Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

«В вигнанні дні течуть, як сльози...»

Вільний репортаж не зовсім вільної людини
7 березня, 2018 - 11:33
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Від редакції «Дня». Цей текст Олени Тараненко, завідувачки кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса, надісланий на конкурс художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» і опублікований на сайті Тиждень.ua, здійняв у соцмережах хвилю рефлексій і обговорень. Люди, які полишили свої домівки через війну, знов відчули біль — від тої нечесної, нерівної боротьби у Донецьку 2014-го. Авторка пише: «Ми вперто думали, що свобода вибору є, виїжджали на автопробіг з прапорами України, а вони чекали на нас на світлофорах, бо ми ж законослухняні, ми своє місто любимо, нам тут жити, і вони чекали на красне світло, що для них було зеленим. Люди в чорному з бітами, скажені бабки з каменюками...»

Ще Олена Тараненко згадує обшук у рідному будинку, влаштований «ДНР-івцями». «Ваші» і «наші» в їхній розмові стало сигналом: «Ні, вони не вчились з нами, не росли разом і не жили, не ходили в ті самі «священні» для донеччан місця. Бо вони — не донеччане. Вони не з Донецька. Не українці. І їм ані нас, ані Донецьк, ані Україну не шкода. Саме тому моя українська бібліотека їх так вразила, ще й з «Підривною літературою», «Бронебійною публіцистикою» та програмою і бейджами з Конгресів україністів — ці назви їх налякали».

Згадка про серії книжок із Бібліотеки «Дня» у такому контексті, як і сам матеріал, не залишили байдужою нашого головного редактора Ларису Івшину. У «Фейсбуці» вона розмірковує: «Болюче — чесно. Завжди знала, що є такий Донбас, завжди пробивалась до нього... Он, як виявляється «спрацювали» назви наших книг «Підривна література», «Бронебійна публіцистика» на окупантів, при обшуку... А я їх робила, щоб попередити наших... Задовго до війни, і мене журналісти все питали: «Чого так «мілітарно»? Кого ви збираєтесь підривати?» Як було їм пояснити, те, що я відчувала — війна вже в нашому домі. У телевізорі, де з каналу на канал кочували путінські найманці і зондували нашу опірність... Поки ще маскується, причаїлась. Коли все почалось, перейшло у відкриту, гарячу фазу, парадокс, але стало навіть легше... Прорвало. Моє переконання: всі, хто в Криму і Донбасі, і всюди — переживши катарсис, ще раз вибрали громадянство України — її «преторіанська» гвардія і золотий запас... Життєво важливо — щоб ми всі разом перейшли Рубікон...»

Між іншим, символічно, що саме у серії «Підривна література» вийшла книжка «Українські силуети» зі спогадами про Василя Стуса його співкамерника Михайла Хейфеця. Нагадаємо, два роки тому, вже «в екзилі» у Вінниці, ДонНУ присвоїли ім’я поета і дисидента. Взагалі студенти вишу виступили з такою ініціативою ще 2009 року, і «День» підтримав її одним із перших. Тоді питання гальмували і керівництво університету, і місцева влада. Але після початку війни, коли ДонНУ «вибрав громадянство України», це знайшло підтримку, у червні 2016-го конференція трудового колективу Донецького національного університету підтримала присвоєння вишу ім’я Василя Стуса. Й Олена Тараненко була серед «промоутерів» цього кроку.

Із дозволу редакції Тиждень.ua та команди конкурсу «Самовидець» ми публікуємо текст Олени Тараненко. Сподіваємось, комусь із наших читачів він допоможе краще зрозуміти те, що відбувалося на Донбасі чотири роки тому, глибше усвідомити такі поняття, як ідентичність, громадянство, дім, свобода...


***

Три з половиною роки, з кінця липня 2014-го, з того моменту, як я, немов Лотова дружина, не втрималася і обернулася востаннє поглянути на Донецьк у заднє скло автівки, що їхала буквально в нікуди, бо їхала аби звідти, а не кудись, я більше не обертаюся. Три з половиною роки я живу трохи дивно, ну як «живу», це, мабуть, схоже на те, як існує така собі істота в мушлі — жива, ціла, не в голоді і не в холоді, годі жалітися, ну хіба трохи в анабіозі.

«ДУМКИ В ВИГНАННІ СПЛЯТЬ, ЯК МЕРТВІ...»

Ні, направду, я живу дуже активно, навіть надто активно, немов щось хочу собі довести... Собі, бо іншим вже давно нічого не довожу. І направду, жалітися гріх, бо мої усі зі мною, чоловік, сини, навіть мама. Навіть, бо вмовити мам поїхати з Донецька майже нікому не вдалося. У мене є робота, цікава, улюблена, це також неабияка рідкість серед нас, вигнанців. Можна, я так себе буду називати? Мені так в моїй мушлі зручніше, так мені здається правильніше, бо ніхто мене не переселяв, не переміщував, і біженка я не з власної волі. Я терпляче (Боже милостивий, як терпляче, я вже, може, чемпіон світу з терпіння) слухаю про те, що мені та й всім нам, «цим переселенцям» загалом люди раді, і не те, щоб ми «понаїхали», і такого «не дай Боже нікому», але ж і ми, донецькі, маємо розуміти, що усім зараз важко, «а кому легко?», роботи-житла і так на всіх не вистачає, а тут ще ми, та й все ж таки з іншими українцями такого чомусь не сталося, може тому, що ми надто довго жили нормально і багато, а інші бідували, януковичів-азірових на голову всій Україні поприводили, ну й врешті-решт, «погодьтеся, ви самі винні в тому, що з вами сталося...» Я не годжуся,  але й себе не виходжу. Зі своєї мушлі. Звідти мене виводить тільки, коли вже зовсім кислотою на рану, і для мене це — коли про Свободу і коли про Дім.

 З нами, вигнанцями, про свободу говорити важко, бо тут зовсім заплутано. Це — наша найбільша втрата. Бо не мали свободи вибору, хто б і що з цього приводу не говорив. Думали, що маємо, коли вирішили, що час виходити на площу Леніна, бо завезених російських титушок чутно, а нас ні. Автобуси і автівки з ростовськими номерами стояли по центру, не ховаючись, «акающі» люди на вулиці Артема питали, як на неї пройти, вони були майже однаково вдягнені, а вже потім, коли ми помітили, що у нас на мітингах за єдину Україну чомусь не працює мобільний зв’язок, побачили, що у них ще й рації однакові, при чому саме такі, як і у «наших», донецьких ментів, що нас «охороняли» від них. Вбили Діму Чернявського, лікарі «швидкої» тієї ночі казали про не менш ніж п’ять загиблих, людей в однакових чорних куртках пропускали з ножами і заточками нам за спини і навіть в міліцейські автобуси, де намагалися сховатися ультраси «Шахтаря» і хлопці зі «Свободи», нас мітили зеленкою і фарбою на мітингах і відловлювали по дворах, коли поверталися додому, та й додому було страшно, бо менти здавали адреси. Але ми вперто думали, що свобода вибору є, виїжджали на автопробіг з прапорами України, а вони чекали на нас на світлофорах, бо ми ж законослухняні, ми своє місто любимо, нам тут жити, і вони чекали на красне світло, що для них було зеленим. Люди в чорному з бітами,  скажені бабки з каменюками. Так, десь з квітня бабок-референдниць стало помітно.

«Чорні куртки» розбивали скло і виламували двері автівки, били водія, бабки тягли за  волосся дівчат з пасажирського сидіння, били всім і всіх, кого зупинять. Ми вступали в дуже небезпечні дискусії з тими бабками в маршрутках і тролейбусах, відмовляли від референдуму, наші мами переставали спілкуватися з сусідками, тоді ми ще не навчилися мовчати, своїх поглядів ніхто не приховував. Свобода вибору була, бо ж наші хлопці зовсім поряд, аеропорт наш, наступ от-от буде, і ми їхали через днр-івські блокпости немов до бабусі в дальні села, направду, щоб передати нашим що могли, переказували гроші на картки своїм знайомим і зовсім не знайомим з незвичною новою назвою «волонтер». Багато що впевнено свідчило про те, що свобода вибору в нас є, інші аргументи не приймалися. Аж до шостого липня, коли в місто зайшли «гіркінці». І ми стали вигнанцями, навіть ті, хто не мав і не має досі змоги виїхати. «Вон с Донбасса», яке вони оскаженіло кричали нам на мітингах (а площею розливалася якась дика, люта «Вонзда!.. Вонзда!..», і від її незрозумілості ставало зовсім не по собі), здійснилося тоді, в страшному липні 14-го, після якого моє місто ніколи не буде тим, що було. Тож не кажіть мені про свободу вибору перед натовпом з ножами і бітами, потім — з автоматами, потім — танками і «Градами» просто у вас удворі.

Але дивним, парадоксальним чином, саме свобода є нашим найбільшим надбанням. Через те, що ми тепер знаємо їй справжню ціну, і цю ціну сплатили (мабуть, ще не до кінця, а може, у нас, вигнанців, довічний кредит). Могли все життя прожити і не знати, що свобода не може бути дармовою чи дешевою, вона має вартувати дуже дорого. І ще через те, що крім свободи, у нас нічого більше немає. Може, саме тому, я кидаюсь з мушлі, коли ще про дім...

Це зрідка, іноді зовсім раптово, з  дрібниць, з нічого. Ну телефонує мені, страшено набридаючи, якась дівуля і вмовляє-вмовляє щось купувати.  Ну кому вони не телефонують і хто їм радий? Робота у людей така. А от же треба ж було саме їй стати останньою краплею!

Ну вона ж не знає, що передноворічні дні для мене тепер найстрашніші. Гірші за них, може тільки ті весняні, коли перші пуп’яночки на деревах, з землі все лізе-пнеться і голова обертом від запахів. Бо Дім. Якого немає. Бо в Новий рік — вогонь у каміні, вся родина біля нього, після столу — на килимку біля каміну довго-довго сидіти, розмовляти, а потім разом мовчати. Там вже не сидіти... А вона ж не знає і торочить мені у слухавку щось про подушки, які я обов’язково маю купити, я щось їй відповідаю, намагаюсь ввічливо, і раптом чую: «Ну чому ви не хочете зробити свій дім затишним?

Як можна відмовлятися, хіба ви не думаєте про свій дім?»... Я? На жаль, думаю, хоч і не дозволяю собі. А навесні я ходжу передмістями Вінниці, як маніяк, бо заглядаю в кожен двір — що там з землі пробивається, як дерева цвітуть, що посадили і як двір-сад прибрали, чи так як я б... О, як би я! Та там, у себе в дворі, де  змалечку оббігала та серцем вивчила кожен куточок, де потім росли, вчилися ходити, падали, плакали, раділи і закохувалися, ділилися з нами таємницями сини, де ростуть улюблениці чоловіка — пишні троянди, красуні-туї, дві ялинки, що посаджені до того, як йшли до першого класу хлопці,  там росте і плодоносить кущ агрусу, що старший за мене. А може, вже і не росте нічого, і точно нічого там не плодоносить. І, може, через те я змушую себе забувати рідний двір і будинок, може, це пам’ять виштовхує той біль, з яким не може впоратися. Бо знаю, що мій Дім, втім як і мій Донецьк, стоїть зараз порожній і зґвалтований, розграбований вщент, бо не тільки речі, меблі, посуд знадобились чи то вчорашнім сусідам, чи то заїжджим «захисникам руськоговорящіх», а й батареї опалення та камінні решітки спиляли, вирвали з м’ясом. То з моїм м’ясом...

Тому «дівчина з подушками» почула багато з того, що взагалі було не для неї, а може, крик людини з мушлі й нікому чути не варто. Тепер я думаю, не можна було їй таке казати, а кому можна? Можна, я вам розповім щось з того, що моя пам’ять страшними уривками і рваними картинками зберігає для чогось з того страшного літа 2014-го?

«СОЛОДКІ СПОГАДИ СИЧАТЬ, ЯК ЗМІЇ...»

Звісно, все почалося з Майдану, але «проростало» в Донецьку поступово. Нечисельний, але героїчний  Євромайдан в Донецьку і постійна присутність Майдану головного, київського — в новинах, у несміливих розмовах, у першому волонтерстві й тайних поїздках до Києва, в людях, що відкривалися наново. Усі перевіряли усіх «на Майдан»: студенти, колеги, старі друзі і навіть рідні та близькі люди. Пам’ятаю, як один хлопчик затіяв на парі зі мною дискусію про Майдан і побиття студентів (це було ще до розстрілів), емоційно і неаргументовано (але вкрай агресивно) просуваючи ідею того, що «на Майдані стоять одні придурки, які не хочуть працювати». Дивлюсь, щось дивне — чим більш палко я розбиваю його аргументи, чим більше довожу протилежне, тим він більше задоволений, а з ним і вся аудиторія. Наступного тижня його немає, на наступному занятті також. Питаю у студентів, не одразу, але кажуть: «Олено Валеріївно, та він переховується, бо весь у зеленці» (титушки ставили такі «мітки», спочатку, потім вже били по-звірячому). Он як, то він, виявляється — євромайдановець, тож провокував мене навмисно, перевіряв, може і на прохання інших, бо потроху студенти стали відпрошуватися на українські мітинги й акції, а попроситись могли не у всіх. Почалися дискусії з колегами, іноді і на підвищених тонах, на зайвих емоціях, і тут також провокували іноді навмисно. Чи то напишеш щось на сторінці в «ФБ», а назавтра ідеш по факультету і хтось з викладачів, з давніх друзів, ще зі студентських часів, раптом відводить погляд, демонстративно не вітається. Ясно, за «сторонніками руського міра» сумувати не будемо.

Син у лютому звільнився з роботи, дізнавшись, що фірма, на якій працював, є постачальником балаклав і рукавиць для київського «Беркута». «Хай вбивці без мене гріються».

Моя манікюрниця, з якою сто років приятелювали, мила й лагідна здавалося, жіночка, не відриваючи очей від роботи, спокійненько так видала рецепт, що робити з «майданутими»: «Якщо вже поливання водою в мороз не допомагає, то можна ж застосувати міліцейські гелікоптери, і з них пополивати Майдан кислотою». Людей? Кислотою? Отямся! «Ну, то я так, міркую, щось же з ними робити треба».

Я вже казала про те — тоді, взимку, люди ще не навчилися мовчати, тому розмежування на своїх-чужих відбулося доволі швидко. Мені здається, всі знали хто за кого, принаймні я про своїх знайомих знала. З весни стали менше про те говорити. Не те щоб через страх, не було потреби. Своїх бачили на мітингах, доводити вже треба було не словами.

Донецькі мітинги березня 2014-го, ті, про які тепер в підручниках з новітньої історії України написано, що їх не було... Це дивне подвійне відчуття — здивування і страху, гордості й розпачу від Донецька, якого ти, народившись тут, немов би зовсім не знаєш. Саме на мітингах ти вперше бачиш страшний натовп без обличчя, таке враження, що замість обличчя в нього суцільний роззявлений рот, з якого тхне ненавистю й смертю, з якого летять, немов вонюча слина ті «Вонзда!...», «Расєя!...», «Вон-с-Данбаса!...», потім — яйця, фарба й борошно, щоб нас, «пазор  Данбаса» було здалека видно, потім — пляшки й камені, потім вони підійдуть впритул, буде невимовно гидко й страшно одночасно, і почнуть вбивати. Але й саме на мітингах ти вперше бачиш інший Донецьк, радієш і дивуєшся тому, як нас, направду, багато, це дивне відчуття, коли стоїш під тим величезним, ледве не на всю площу Леніна, прапором разом із знайомими і зовсім не знайомими, але вже рідними тобі людьми, як під захисним парашутом, якби їм можна було б цей, український, Донецьк врятувати. І вперше співаєш Гімн України так, як ніколи його ще не співала. До цього вже було щось схоже, вперше гімн для тебе став Гімном у 2012-му, коли зі стадіону, з матчів збірної виходили зовсім без голосу, але так — вперше.

Проте картинка Донецька 2014-го, яку тиражують більш охоче, таке собі тавро на нас, вигнанцях — той клятий референдум. Я не буду зараз нічого доводити, розповідати скільки десятків дільниць вони відкрили на мільйонний Донецьк, щоб зробити ту картинку, по скільки разів і за якими «документами» голосували ті, що прийшли. Хто схоче дізнатися, зможе, це не секрет. А тут мої спогади, то я про референдум пам’ятаю інше. Біля нашого будинку, прямо за парканом на Куйбишева встановили бігборд «за референдум» (якось так організовано-швидко-задорого їх у Донецьку понастановлювали, ну то, мабуть, скажені бабки за свої кревні, чи шахтарі у воєнторзі купили). Як нам те стерпіти? Перша ніч того одороблого сусіда, наша кухня, двері надвір відчинені, ніхто не ховається, перегукуючись, штовхаючись, ми: я розливаю зеленку по презервативах, мої хлопці зав’язують, збирають і бігають по черзі кидати в той плакат. Щоб не бачити на ньому того усміхненого придурка, що турботливо та строго (як той «Чи ти записався..?) кличе інших нерозумних обирати щастя «молодої рєспублікі»). Але це на зупинці, на яскраво освітленій вулиці. Повертаються, сміються, сперечаються хто влучніший — тато чи сини. Ми з чоловіком жартома згадуємо «Молоду гвардію», читану в комсомольській юності, от довелося і нам... Якось страху ще не було, хоч страшного було за край.

На захопленій ОДА стали з’являтися портрети знайомих журналістів, серед них багато наших випускників, «вороги республіки», з адресами і вказівками як вбивати. Декого стали впізнавати в тролейбусах і на вулицях, навіть без мікрофонів і камер, кричали про «хунтівських прислужників», про «кров донеччан на руках». Про кров і вбивцю намагалися кричати і в залі університету, де виступав Славко Вакарчук. «Губарєвці» сворою прийшли просто на його лекцію (викладачі істфаку, що сиділи поруч зі мною, казали, що й Губарєв був з ними), щось спробували спровокувати, їх виштовхали. А прийшли вони буквально через дорогу, з тієї самої захопленої ОДА, начиненою зброєю. Так дивно все і було в моєму місті тоді, навесні 2014-го — через Університетську, по одній вулиці — бандити  і національний університет, «народний губернатор» і Славко Вакарчук, з яким повнюща зала викладачів і студентів співає Гімн України. Ідеш зранку на роботу (роботу!!! викладати в Донецькому національному університеті, а студенти йдуть на навчання, День факультету в квітні святкували, як завжди — удворі, урочисто, з прапорами і гімном), так от ідеш, а п’янючі й, вибачте, вонючі «хтось» (іноді і стать не визначиш) з повними кишенями грошей купують в цілодобових кіосках дорогий коньяк по 5-6 пляшок, скільки є, «мальчикам похмелиться», і понесли в ОДА, де виставлені бутафорські барикади і повно зовсім не бутафорської зброї. І звідти надривається «Вставай, страна огромная», а над головою ревуть літаки.

Далі буде

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments