Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу, як лев, як вовк, як собака.
Іван Мазепа, український державний діяч

Три фашиста, три веселих друга

Досвід побудови фашизму в одній країні, що перемогла фашизм
15 липня, 2017 - 14:21

Сирія, 2013 рік. Два роки йде війна диктатора Асада проти свого народу. Руїни сирійського міста. На тлі бронетехніки, з автоматами в руках, три громадянина Росії, три літератора, яким взагалі-то не годиться брати до рук зброю. Але насправді ці троє не журналісти, не публіцисти і не письменники. Вони співробітники путінських інформаційних військ і приїхали до Сирії для того, щоб зняти фільм, який має обґрунтувати участь у цій війні Росії на боці диктатора.

Фільм, в якому Олександр Проханов і Михайло Леонтьєв брешуть про те, що «это война за русские города», став одним із багатьох тисяч інформаційних снарядів, які підготували ґрунт для появи в Сирії ПКС Росії, які у свою чергу остаточно перетворили цю країну на цвинтар. Ці троє, Проханов, Леонтьєв і Шевченко, не могли не знати, що там відбувається. Вони були в Сирії в той самий час і в тих самих місцях, що й численні правозахисні організації, які підготували тисячі сторінок доповідей про жахливі злочини режиму Асада проти мирного населення.

Це тоді, коли наша весела трійка ходила по руїнах сирійського міста й закликала сюди ще більшу біду, Human Right Watch випустив ще дві вбивчі доповіді: одна про асадівські концтабори під назвою «Сирійський Гулаг», друга про сексуальні злочини урядових військ. Обидві доповіді страшно читати навіть тим людям, які добре знають про Голокост і сталінський ГУЛАГ. Верховний комісар ООН з прав людини Наві Піллей ще в січні 2013-го вимагала віддати Асада Міжнародному кримінальному суду за військові злочини, в результаті яких загинули десятки тисяч мирних громадян. Сьогодні кількість жертв обчислюється сотнями тисяч. І в цьому злочині є внесок Олександра Проханова, Михайла Леонтьєва, Максима Шевченка й тисяч їхніх колег із федеральних каналів, інформагентств, радіостанцій і газет, що входять до величезної системи путінських інформаційних військ.

Ці три людини, Проханов, Леонтьєв і Шевченко, помітно різняться за своїми поглядами. Олександр Проханов — антисеміт, антиліберал, «останній солдат імперії», людина, у тьмяній, пронизаній містицизмом свідомості якої змішалися червоне й коричневе, ліве й праве, туга за радянською імперією і пристрасне обожнювання терористів «ХАМАС».

Михайло Леонтьєв — ультраправий, надрадикальний ліберал в економіці. Люто ненавидить лівих. Отримав премію Адама Сміта, засновану гайдарівським Інститутом економіки проблеми перехідного періоду «за критику ліберальної політики з позицій лібералізму». Ідеал політика — Піночет. Єдиний вихід із кризи світової економіки — глобальна війна.

Максим Шевченко — «правозахисник» у президентській РПЛ, чітко лівих поглядів, дуже не любить Ізраїль, вважає терориста Брейвіка послідовником ізраїльських методів щодо палестинців. Ідеологію «ХАМАС» вважає аналогом християнської демократії.

Спільне між ними те, що всі троє — фашисти. Це особливий фашизм сучасного типу. Це —  путінізм, перший в історії фашизм доби постмодерну. Його не можна назвати ідеологією, або філософією, або релігією. Ідеологія — це система поглядів на світ. Таку систему поглядів можна викласти у тексті, надрукувати книгу. Наприклад, «Маніфест комуністичної партії», або «Майн Кампф», або «Короткий курс історії ВКП (б). Книга під назвою «Путінізм» неможлива, оскільки, якщо спробувати знайти щось спільне, що об’єднує сьогодні все, що входить у поняття путінізм, то жодної системи поглядів не вийде. Це буде, скоріше, певний набір «понять», на зразок тих, що виробив кримінальний світ, який створив паралельну субкультуру, котра протистоїть культурі нормальних людей.

«Поняття» мало що говорять про будову всесвіту, натомість дозволяють «правильно» увійти в камеру, вибудувати відносини з сусідами по камері й адміністрацією.

«Поняття» путінського постмодерністського фашизму шикуються трійками, кожна з яких допомагає путінському фашистові правильно побудувати відносини з певною частиною світу.

Стосовно зовнішнього світу це трійка: Імперство — Мілітаризм — Націоналізм. Це базові цінності путінського фашизму. Саме за запахом, що іде від них, путінський фашист миттєво визначає: «свій — чужий». Чи то в студії федерального телеканалу, чи то в соціальній мережі. Соловйов, що всіляко вип’ячує своє єврейство, може захоплюватися й брататися з антисемітом Прохановим і сприймати як ворога єврея Гозмана. Оскільки з Прохановим Соловйова об’єднують перераховані вище три базові цінності. А з лібералом, антіімперцем і «космополітом» Гозманом ці цінності Соловйова роз’єднують.

 При цьому, путінський фашист може бути одночасно татарським, чеченським або єврейським націоналістом. Це його особиста справа. Це у нього буде «націоналізм — хобі». Але він неодмінно має вбудовувати свій приватний, окремий «націоналізм-хобі» у великій і головний російський націоналізм імперського типу. Російський націоналізм неімперського типу однозначно відкидається як «чужий», а точніше, як «ворог».

Саме тому російське націоналістичне крило опозиції виявилося повністю розгромлено, а його лідери або сидять, як Дьомушкін і Бєлов-Поткін, або емігрували як Мальцев, або перейшли на бік влади як Лимонов. Імперство — мілітаризм — націоналізм у путінському фашизмі — це не окремі цінності, а одна синкретично нероздільна цінність, що злиплася в єдиний ком. Путінський фашист зобов’язаний завжди обирати силовий варіант вирішення питання. Зобов’язаний під посяганням на цілісність території і непорушність кордонів завжди, всупереч логіці й геометрії, розуміти вилучення шматка території з Росії і вітати приєднання чужого шматка. Хоча і логіка і геометрія шепочуть путінському фашистові в обидва вуха, що приєднання — це таке саме посягання на цілісність і непорушність кордонів. І націоналізм теж має бути правильний: імперський і войовничий, а не тюхтій якийсь з якимсь там пріоритетом російської культури і російської мови. Тому безграмотний Мединський — свій, а Сокуров завжди буде чужий. За способом мислення і викладу думок трійка «понять» путінського фашизму виглядає так: Ірраціоналізм — Еклектика — Традиціоналізм. Тут путінський фашизм недалеко відійшов від того класичного «ур-фашизму», який Умберто Еко описав у своєму есе 22 роки тому. Хоча є своя, російська специфіка, в основі якої — православ’я. Путінський фашист може бути атеїстом або агностиком, але ці свої недоліки має не те щоб приховувати, але й не особливо демонструвати. «Атеїсти — хворі тварини, їх треба лікувати», — ці слова телеведучого й заступника кафедри літератури та культури МДІМВ Юрія В’яземського не входять до «понятійної» системи фашизму доби постмодерну, але загалом сприймаються як правильний орієнтир. Правильний фашист доби постмодерну має бути православний. Інакше, він якийсь неправильний фашист. Своє місце щодо інших ціннісних систем путінський фашизм визначає за допомогою трійки: Антизахідництво — Антигуманізм — антилібералізм. Це теж злита, трійка цінностей, що синкретично «злиплася». На вістрі атаки — гомофобія. По суті, це головна, а, мабуть, що й єдина виразна претензія російського фашизму до Заходу й гуманізму і лібералізму, що приєдналися до нього. «Все вы там в своих гейропах оскотинились и погрязли в  содомском грехе!», — так, в кінцевому підсумку, виглядає останній аргумент, що кидається в обличчя опоненту-західнику, лібералу й гуманісту. Гомофобія політиків легко сприймається масовою свідомістю росіян, насамперед через глибоке проникнення у цю свідомість тюремної культури. У країні, де 25% дорослих чоловіків побували за ґратами, інакше бути не може.

Принциповою особливістю сучасного російського фашизму є ще й те, що його лідер, Володимир Путін, ніколи не заявляв, що не писав і не говорив вголос деякі догмати, які перераховані вище . Наприклад, він, начебто, ніколи не був помічений у гомофобії, безпосередньо ніколи не говорив нічого націоналістичного. Путін не автор тексту книги під назвою «Путінізм», або «Російський фашизм». Він режисер, продюсер і постановник вистави, в ході якої на сцені під назвою «Росія і її близькі й далекі околиці» створюється атмосфера фашизму й реалізується цілком фашистська політика. Сьогодні багато хто намагається дати путінському режиму делікатні назви, посилаючись на те, що цей режим убив «всього лише 10 тисяч в Україні», брав участь у вбивстві «всього лише 1 мільйона сирійців», а всередині країни вбиває доволі вибірково й далеко не всіх підряд саджає. Спостерігаючи 17 років трансформацію путінського режиму, не можна не помітити, як він за цей час налився чужою кров’ю, вдався до агресії, почав грабувати ближніх сусідів, погрожувати далеким, постійно закручувати гайки у своїй країні. Щоб цей процес зупинити, потрібно щоб думаючі люди в Росії і в усьому світі зрозуміли: путінізм — це фашизм. І поводитися з ним треба адекватно.

Джерело: http://yakovenkoigor.blogspot.ru/2017/07/blog-post_43.html?m=1

Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments