Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Привласнення історії

26 березня, 2009 - 00:00

Все ж варто з’ясувати, що насправді в розумінні Москви означає «заперечення ролі СРСР» і «перемоги у Великій Вітчизняній війні», що Росія хоче зробити караним, як запропонував член уряду і представник партії влади Сергій Шойгу, аби «захистити подвиги наших батьків і дідів». Уточнення можуть цікавити багатьох (наприклад, мене як онука призваного в Червону армію і загиблого на фронті), а передусім вони необхідні для зведення латвійської дипломатії та Ризького замка. У разі прийняття відповідного закону, за словами Шойгу, президентам деяких держав буде заборонено «безкарно прибувати» до Росії. А якщо в термін «невизнання перемоги» буде включене засудження Латвією окупації та її наслідків, то Валдісу Затлерсу в Москві шукати нічого.

Проте, стосовно конкретно «невизнання перемоги» навряд чи хтось узагалі всерйоз заперечував капітуляцію нацистської Німеччини й те, що після Другої світової війни Сталін зайняв половину Європи, яку від вільного світу відділяла «залізна завіса». Цьогоріч Європа відзначає 20-річний ювілей розвалу створеного Сталіним соціалістичного табору. Доведеться пригадати (і це, можливо, змушує Москву нервувати) також інші значущі події: пакт Молотова—Ріббентропа і підписаний у вересні 1939 року невдовзі після його укладення договір між СРСР і нацистською Німеччиною «про дружбу та кордони», коли сторони домовилися навести «мир і порядок» у розділеній ними по-братськи Польщі. До цього порядку, як відомо, належало й масове вбивство на околицях Катині. Як можна зрозуміти з прийнятої в Росії інтерпретації історії, ці та інші злочини чекістів такими не вважаються, позаяк зображають неминучу і певною мірою навіть необхідну складову сталінського героїчного епосу.

Ніхто не заперечує безлічі жертв серед цивільного населення СРСР і так звані втрати в живій силі армії, які командуючі червоноармійцями могли скоротити. Справжні розміри втрат приховувала навіть радянська пропаганда.

Цього разу важливе щось зовсім інше. За логікою висловлювання Шойгу й решти менш відповідальних або взагалі безвідповідальних осіб, балтійці мусять визнати, так би мовити, доцільність розгорнутих у їхніх державах репресій (депортації, відчуження власності тощо), оскільки не вони єдині постраждали в ім’я інтересів імперії, а також називати один тоталітарний режим, що змінив інший, звільненням. Звісно ж, у Москві на це ніхто не сподівається. Як би тісно економічно не були пов’язані з Росією власники «жирних» партій Латвії, вони не підуть на політичне самогубство. Кампанія з поставлення до ганебного стовпа тих, «хто не визнає перемогу», має глибші внутрішньополітичні та зовнішньополітичні причини. Одна з них — створення міжетнічної прірви в Латвії та Естонії.

Цікаво, що ідея про заборону в’їзду до Росії для «неправильних» істориків і кримінальне переслідування «заперечувачів перемоги» стосується лише колишніх радянських республік, що, звичайно, є вкрай непослідовним. Але, можливо, це вбереже від обмежень багатьох видних західних істориків. Наприклад. Антонія Бірова, який у книзі «Падіння Берліна. 1945» розповів про жахи кінця війни і який ще кілька років тому в інтерв’ю одному з французьких історичних журналів сказав: «Путін у своїй версії націоналізму привласнив усі міфи й версії про Другу світову війну». Але право власності на історію нікому не належить.

Улдіс ШМІТС, www.inoCMИ.ru (Latvijas Avize, Латвія)
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments