Тільки коли існує об'єднуюча спільна ідея української національної незалежності, можемо говорити про існування української нації
В'ячеслав Липинський, політичний діяч, теоретик українського консерватизму

Вона пішла переможницею

Славу Стецько, засновницю Конгресу українських націоналістів і соратницю Степана Бандери, поховали на Байковому кладовищі в Києві чотирнадцять років тому, в березні 2003-го. Це - останнє її інтерв'ю
13 березня, 2017 - 18:46
Генералісимус Чан Кайші і Слава Стецько. Тайбей. 1962 рік

Погода була непривітною, пронизливий вітер, мерзенний дощ, але провести людину, чиє ім'я стало одним із символів українського визвольного руху ХХ століття, зібралося чимало людей, причому - виразних. Високих представників офіційної влади не було, при тому, що прощалися з найстарішим депутатом Верховної Ради, який відкривав по цьому праву кілька її скликань, що незмінно викликало демарш депутатів від Компартії, які демонстративно залишали залу. З промовою на похоронному мітингу виступив лідер найбільшої парламентської фракції «Наша Україна» Віктор Ющенко, з квітами прийшли директор київського Центру сучасного мистецтва Сороса Юрій (Єжи) Онух, поети і художники - шістдесятники. Вона пішла переможницею, бо закінчила земний шлях громадянкою держави Україна, боротьбі за незалежність якої присвятила своє життя.

Так сталося, що останнє інтерв'ю Слава Стецько дала мені і моєму колезі Євгену Мінку. У журналі «Політик HALL» (№ 4, листопад 2002 року) вона читала його вже в лікарні в Мюнхені. Нижче - текст тієї публікації.

Генералісимус Чан Кайші і Слава Стецько. Тайбей. 1962 рік

- Що ви відчували, коли вперше як найстаріший депутат Верховної Ради незалежної України відкривали засідання нашого парламенту?

- Що є Божа справедливість. Адже націоналісти дочекалися дня, коли їхній представник відкриває парламент у країні, що стільки років страждала від комуністичного режиму, і я дуже пишалася цим. Це була певного роду сатисфакція і для мене, і для націоналістів взагалі, і нам здавалося, що це добрий знак на майбутнє.

- Чи правда, що вам довелося складати іспит з української мови, щоб отримати громадянство України?

- Це повна нісенітниця. Я з дитинства говорила по-українськи, вчилася в українській школі, потім ходила до польської гімназії, вивчала українську мову в університеті. Я говорила і говорю по-українськи як на Поділлі, як у моєму рідному селі Романівці. Більше того, я завжди намагалася вивчити якомога більше іноземних мов. Я вільно розмовляю німецькою, англійською, французькою. Сама вивчала іспанську, досить непогано розумію італійську. Природно, розмовляю польською. Всі слов'янські мови розумію без перекладача, так як зі мною працювали представники різних народів: і словаки, і білоруси, і хорвати.

- Яке ваше визначення такого одіозного поняття, як націоналізм?

- Націоналізм, в моєму розумінні, - це патріотизм. Націоналізм - це коли людина не тільки намагається піклуватися про свою сім'ю, але прагне робити щось, що ішло б на користь нації. Одночасно треба усвідомлювати, що нація повинна співпрацювати з іншими націями і народами. Для мене дорогим є все українське. Кожна людина повинна намагатися щось творити для своєї нації, матеріальне або духовне. Ми повинні поважати націоналізм інших народів і намагатися спільно щось робити у світову скарбницю.

- Чому націоналістичні ідеї не користуються популярністю настільки, щоб стало можливим створення на їхній платформі парламентської більшості?

- У час між двома світовими війнами націоналістичній ідеї значного збитку завдало те, що в Німеччині був нацизм, що дав більшовикам можливість постійно агітувати за знищення націоналізму, пов'язуючи його з нацизмом, за знищення всього того, що націоналістами було зроблено. Більшовики намагалися довести, що так звані «буржуазні націоналісти» працюють лише на шкоду своїй нації. Нас порівнювали з фашистами. Ще сьогодні потрібно докласти багато зусиль, щоб пролити світло на історію націоналізму. Наприклад, постійно заявляють, що Українська повстанська армія - це були бандити. Ну як же могли члени УПА бути бандитами, якщо їм не допомагала жодна країна, а тільки лише власний народ? Український народ армію одягав, взував, годував, давав транспорт, медичну допомогу. Все, що мала УПА, було отримано від власного народу. Багато хто називав УПА всенародною армією, і це дійсно було так. У ній служили і студенти, і робітники, і селяни. Приходили зовсім молоді хлопці п'ятнадцяти-сімнадцяти років, яких треба було повертати додому, але всі вони хотіли йти в УПА.

Слава Стецько. 1943 рік.

- Яка причина поразки на президентських виборах у нас тих кандидатів, яких підтримували праві сили - спочатку двічі Чорновола, три роки тому - Марчука?

- Кандидати в президенти мали домовитись між собою, щоб праві сили представляв лише один із них. Але всі хотіли йти порізно, і зазнали поразки. А коли Кучму переобрали вдруге, народ до того ж боявся приходу до влади кандидата від комуністів. Адже все підносилося саме так, ніби, крім Кучми і Симоненка, нікого немає.

- Кого Конгрес українських націоналістів буде підтримувати на президентських виборах в 2004 році?

- Це ще нескоро. Однак ми не приховуємо своїх думок з цього приводу і вважаємо, що президентом має бути Віктор Ющенко. Його блок отримав найбільшу кількість голосів на парламентських виборах, і я думаю, що він був би прекрасним президентом. Поки ми всі налаштовані підтримувати саме його.

- Яке ваше ставлення до таких політичних організацій, що поділяють націоналістичну платформу, як Рух і УНА-УНСО?

- Ми з УНА-УНСО не маємо жодних контактів. А ось з обома Рухами входимо в блок «Наша Україна», разом працюємо в парламенті і дуже тісно співпрацюємо при обговоренні тих чи інших питань і законопроектів.

- Чим ви можете відповісти на звинувачення на адресу Організації українських націоналістів, що стосуються співпраці з гітлерівцями?

- Знову ж таки більшовики дуже сильно старалися очорнити ОУН. За нас говорять факти: коли почалася війна і гітлерівці вже покинули Львів, залишивши море трупів, саме у Львові Актом від 30 червня була відновлена незалежність України. ОУН вирішила, що тут, у Львові, прийшов час проголосити волю українського народу, незважаючи на окупацію. Ми від самого початку усвідомлювали, що Німеччина не буде підтримувати українську незалежність. Наші люди читали Mein Kampf і знали, що німці від України хочуть отримати лише безкоштовну робочу силу і хліб, тобто зробити з неї колонію, якою можна буде легко керувати. Нічим не краще російського сценарію! І ОУН вирішила, що світу треба продемонструвати право українського народу на незалежність. Показати, що ні радянська влада, ні фашисти не мають права на українську землю. І коли був прийнятий Акт, створили уряд, головою якого став мій чоловік Ярослав Стецько. Це факт, що німці не були готові визнати український уряд. Через два тижні Степана Бандеру і Ярослава Стецька заарештували і перевезли до Берліна, де їх намагалися переконати, щоб вони відкликали Акт про державну незалежність, в іншому випадку потраплять до в'язниці. Перед тим тисячі українців були арештовані, незліченна кількість людей загинула в таборах. Між фашистами і українським народом йшла жахлива боротьба. Заява про співпрацю між нами - це колосальна брехня.

- Як ви прокоментуєте усталені в світовій свідомості звинувачення ОУН і українських націоналістів взагалі в антисемітизмі?

- Я думаю, що у світової свідомості ще залишилося трохи пам'яті. Тоді можна згадати, що під час Першої світової війни в українській армії воювали євреї. Якщо говорити про УПА, то у нас було дуже багато євреїв. Можу навести приклад з власного досвіду. Коли наша організація відновлювала незалежність України в 1941 році, ми зайняли один центральний будинок. В цьому будинку перебувало наше бюро, і в одній з кімнат жила я. А в іншій кімнаті ми - бандерівці, націоналісти - переховували єврейську родину. Українських сімей, які робили так само, було дуже багато: люди ховали тих, кого знали, з ким разом працювали. Тим самим українці багатьом ризикували, адже їм доводилося стикатися з серйозними загрозами, але вони продовжували ховати євреїв. УПА не мала до антисемітизму жодного стосунку, у нас було дуже багато євреїв - бійців, лікарів, працівників. Взагалі, в УПА були окремі загони з представників невільних народів, в тому числі і євреїв. Дуже багато наших друзів-євреїв могли б чимало про це розповісти.

- Свого часу ваш чоловік і потім ви самі очолювали Антибільшовицький блок народів. Чи існує ця організація зараз і чим вона займається?

- Зараз вона існує, так би мовити, символічно. Кожні три місяці я здійснюю візит до Мюнхена, де скликаю збори представників поневолених народів, хоча тепер це народи вільні: болгари, чехи, словаки, румуни, балтійці. Ми обговорюємо ситуації в своїх країнах і намагаємося допомогти тим, хто цього потребує. Наприклад, ми намагалися допомогти чеченцям, висилаючи в Ічкерію гуманітарну допомогу і збираючи для них гроші. Тих із чеченців, хто потрапляв на Захід, ми намагалися влаштувати в лікарні. Два роки тому ми проводили конференцію АБН, аналогічна повинна мала проходити цього року, але з різних причин не відбулася.

- Як ви відзначали, в 1941 році Ярослав Стецько проголосив відновлення Української держави і був обраний її прем'єром. Якби ви сьогодні стали головою Кабінету міністрів, якими б були ваші перші ініціативи?

- Я ніколи над цим не думала і ніколи не обиралася на посаду прем'єр-міністра. Все життя я хотіла лише дочекатися того моменту, коли могла б в'їхати в Україну і якимось чином тут закріпитися, за всяку ціну. Адже за часів існування СРСР більшовики вимагали у ФРН видати їм Стецька і Бандеру, ми ж всю свою увагу спрямовували на розвиток сил, які морально допомагали б поневоленим народам. Ми говорили, що Радянський Союз можна розвалити зсередини, для цього не потрібна Третя світова війна. Але потрібно, щоб народи всередині Союзу були згруповані в боротьбі за його розвал. І одночасно ми апелювали до народів світу, щоб вони не допомагали СРСР, а допомагали політично і морально поневоленим народам всередині нього. Ми вважали, що наша справа є справою всього світу, оскільки СРСР погрожував всій планеті, завоювавши одну шосту частину суші і просуваючись далі, на Кубу, в Китай, Африку. Загроза більшовицької експансії існувала для всього світу. Тому ми намагалися поширювати наші ідеї по всій планеті. Я сама виступала в університетах Австралії, Америки, Канади, перед військовими, перед робітниками, перед професорами і бізнесменами. Філії АБН існували і в Північній Америці, і в Австралії, і в Азії, і в Європі. Ми створили Всесвітню антикомуністичну лігу, яка проводила конференції в Токіо, Манілі, Вашингтоні, Оттаві, на Мальті, в Бонні, Парижі. Ми діяли в усьому світі як самостійна сила, оскільки скрізь у нас були союзники, скрізь у нас були емігранти, яких ми дуже добре організовували. Адже жодна держава не давала нам грошей, гроші нам давало лише наше співтовариство. Скрізь у нас існували симпатики. Одна наша конференція проходила в американському Конгресі, на ній головну промову прочитав президент Рейган. А під час урочистої вечері офіційно виступив тоді віце-президент Буш. А прес-конференцію разом із моїм чоловіком відкривала Джин Кіркпатрік, яка очолювала делегацію США в ООН. Нашими друзями і знайомими були президенти, прем'єр-міністри і голови парламентів. Наприклад, голова датського парламенту відмовився зустрічати Хрущова під час його візиту до Копенгагена, сказавши, що вітає легітимного прем'єра України - Ярослава Стецька. У Швеції ми провели акцію, про яку говорив увесь світ. Коли Хрущов увійшов у королівський палац, угорці, які приїхали з нами, запустили туди свинку, у якої на мордочці був прикріплений портрет Хрущова, і вона у всіх бігала під ногами. Охорона ледь її упіймала! А Ярослав Стецько того ж дня поклав вінок до саркофагу Карла XII. Коли Хрущов почув про це, то оскаженів. Розкричався в присутності журналістів і офіційних осіб: «Що, галушок вам захотілося? Спробуйте поткнутися до нас - розгромимо, як Мазепу і Карла XII!» Тоді багато світових видань на це відреагувало. Коли ми приїхали в Данію - побачили на перших шпальтах газет заголовки на кшталт «Українська посмішка і хрущовська злість». Так що ми були дуже помітною силою в усьому світі, що зараз, можливо, важко собі уявити. За нами стояв наш народ, ми доводили, що він бореться і що ця боротьба заслуговує на підтримку. І якщо нам цієї підтримки не дадуть, то більшовизм піде далі, буде загрожувати іншим народам. Ми зробили все, щоб в СРСР відбулася внутрішня революція. Адже мій чоловік писав, що внутрішня революція - це не військовий виступ зі зброєю. Коли дитина в школі на стіні малює тризуб - ось це вже революція, якщо юнак йде вулицею і каже дорослому «Слава Ісусу Христу!», то це теж революція, адже все це було заборонено, але молоді люди діяли всупереч волі.

- У роботах Ярослава Стецька часто прослизає думка, ніби Росія - це уособлення всіх негативних сил світу, а країни Заходу - всього позитивного. Чи не стала з плином часу ця думка менш категоричною?

- Неправильно було б говорити, ніби все, що відбувається на Заході, - це позитив, а в Росії - негатив. Ярослав Стецько і всі ми жорстко і сильно критикували Захід за те, що він допомагає Росії, допомагає поневолювати народи. Ми стверджували, що неможливо боротися лише проти комуни, адже американцям легше було вважати, ніби СРСР - це одна держава, де всі говорять російською. І не потрібно, мовляв, дражнити росіян і говорити про якусь самостійність України або Грузії, треба боротися лише проти комуни. А ми говорили, що боротися лише проти комуни недостатньо, бо поневолені народи не будуть боротися тільки з більшовизмом - адже це непродуктивно. Треба пояснити їм, за що вони повинні воювати: за їхню свободу, за те, що у них буде своя країна. Потрібно боротися проти російського імперіалізму! Адже він завдає шкоди не тільки українцям, грузинам або полякам, а й самим росіянам. Ми вважали і вважаємо, що самих росіян треба об'єднати для того, щоб вони виступили проти російського імперіалізму. Замість того, щоб розвивати свою культуру, йти в глибину своєї історії, вони вічно думали про те, як завоювати нові народи. Тому росіян і ненавиділи. Ми ж вважаємо: краще, якщо росіян будуть любити. Українці якщо йшли воювати, то тільки за звільнення братів із неволі, але ніколи за поневолення інших народів. І в Росії було багато людей, які говорили, що треба позбутися російського імперіалізму.

Так що мій чоловік ніколи не любив Захід. Він просто вважав, що багато західних країн внесли досить вагомий внесок у цивілізацію, і з цими країнами ми намагалися підтримувати дружні відносини.

- Яким ви пам'ятаєте Степана Бандеру?

- Якраз того дня, коли він загинув від рук радянських терористів, у мене була можливість проїхатися з ним в авто. Це був чудовий світлий день, і Бандера сказав тоді: «Так добре, просто жити хочеться...»

Він був дуже життєрадісний, рухливий, веселий, товариський, з прекрасним почуттям гумору. Любив спорт і привчав до нього своїх дітей. Якщо у нього було хоч трохи часу на вихідних, то збирав свою сім'ю і друзів і ми їхали на природу. А мій чоловік все говорив, що у нього немає часу, він повинен писати. І навіть якщо вирушав із нами, то сідав десь на лаві і все строчив на портативній друкарській машинці.

А як борець за національне визволення, Бандера був дуже жорстким по відношенню до себе. Він розумів, що якщо потрапить в руки влади - польської, нацистської або більшовицької - то буде підданий тортурам. І намагався себе до цього підготувати, влаштовував собі всілякі фізичні випробування, щоб звикнути до мук. Щоб триматися, не здаватися. Але у нього було дуже добре серце. Стежив, чи є у нас зимовий одяг. Намагався допомагати всім друзям. Взагалі, в русі націоналістів вважалося, що головне в людині - не знати напам'ять якісь вчені праці, а бути високоморальним. Тому люди, які потрапляли в концтабори, не ламалися, не здавалися. Подивіться на всіх цих колишніх воїнів УПА: вони вже дуже літні, їм по вісімдесят років, але вони ще всі працюють! Працюють для України, зустрічаються з молоддю, зі школярами, намагаються служити своїй країні. І не думають про те, що їх українська влада досі не визнала. Всі народи світу визнали свої повстанські загони. Ті, хто воювали як повстанці, сьогодні якось забезпечені. А у нас ці люди хворі, голодують, не мають грошей, жодної допомоги з боку держави - тільки тому, що комуністи протистоять їх визнанню! Але наші ветерани не скаржаться, вони продовжують працювати далі на благо своєї країни.

Джерело: SYG.MA

Костянтин Дорошенко
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments