Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Тетяна Янкелевич: «Кримнаш» - гра Путіна на найнижчих інстинктах росіян»

11 січня, 2018 - 22:24
Фото: lb.ua

Про Андрія Сахарова, радянських дисидентів у Росії й Україні, відмову України від підпорядкування Росії, анексію Криму Росією і політичні настрої у російському суспільстві говорили в ефірі програми «Ваша Свобода». Гість програми - Тетяна Янкелевич, правозахисниця, політичний експерт (США), дочка російської дисидентки Олени Боннер, падчерка російського вченого Андрія Сахарова.

- Пані Янкелевич, ви останнім часом нерідко буваєте в Україні. Зараз у Києві, а недавно були у Львові на форумі правозахисників. Це частіше, ніж будь-коли?

- У Львові я була вперше більше року тому. А в Києві, напевно, років 50 тому. Тому Київ для мене зараз - абсолютно інша «країна». Взагалі Україна - це інша країна, ніж та, яка була тоді. І це дуже радує. Тут присутній інший дух, що про себе заявив сильно у 2014 році. Відмова України від підпорядкування Росії - народне волевиявлення.

У цій країні, на відміну від моєї географічної батьківщини – Росії, - Сахаров потрібен. Принаймні так вважає значна кількість людей. І вони мають можливість цю потребу задовольнити. Тоді як у Росії стало неможливим проводити заходи, наприклад, такі як концерт пам'яті Сахарова, який у Москві проводився на початку 90-х років. Дуже швидко прикрили, ще до приходу до влади Путіна. Залишився тільки Сахаровський центр, дуже складно виживає в постійному протиборстві з владою.

Але це допомагає значній кількості людей почуватися такими, що не в повному обсязі втратили будь-яку надію. Хоча надій практично не залишилося. А ілюзій - тим більше...

- Вам не здається дивним, що в Москві є проспект Андропова і проспект Сахарова?

- Проспектом Андропова я їду в дім, на якому написано: «Тут жив Сахаров», а з іншого боку - проспект Сахарова. Це свідчення роздвоєності свідомості. Ця шизофренія вже давно вилилася в параною. Неможливо уявити, щоб здоровий організм поєднував у собі всі ці суперечливі поняття.

Це так само, як Путін каже, що кожен народ має право на власний вибір, але одночасно вводить війська на схід України. Люди вже не в змозі розібратися, де правда, а де брехня. Все складається з завуальованих, сірих тонів. Можна збожеволіти!

- На одному зі з'їздів народних депутатів СРСР, коли була атака на синьо-жовту символіку, яка згодом стала державною символікою України, український депутат, поет Ростислав Братунь вийшов на трибуну з захистом цієї символіки, виголосив промову, що не можна це оскверняти. Андрій Сахаров, єдиний, стояв у залі й аплодував цій промові. Це був такий жест підтримки. Зараз складно уявити собі навіть такий жест, щоб була така особистість, яка користувалася б тим моральним авторитетом, який був у Сахарова, яка могла б виступити на захист України в Росії.

- Я з вами згодна. Це неможливо. Я хочу згадати ще один епізод, коли Андрій Дмитрович був єдиною людиною, що не встав на час виконання державного гімну СРСР, - він розумів, що символізує цей гімн. Росія повернулася до цього гімну. Це жахливо!

А щодо України, мабуть, Андрій Дмитрович був єдиним із депутатів першого скликання, хто відстоював право на самовизначення всіх народів і національностей СРСР. Це був шлях всього його життя. На цьому шляху він пройшов і через усвідомлення права кримськотатарського народу - жити на своїй історичній батьківщині. На захист цього права він виступав ще на початку 1970-х.

Я особисто знаю про акції підтримки і виступи на захист кримських татар. Наприклад, російський правозахисник Олександр Подрабінек не раз їздив на суди над кримськими татарами. Права кримськотатарського народу відразу ж, з початку окупації, почали порушувати. Влада всіляко сприяє тому, щоб приховати ці злочини, щоб вони залишилися безкарними. Зникнення, вбивства. Вже давно влада йде шляхом послідовного, систематичного переслідування за надуманими звинуваченнями, безсудними і неправовими вироками.

На мою думку, Україна недостатньо робить для того, щоб звернути увагу міжнародної спільноти на порушення щодо кримських татар. Мало хто в США розуміє, що анексія Криму - не просто окупація території, а й трагедія цілого народу. Я брала участь у конференції, присвяченій 70-річчю депортації 1944 року, на яку приїжджав Мустафа Джемілєв. Величезне враження цей виступ справив на експертне середовище.

Посильно люди роблять усе, що можуть, щоб поширити це розуміння й інформацію про те, що відбувається. Але все одно - це крапля в морі. Я практично не сподіваюся, що права кримських татар будуть ефективно захищені в найближчому майбутньому.

- В Україні багато хто не розумів і небезпеку чеченської війни, і небезпеку грузинської війни, і небезпеку югославських воєн. Більшість суспільства дуже часто була на боці Москви у всіх цих історіях. Протверезіння сталося лише в 2014 році, коли Україна сама стала об'єктом військової агресії. Тому так непросто проходить процес у самій Україні.

- Абсолютно справедливо. Мені здається, що всі країни радянського блоку, особливо колишні республіки СРСР, долають цей неминучий шлях, який треба подолати. Деякі вибирають - взагалі не ставати на цей шлях і не долати його. Деякі рухаються швидше, а деякі - повільніше. Всі проблеми, які помічаємо на пострадянському просторі, всюди мали місце, у всіх країнах радянського блоку.

- Ви говорите, що на Заході не всі розуміють кримськотатарську проблему. А що відбувається в сучасній Росії, чи можна говорити, що там розуміють? Чи є розуміння того, на що перетворилася російська держава за ці десятиліття?

- У мене песимістичні почуття і мій прогноз песимістичний - чи можна за нинішньої адміністрації в США якось донести до тих, хто ухвалює політичні рішення, серйозність ситуації в Росії і те, що так далі не може продовжуватися.

Станеться або вибух, або крах цієї країни - в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні. І все ж у нас в Америці існує ще вільна преса. Це запорука того, що, можливо, ті, хто мають вуха, чують. Преса продовжує писати про те, що відбувається в Росії. За нинішньої адміністрації, я боюся, не доводиться сподіватися на здоровий глузд.

Мене в Америці часто запитують: ти їдеш у Росію - а з ким там будеш спілкуватися? Зі своїми друзями. Як будеш з ними розмовляти? Ми вже ні з ким не можемо розмовляти. Всі кричать: «Кримнаш!», «Ми встали з колін!». Я кажу: мабуть, мені пощастило - у мене інші друзі.

Але, коли приїжджаю в Москву і Петербург, де у мене до цього часу є рідня, мене вражає рівень агресивності, побутової агресивності. Я з таким в Америці не стикалася. Так, за часів СРСР це був факт життя. Я не могла перенести злоби в черзі. Мені було і соромно за людей, і дуже неприємно, некомфортно. А зараз, коли ви встали з колін, чого ви такі злі?..

- Чи не є саме українська проблема тим гачком, на який російська влада ловить російське суспільство? Мовляв, бачите, ми можемо втратити Україну, якщо будемо не такими силами, не такими методами діяти.

- Я багато в чому з вами згодна. Тоді це «синдром Мілошевича». Це шантаж, гра на націоналістичних інстинктах, на найнижчих інстинктах нації. Ні альтруїзму, ні великодушності, ні прагненню до свободи. Мовляв, ми свободи не хочемо і вам не дамо. Путін - цинічний і дуже вмілий маніпулятор макіавеллівського типу. Він грає на тих інстинктах, які люди навіть не завжди усвідомлюють. Як так, Крим був наш, а тепер? Тепер він знову буде наш... Це жахливо! Це імперська свідомість. Міфи про те, що Росії треба було «вставати з колін», що підняв її Путін. Все це складові культу особи.

І ще один із міфів. Існують архівні документи, які свідчать про те, що в 1954 році Україні буквально нав'язали Крим, оскільки економічна ситуація була надгострою і надскладною, що треба було знайти, хто візьметься за те, щоб підняти регіон...

- В Україні є така думка, що війна - це не головна проблема, що війна може тривати і може відбуватися розвиток країни, зокрема і економічні реформи.

- Я знаю тільки один приклад (коли триває війна, а розвиток країни відбувається сам по собі - Радіо Свобода) - Ізраїль. Там війна набула зовсім інших форм, ніж традиційне наше уявлення про війну. Проте держава існує, живе, розвивається, піднялася з країни з відсталою економікою до однієї з перших країн з хай-тек у світі. Наскільки це можливо тут, де доводиться долати всі виразки, залишені радянською владою, і як швидко це може статися, я не дуже уявляю.

Джерело: Крим.Реалії

Віталій Портников
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments