.

— Ваш батько не опирався вашому шлюбу з чеченцем?

— Що ви! Мої батьки — інтернаціоналісти. Вони знали, що, якщо я когось покохаю, я від свого не відступлюся, й, крім того, їм Джохар також подобався. Він ставився до них з великою повагою.

— Як вас прийняли в Чечні?

— Джохара дуже любили всі родичі, й тому, напевно, полюбили й мене, хоча мало хто одружувався тоді з росіянками. Я поважаю звичаї всіх народів, але звичаї чеченців зворушили мене до глибини душі. Спочатку я їх не розуміла, це прийшло вже пізніше. Я захоплювалася тим, як у них з’являється самовідданість уже з дитинства. Я відчула раз і назавжди, що весь чеченський народ — це як одна родина, як один великий мурашник. Чеченці пишаються тими, хто підтримує честь їхнього роду й честь народу. Це струнка система, вироблена самим часом. І шкода, що росіяни не знають Кавказу. Багато чого могли б навчитися.

«МИ ТОДІ ВІДБУЛИСЯ НЕ ЛИШЕ ПОЛІТИЧНО, А Й ЕКОНОМІЧНО»

— Ви вважали, що Чечня могла стати державою?

— Не лише вважала, а й зараз упевнена в тому, що як держава Чеченська республіка Ічкерія відбулася. І це показали й перша російсько-чеченська війна, й друга. Ніхто не викликав повістками на війну — люди приходили самі. З моменту оголошення незалежності народ був на піднесенні, лунала лезгинка на площах. У всіх був емоційний підйом. Найкращих юнаків відбирали в президентську гвардію. Тоді Джохар не дав приватизувати ні нафту, ні великі промислові об’єкти, ні ті підприємства, що виробляють стратегічну сировину.

Я вважаю, що ми тоді відбулися не лише політично, а й економічно. Росія оголосила нам блокаду, цукру було мало, борошна мало. І Джохар тоді підписав наказ хліб продавати по 2 крб., хоча він коштував 14 крб. До нас з Дагестану приїжджали, закуповували хліб. У парламенті навіть ставили питання підняти ціну на хліб, а Джохар не дав, сказав: «Якщо є хліб, людина з голоду не помре». Це був 1992 рік. Перед війною російським солдатам роздавали такі листівки: «Хто живе краще за всіх у Росії? Чеченці. А хто живе найгірше за всіх у Росії? Росіяни». Так розбуркували заздрість і ненависть.

— Але наслідком незалежності Ічкерії стала поява таких, як Басаєв, хто влаштував потім терор по всій Росії...

— Це були організовані теракти спецслужб Росії. У ті часи ми не були настільки досвідченими в політиці. 1991-го й 1992-го ми лише вчилися розгадувати секрети спецслужб, які працювали хитрістю й обманом. Шаміль вчився в школі ГРУ, це факт. Коли він викрав літак і вимагав нашого визнання в Стамбулі, у нас вже був законний президент і парламент, і ми тоді вже відбулися. Це був удар по нашому іміджу. Потім була війна в Абхазії. Наша армія не брала в ній участі. Коли інгуші захотіли від нас відділитися й жити з Росією, їм ніхто не перешкоджав — вони пішли в Росію. Коли почалося в Абхазії, туди пішли добровольці. Насправді все це було організовано Росією, щоб відібрати в Грузії Абхазію, ні про яку свободу абхазького народу не було навіть мови.

— Чому ви програли?

— Спецслужбами Росії був організований розкол чеченського народу. Через багато років я це побачила й у Грузії, й в Україні. Саакашвілі зробив усе правильно: він повністю поміняв весь склад МВС. Зникли хабарі, й головне — нові міліціонери ніяк не пов’язані з тими генералами міліцейськими, які сидять у Москві. У нас у Ічкерії МВС було п’ятою колонною. І ще колишні чиновники, родичі яких працювали на КДБ. Коли архів КДБ потрапив до рук Джохара, він за голову взявся — скільки родів можуть зазнати зганьби. Там була вся еліта, всі, хто хоч трохи був відомий у республіці. Він тоді знищив цей архів і сказав: «Ми всі почнемо життя з нового аркуша. Усі чеченці будуть раді, що вони стали вільними». Але ті, хто був у цих архівах, нічого не зрозуміли. Вони хотіли грошей, хотіли влади. Вони й розпочали цю війну.

— Вважається, що війна в Чечні розпочалася через нафту. Ви з цим згодні?

— Так. І ще війна розпочалася тому, що Москва не могла змиритися з тим, що хтось хоче жити вільно. Вони боялися, що ми подамо приклад іншим. Саме тому вони зараз воюють з Грузією та Україною. Росія нас заблокувала, коли ми заявили про незалежність. Вона і з Грузією так вчинила, коли Грузія схотіла бути самостійною. Це звичка російської влади: робити так, щоб народи ставали злиденними, й потім керувати ними. Голодна людина на все піде, її легше купити.

«ЙОГО ОБДУРИЛИ, МОВ ХЛОПЧИСЬКА»

— Після повідомлення про загибель вашого чоловіка 21 квітня 1996 року тривалий час ходили чутки, що він не помер, що немає його могили. Ви не дуже спростовували ці чутки. Чому?

— Я була з ним поряд. Він помер у мене на очах. Цілий місяць на нас полювали. Він хотів мирних переговорів, він не хотів війни. Його спіймали цими мирними переговорами, обдурили, мов хлопчиська. Російський уряд, бачачи, що ми не здаємося і єдиний спосіб обдурити — створити видимість переговорів, наділив такими повноваженнями Костянтина Борового. Боровой тоді, як і Джохар, щиро вірив у ці переговори.

Джохар знав, що їхні розмови прослуховуються. Коли в них тривали переговори, завжди ненадовго відключався зв’язок, а потім знову включалася. Джохар навіть жартував: «Що, включилися, хлопці? Ну слухайте». Але він не думав, що його вб’ють під час переговорів, що буде задіяний супутниковий зв’язок. Хоча в останній місяць перед смертю наш будинок уже бомбили й у селі, де ми жили, навіть відключали електрику, щоб не було перешкод. Коли ми зрозуміли, що нас вираховують по телефону, ми почали виїжджати в гори, щоб не зашкодити людям у селі.

Це було в Гехі-Чу, в передгір’ї. Джохар вважав, що йому вистачить хвилин п’ятнадцяти розмови, щоб нас не засікли. Ми виїхали на двох «уазиках». Джохар був упевнений: війна закінчується, ми ведемо мирні переговори. Того дня ми мали вийти на зв’язок з радіо «Свобода», Ваха Ібрагімов і я. Я читала свої вірші:

«Но доброта не побеждает,
кровавым войнам нет конца,
Путь на Голгофу освещают
мундиры в рясах без лица.
И неизвестно, чей приказ убить
звучит на этот раз.
Вновь кровь и грязь, ложь
без конца, подлец рождает подлеца,
И нас уже не пустят в рай —
опять в общественный сарай.
И пайку, изгородь — скоту.
А чем не скот, коль на войну
Бредете, словно на убой,
с опущенною головой?
И заметает яблонь цвет последний
и кровавый след».

А потім Джохар почав говорити з Боровим. Він сказав мені: «Відійди до яру. І раптом — за моєю спиною удар ракетою. Метрах за дванадцять я стояла від Джохара, мене скинуло в яр. Бічним зором побачила жовте полум’я. Почала вилазити. Дивлюся — «уазика» немає. І тут другий удар. На мене зверху впав один з охоронців, він мене закрити хотів. Коли все скінчилося, він підвівся, а я почула плач Вісхана, племінника Джохара. Вилізла, не розумію, куди все зникло: ні «уазика», ні Вахі Ібрагімова, йду, мов у сні, й тут спіткнулася об Джохара. Він уже помирав. Я не чула його останніх слів, але він встиг сказати нашому охоронцю Мусі Ідігову: «Доведіть справу до кінця». Ми його підняли, віднесли до другого «уазика», бо від першого залишилася купа металу.

— Ви так спокійно розповідаєте про це...

— Я знаю, що смерті немає. Він для мене живий. Я з ним часто спілкуюся у сні. Але тоді це був шок. Для всіх.

— Ви ж перша заявили про його смерть?

— Його тіло три дні лежало вдома, а я сиділа поруч із ним. Ми не знали, де його ховати. За місяць до смерті він мені сказав: «Якщо мене вб’ють, поховайте мене в долині Ялхарой». Це гарна долина, мов чаша. Він там народився й мріяв, що поховають його на маленькому кладовищі його предків поруч з древньою баштою. Але про це знала не лише я, в день смерті Джохара Ялхарой почали бомбити й бомбили декілька днів. Я просила коней, аби відвезти його туди, але мені не дали. Тоді всі боялися констатувати факт його смерті, ніхто не хотів бути чорним вісником. Я сама зголосилася. Мені сказали: «Ти зможеш?» Я сказала: «Зможу». І коли я говорила по телевізору про його смерть, я прочитала навіть вірш про нього, але я не пролила жодної сльози, щоб не раділи ті, хто його вбив. І щоб залишити надію чеченському народу. Я розуміла: якщо я заплачу, то всі плакатимуть, у людей не залишиться надії.

— Де ви його поховали?

— На одному з кладовищ у Чечні.

— Ви досі тримаєте це в секреті?

— Так, звісно. Там немає напису, це звичайне кладовище. Одночасно були проведені обряди на трьох кладовищах, а ми його поховали на четвертому. Ми це зробили спеціально. Це таємниця, яку я не можу вам довірити.