Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.
Любомир Гузар, єпископ УГКЦ, кардинал Католицької Церкви

Як роблять ТВ-пропаганду: чотири свідчення

Розповідають троє колишніх співробітників федеральних каналів і один чинний Олександру Орлову та Дмитру Сидорову
12 червня, 2017 - 13:55

COLTA.RU публікує три матеріали, присвячених російському федеральному телебаченню, що давно вже повністю підконтрольне владі і працює як єдина пропагандистська машина. Це монолог Лізи Лерер, колишнього шеф-редактора дирекції маркетингу телеканалу «Россия 1», історія Юлії Чумакової, завідуючої Південним бюро Першого каналу, автора знаменитого сюжету про «розп'ятого хлопчика». Третій матеріал, який ви зараз читаєте, побудований на чотирьох монологах: трьох колишніх співробітників ВДТРК і РЕН ТВ, які погодилися розповісти про свій досвід на анонімній основі, а також Станіслава Феофанова, продюсера ТВЦ, який говорить, не приховуючи імені.

Розмови з екс-співробітниками ВДТРК були спочатку записані колишнім заступником головного редактора каналу «Россия 24» і «Россия 2» Олександром Орловим, звільненим з телебачення в липні 2013 року за пости на підтримку Олексія Навального. Орлов зафіксував усні свідчення кількох колишніх і чинних співробітників федеральних каналів для своєї майбутньої книжки про російське ТБ і поділився з редакцією Colta двома такими записами. Два інші монологи записав і в цілому підготував матеріал до друку Дмитро Сидоров.

Колишній працівник ВДТРК

Була летучка в лютому 2014 року, коли головний редактор сказав, що починається «холодна війна». Не інформаційна, бо про інформаційну всі вже розуміли, вона почалася набагато раніше. А «холодна», яка для багатьох була атавізмом. Він сказав, що настала епоха, в порівнянні з якою 70-80-ті - дитячий лепет, тому ті, хто брати участь не хоче, можуть знайти собі якусь іншу сферу діяльності, поза інформаційного каналу. А всі решта - welcome to the club. Пішли одиниці, і то не відразу, з часом, спокійно пішли, без особливого биття посуду і якогось розривання сорочок на грудях - честь їм і хвала і за позицію, і за розсудливість. А всі інші залишилися.

Люди в топ-менеджменті були, безумовно, недурні, тому всі тонкі моменти вони обговорювали у найбільш вузькому колі, а не на великих редакційних летючках по 25-30 осіб начальників відділів і підрозділів. Після п'ятничних летючок у Кремлі керівники приїжджали на канал, збирали найбільш наближених і на двох-трьох проводили зустріч. Позначали всі акценти, після цього все спускалося рангом нижче. Політика каналу була абсолютно непроникною, і це теж частина «холодної війни» - все було гранично закрито, жодних відкритих обговорень.

«Хунта», «укропи», «бандерівці» - це для ведучих, для тих, хто в кадрі. Для них ці формулювання опрацьовувалися на вузьких зустрічах. Я жодного разу не чув, щоб вони безпосередньо звучали на їхню адресу з вуст головного редактора. На редакційних летючках формулювалася повістка. Зрозуміло, що якщо це Україна, то треба висвітлити максимально повно, по одному сюжету на день обов'язково з Криму, Донецька, Києва. У березні 2014-го, після референдуму, було традиційне завдання - з Криму не менше одного оригінального сюжету на день, можна більше. Щодня треба було розповідати, як Крим розвивається, як процвітають науки і ремесла, зростає добробут і радість знову здобутих громадян.

Політика каналу була абсолютно непроникною, і це теж частина «холодної війни» - все було гранично закрито, жодних відкритих обговорень.

З якого боку це висвітлювати і давати точку зору людей, які незадоволені, навіть ніхто не обговорював за непотрібністю, щоб не витрачати час. Те ж саме з кореспондентами. Вони виконували абсолютно технічну функцію підставки під мікрофон - підійти до потрібного спікера, зняти потрібний стендап, озвучити потрібну інформацію.

Тих, хто був на війні, воєнкорів, зрозуміти по-людськи можна: з одного боку, монументальна пропаганда, яка вливалася їм у вуха від начальників великих до начальників малих, з іншого - коли ти перебуваєш на лінії фронту і тебе довбають, ти через тиждень, два або три (а хлопці сиділи по 1,5-2 місяці безвилазно) починаєш ненавидіти тих, хто в тебе стріляє. Цілком природно, що в їхніх сюжетах акценти були зміщені. Але були адекватні кореспонденти, які не роздмухували з мух слонів. Коли один снаряд упав - говорили, що один, а не килимове бомбардування.

Як я вже казав, усе контролювалося в ручному режимі. Коли були перші мінські зустрічі і йшлося, що буде якийсь мир, була заборона на використання слів «фашисти», «бандерівці», «хунта». Потім ситуація відкотилася назад, і все відновилося. Коли Стрєлков почав захоплювати міста, йому надавалися всі ефірні майданчики, включали прямо і криво. Потім треба було його відвести в тінь, і ми просто перестали його так багато показувати.

Пропагандистська машина почала приносити неймовірні цифри на тлі цієї війни - у «России 24» частки росли поступально: в 1,5, в 2, в 3 рази в порівнянні з довоєнним часом. Ми з тобою знаємо, що всі телевізійники - адреналінові наркомани, а тут війна. Справжня - кров, кишки роздерті, дірки від снарядів у землі і в будинках. Хтось, може, вирішив, що це гра, постмодерн, хтось просто розуміє, що на цьому можна зрубати нехерові бабки - не на конкретній війні, а просто на хорошому її висвітленні: отримати в результаті нові важелі, вихід на нові фінансові моря. І вони цілеспрямовано працюють на результат.

З'явилося відразу багато стрингерів, які працювали на нас, купа невеликих продакшенів. Вони робили відео, погані з точки зору якості: хтось надіслав 45-хвилинний фільм про «ДНР», де ополченці просто ходять туди-сюди, курять, якісь незрозумілі лайвм, синхрони. Абсолютно нульовий навіть з точки зору пропаганди, просто мутний формат а-ля погане авторське кіно. І це поставили в прайм і повторили чотири рази у вихідні. Я питав: «А на хера?» Мені відповіли: «Старий, ти нічого не розумієш, це збирає величезні цифри».

Ми з тобою знаємо, що всі телевізійники - адреналінові наркомани, а тут війна. Справжня - кров, кишки роздерті, дірки від снарядів у землі і в будинках.

На відміну від грузинської війни, система була заточена ідеально. Ця заточка робилася не за три дні і не за летючку. Тижнями, місяцями, роками.

Вже ніякої війни між каналами, тобто конкуренції, не існувало. Було розпорядження з Адміністрації президента про те, що досить мірятись і показувати, хто тут більше ексклюзивний. Ексклюзив міг бути, тільки коли хтось знайшов бабусю одного, а хтось - дідуся іншого. А в цілому це був масований потік. Всі один з одним у єдиному пориві обмінювалися всім - картинками, спікерами, передавали один одному контакти. Все стало єдиним цілим. Різні холдинги, різні акціонери, різні медіаструктури. З'явився загальний пропагандистський організм.

На каналі жодних дискусій не виникало. У курилці були скоріше емоційні виплеск. І то тільки між людьми, які один одному відносно довіряли. Не всі з усіма розмовляли. Була певна атмосфера недовіри - потенційно хтось міг донести. Але всі один про одного все знали. Головреду були відомі мої переконання, і він мене не кликав брати участь в обговореннях, розуміючи, що мені це не сподобається. Мене ця ситуація абсолютно влаштовувала.

Переконаних, як Мамонтов або Сьомін, людей, які вірять у все це, не так багато. Переважно всі такі, як Дмитро Кисельов, тролі 50-го рівня - чи як він там себе називає. Серед них відсотків 40-50 ходило на Болотну, і їм все це категорично не подобалося. Але вони не йшли, причини банальні - сім'ї, кредити. Плюс всі розуміли, що йти нікуди. Хтось топив своє горе у вині, хтось пішов у наркотики, хтось ні в чому не топив, а йшов у «внутрішню еміграцію», вихідними читаючи книжки і намагаючись забути про все, що було з понеділка по п'ятницю. Для мене самого це була, не побоюся пафосу, трагедія. Я розумів, що протягом півтора року займаюся досить ганебними справами.

Було розпорядження з Адміністрації президента про те, що каналам досить мірятись і показувати, хто тут більше ексклюзивний. Всі один з одним у єдиному пориві обмінювалися всім - картинками, спікерами, передавали один одному контакти.

Але 25% було переконаних, які вважали, що роблять добру справу. Ми з моїми друзями, справжніми, близькими, переважна більшість яких до телебачення стосунку не має, відразу обговорили, що цю тему просто не піднімаємо. Всі розуміють, у якому лайні ми варимося, що відбувається в країні. Не треба зайвий раз ятрити ці рани і топтатися на цих мозолях. Але коли ти сам все це виробляєш, напевно, через якийсь час люди більш слабкі починають у це вірити. 86% Путіна - це ж дійсність.

Моя соціологія, нічим не підтверджена, крім моїх відчуттів, така. 50% на каналі було таких, як я, 25% переконаних, а решта 25% - просто ті, яким абсолютно все одно. Якби до влади прийшов Ходорковський і організував свій канал, вони б там працювали, якби до влади прийшов фашист, вони б працювали на нього... Якщо ситуація раптом різко зміниться, ці люди не в змозі будуть повернутися до нормальної журналістики і до нормальних стандартів - просто тому, що вони їх не знають. Треба буде їх усіх люструвати, викидати з професії. Набирати повністю нових, по-іншому їх вчити.

Колишній працівник інформаційного мовлення ВДТРК

У п'ятницю о 12-й годині дня була летучка в Кремлі, куди приїжджали всі головні редактори. Головний редактор нашого каналу отримував друкований план, де все написано: як, що, кого краще запросити як експерта. Фактично методичку, стопочку аркушів А4 сантиметром товщиною. Під час цієї летючки головний редактор робив якісь помітки, корективи прописувалися олівцем просто всередині. Мені приносили частину аркушів з цієї папки, я за нею працював як за планом.

Кремлівськими летучками керували різні люди. Давним-давно Олексій Олексійович (Громов. - Ред.) це робив. Щодо Суркова не знаю. Потім їх проводив Дмитро Сергійович (Пєсков. - Ред.). Коли прийшов Дмитро Сергійович, спочатку було нічого. А потім вже так просто до нього стало не підійти - тут лист, тут запишись. Почалося якесь поклоніння Пєскову, він став а-ля «Путін - це я». Він цього ніколи не говорив, але виглядало це так. А Олексій Олексійович завжди говорив: «Хлопці, звертайтеся, допоможу чим треба».

Зараз раптом намалювалися якісь «селекторні наради з Пєсковим» вранці і ввечері. Не знаю, з якого моменту. Я думаю, що як мінімум протягом двох тижнів з тріумфального повернення Путіна після того, як він зник. Вони по вертушці розмовляють, по цьому жовтому телефону. Щось відбувається. Не уявляю що, слава богу, мене там немає.

Раніше у нашій роботі особливо нічого не змінювалося. Було відчуття, що все тихо-мирно, потім почалися нескінченні вказівки, які приходили через верх. Зараз, якщо на каналі обговорюються ЦІ рішення і ТАКІ моменти, завжди телефонують зверху або дзвонять наверх. Головний редактор вільний поставити якусь аварію в Підмосков'ї або не поставити, але що стосується великої політики, війни і миру - у нього немає свободи.

Ось, наприклад, був парад у Сербії. Не зовсім на честь Путіна, на честь Перемоги, але Путін там, скажімо так, був присутній, хоч і запізнився трохи. Парад був дійсно шикарний, краса була неможлива. «Р-24» забирала сигнал від сербського ТВ і пускала в Москву. Серби все організували, ми організували перекладача, який перекладав їхнього телеведучого з параду. Була тільки маленька претензія, що перекладач - дівчина. Головного редактора цієї миті не було, був заступник головного. До цього головний редактор йому сказав: «Ми скільки-то покажемо парад, потім підемо з нього у вікно і будемо у вікні показувати». Мабуть, це питання він не погодив, і сталося наступне - йде парад, реально дуже масштабний, ніхто не очікував, і тут заступник головного чинить так, як йому сказав шеф: скільки-то відтранслювалося і вивів парад у вікно.

     Ручний режим поширювався навіть на погоду. Ось треба терміново запросити Вільфанда, щоб він сказав, що буде страшна зима. Є загальна тенденція нагнітати, що вони від нас залежать - зараз ми вам газ не пустимо, і ви всі замерзнете. Вони і тринділі весь час: «Нас чекає холодна зима».

Починається пекло, телефонує Добродєєв три-чотири рази, кричить як різаний, щоб парад повернули на місце і транслювали до кінця. Кричить заодно на тему перекладача-жінки - чому не чоловік перекладає? Там такий денс був через цей парад... Ми, природно, все повернули, дотранслювали до кінця, після цього теж були дзвінки: «Та як ви могли, та що ви творите?» Вже давним-давно не було промови, він (Путін. - Ред.) вже давно полетів у Мілан, а ми все ще транслювали. Ось тобі і рішення, яке ухвалив  головний редактор, хоча, по суті, він розпоряджається ефіром. Не вгадав і «відгріб».

Одного разу розповіли про робочу зустріч Путіна з киргизьким президентом, яка ще не відбулася. Річ у тім, що раніше була установка: ми не анонсуємо заходи за участю президента, крім великих і міжнародних або якихось наших великих а-ля послання Федеральним зборам. Що стосується звичайних робочих зустрічей, ми не анонсуємо ні регіон, в якому вона завтра буде, нічого. Анонс був вкрай рідко, за особливою вказівкою. Зазвичай ми говорили день у день, майже завжди по факту. Одного разу виникла велика проблема, коли кореспондент у прямому включенні сказав, що літак приземлився, а він ще не приземлився. Різниця була в п'ять хвилин, але був пекельний скандал. А з Киргизією взагалі не дуже високого розуму була дама, яка це в ефірі говорила, - вона сама текстів практично не пише, більше зайнята своїм макіяжем. У неї до цього були скандали з тим, що нічого анонсувати не можна, і за роки на підкірці у неї залишилося це «анонсувати не можна». І ось вона побачила майбутній час, повідомлення, що зустріч швидше за все відбудеться наступного тижня, але за старою звичкою сказала «зустрівся». І там, де далі за текстом було «обговорять», вона теж подумки переробила на «обговорили».

Ручний режим поширювався навіть на погоду, були щодо неї прямі вказівки. Ось треба терміново запросити Вільфанда, щоб він сказав, що буде люта зима і ми все померзнемо. Кажеш: «А якщо не буде холодної зими?» Ми розуміємо, що зима-то тепла. Але є загальна тенденція нагнітати, що вони від нас залежать - зараз ми вам газ не пустимо, і ви всі замерзнете. Вони про це і тринділі весь час: «Нас чекає холодна зима».

    Людей просто колотило, вони просто помирали від сорому, бо літні люди до знімальної групи підходили з запитаннями, а ці запитання не могли потрапити на пряму лінію.

Нам так і говорили на летючках: «Робіть більше пекла!» Наприклад, зверху кажуть, що кудись треба відправити камеру, на якийсь захід, і люди на летучці запитують: «А що там робити? Він якийсь мутний». Культурний центр при посольстві проводить якісь читання, логічне запитання - навіщо камера? Тому що туди прийдуть спеціальні люди і влаштують там шоу. Наприклад, якийсь потрібний історик почне кричати: «Ви намагаєтесь перекрутити нашу історію!» Збирають бідних бабусь і дідусів, які ходять туди роками, і відправляють камеру і спеціальну людину, фактично провокатора.

Пряму лінію президента організовує здебільшого ВДТРК. Щось «Первый канал», щось ВДТРК, йде свій поділ. Приїжджає туди заздалегідь група, ця група інструктаж проходить на Старій площі по кілька разів - що, як, які регіони вибираємо, які міста. Туди їдуть камери, заздалегідь багато різних людей, вони ходять з губернаторами та іншими, організовують зустрічі з потрібними людьми, вибирають тематику, все це узгоджується мільйон разів. Є передпоказ так званий, як для тата і мами в театрі. Репетиція, повний прогін. Путін на ньому не сидить, Пєсков сидить. Він не відповідає за Путіна, звичайно, але за всім стежить. Стоїть знімальна група і приблизно зображає, що буде. Я чув від людей, які туди їздили, їх просто колотило, вони кажуть - просто помирали від сорому, бо розповідали, як літні люди до знімальної групи підходили зі своїми запитаннями, а ці запитання просто не могли потрапити на пряму лінію.

Тут така ситуація, що телебачення як такого вже не існує. Та хоч ти будеш у відділі культури працювати, тобі скажуть: «Цього режисера ми підтримуємо, а цього ні». Можна розслабитись і отримувати задоволення або не працювати і йти - якщо зовсім падає планка і ти розумієш, що більше не можеш залишатись.

Сергій Семенов (ім'я змінено), продюсер (РЕН ТВ)

Я працював на програмі «Спеціальний проект», пішов звідти рік тому. Але я встиг застати квітень і травень - відокремлювався Крим, почалися перші люстрації після Майдану. У нас було замовлення на фільм «Дорога, у мене революція!» - ми намагалися актуальну тему України підняти з дещо іншого ракурсу, з особистого боку: взяли всіх лідерів революції, наших позитивних кримських і негативних лідерів Майдану, і спробували показати, як почуваються їхні дружини в ситуації, коли чоловік каже: «Дорога, у мене революція», як це переживається родиною.

Природно, для негативних персонажів шукати непозитивні характеристики, що у нього дружина, діти і мати, а що у нього коханки, особисте життя зі знаком мінус. Зайти російським каналом до лідерів антиросійської революції було нереально. Ми не могли відправити туди нашу знімальну групу, акредитація була тільки у новинних редакцій, решту, включно з документальними, і тоді, і зараз на Україну не пускають. Природно, довелося щось додумувати. Тому все вирішувалося через стрингерів, але ніхто з українських стрингерів не хотів мати справу з російськими каналами.

Коли ми працювали над Музичком, покійним Сашком Білим, одній дівчині-стрингеру ми представилися як американський канал, а не як російський. Сказали, що ми хочемо показати, що він жива людина, що він хороший і за хороше. Загалом, відверто обманювали.

    Ми перелякалися: якщо Музичко побачить те, що ми випустимо, він цю стрингерку просто вб'є залізною палицею по голові - і все.

Людей, які займалися Майданом, було складно знайти для зйомок, але ця жінка-стрингер була особисто знайома з Музичком і змогла з ним домовитися, упіймала між одним заходом та іншим. Він, природно, розповідав про себе з хорошого боку, але якщо ви мали справу з монтажем, ви розумієте, що завжди можна вирізати і змонтувати як потрібно. Нам дуже допоміг його бекграунд: на загальнодоступних відео він поводився дуже по-бандитському, ходив з автоматом до чиновників, хапав їх за краватки. Ми це все поставили встик з його промовою, де він зі своєю загрозливою шрамованою головою розповідає, який він білий і пухнастий, як він любить ходити на риболовлю, білочок і свою кохану. Додатково до всього цього розкопали відео (вперше показане за кілька днів до цього на НТВ. - Ред.), де якась людина, дуже здалеку схожа на бідолаху Музичка, лежить на підлозі перед дівчиною в кріслі, яка б'є його в обличчя каблуком чорного чобота, таке собі садо-мазо. Його ми теж вставили встик між шматками, де він особливо розпинається у своїй білості-пухнастості; вийшов портрет довершеного маніяка.

Коли ми все це склеїли, я дуже злякався: а що буде з цією бідною жінкою-стрингером, яка все це організувала? Музичко ж бо відморожений наглухо - у нього дід був націоналістом, репресованим, батько ріс на Півночі в репресіях, потім сидів; він спадково ненавидів радянську владу, асоціюючи її з російською окупацією України. У нього завжди були вороги-росіяни, а друзі - всі, хто проти них. Ми перелякалися: якщо він побачить те, що ми випустимо, він цю стрингерку просто вб'є залізною палицею по голові - і все.

Програма мала вийти в середу. У понеділок ми почали придумувати, як ми її відмажемо, придумали довгу схему, а в ніч з понеділка на вівторок його розстріляли. І вийшло, що у нас останнє його прижиттєве інтерв'ю - про особисте життя та екстремальні сексуальні втіхи.

Коли він помер, я відчув тільки полегшення за долю журналістки. Я людина віруюча, я молився: «Господи, як же мені її врятувати? Господи, невже я цей гріх на душу візьму? Мені ж бо що - один раз фільм здав, а її приб’ють, і все». Але рука з неба так ось розв’язала все, хоча ми на студії довго жартували потім, що це я Музичка замовив.

Наша програма змінилася суто тематично: до відомих подій нашими головними ворогами були якісь Ротшильди, Моргани та інша змова світового капіталу, який нас то труїть через погану їжу, то піднімає або опускає ціни на нафту. Коли почалися українські події, ворог став не загальним, а конкретним. Але атмосфера в самому продакшні не змінилася. Все те ж саме, обід за розкладом, електричка за розкладом. У нас працювали і уродженці Донбасу, і люди з України, але жодних проблем з тим, щоб висвітлювати все як треба, у них не було. Журналісти і повії відрізняються тільки тим, що одні роблять це тілом, а інші - мозком. Грошова ситуація наша теж ніяк не змінилася, так буває тільки в поганих пропагандистських фільмах: «Їм стали платити більше, вони стали бігати спритніше». Навіщо це роботодавцеві? Час ефірний той же, обсяг продукції той же. Просто з'явилася нова гаряча тема. Але, звичайно, над нею було набагато цікавіше працювати, ніж над Ротшильдами і Рокфеллерами. Тут було менше вигадки і більше фактури, більше живого матеріалу.

Станіслав Феофанов, продюсер (НТВ, РЕН ТВ, ТВЦ)

Початок українських подій я застав у «Неделе». У Маріанни (Максимовської. - Ред.) я працював з Майдану до виведення військ з Криму. Ця програма значно відрізнялася від усього безладу, який відбувався на РЕН ТВ. Ми намагалися розповідати об'єктивно. Пам'ятаю, коли захопили будівлю Донецької адміністрації, ми і з ополченцями спілкувалися, і їздили за десятки кілометрів говорити з українськими силовиками. Я завжди дивуюся, коли розповідають, що неможливо зняти з двох сторін. Все можливо, було б бажання! Пам'ятаю, нам розповідав Пушилін: мовляв, «київські солдати об'їдають місцеве населення». Ми подумали: так, цікава історія. Приїхали в одне село, поговорили з бабусями, вони кажуть: «Нікого не об'їдають, нормально вживаємось». Пішли до цього взводу, вони обкопують танк. Думали, нас відразу почнуть в'язати, а вони прямо відповіли: «Розповімо без проблем, про що? Об'їдаємо? Так ви що, у нас польова кухня». Поки ми розмовляли, під'їхали дві машини - в одній місцеві самі привезли їм борщ, в інший притягли сало. Звичайно, коли приїжджаєш з думкою, що тут карателі - з ними і говорити не треба, по обличчях все видно, - на зображенні так і виходить. Але у нас сюжети були зважені, ми давали висловитися обом сторонам.

Я не пам'ятаю випадків прямої цензури на «Неделе». Можливо, якісь питання керівництво каналу розв’язувало з Маріанною, але я з цим не стикався. Але було ясно, що програма висить на волосині, і розгін «Недели» не став несподіванкою. Коли збили «Боїнг», розповідати так, як розповідали ми, стало нереально. На всіх каналах кричали про хунту, карателів, які збили літак. Ми були у відпустці, коли прийшла есемеска від Маріанни: «Дорогі все! Ось настав момент, наша маленька горда програма закривається. Попереду прекрасний новий світ, де буде інше життя». Тепер хтось на вільних хлібах, інші не працюють, хтось залишився на рентевешному інфомовленні. Я знайшов компромісний варіант.

Передача «Линия защиты» на ТВЦ, де я працюю зараз, на межі. У нас бувають фільми на кшталт «П'ять обіцянок Порошенка», але вони більше іронічні, ніж пропагандистські. Але я сам роблю випуски на абстрактні теми. Безпосередньо мені знімати пропаганду не пропонують, і я б не став. У мене є зараз пропозиції, пов'язані з кіно, тому, якщо на каналі скажуть: «Ти повинен зробити те-то» - я відповім: «Я нічого вам не повинен, до побачення».

    Зараз час такий, що ти думаєш не про статус, а більше про совість. Як в очі дивитися? Самому собі в дзеркало. Ось прокидаєшся і думаєш: «А непогано я вчора натриндів, так?» Чи зможеш ти з цим жити далі?

Звичайно, «Линия защиты» - даунгрейд після «Недели», але що робити? Треба ж якось жити. Купа талановитих хлопців знайти себе на телебаченні більше не може, Рома Супер в одному з недавніх інтерв'ю сказав: «Можливо, багатьом молодим журналістам моє прізвище вже ні про що не говорить, бо я зник з екранів». Вадик Кондаков їздив на якийсь сраний економічний форум знімати рекламні ролики. Мені пропонували і на LifeNews, і на «Звезду», але цим зовсім не хочеться займатися.

На ТВЦ мені не доводиться переступати через себе, але мене не влаштовує, що по сусідству з нами виходять продукти сумнівні, не реальна пропаганда, але з виразним присмаком. Телебачення для мене перестало бути творчістю. Насамперед це стосується вибору тем. Є цензура в оболонці гри під назвою «нерейтингова тема». Я запропонував розповісти, хто на 9 травня робив гроші на стрічках і пілотках. Там же щось коштувало по 300 рублів, якщо 100 тисяч людей це купили, це вже 30 мільйонів. Давайте зробимо фільм про бізнес на патріотизмі. Ні, це не рейтингово. Краще розповімо про російську Вангу, якусь бабусю, яка щось там пророкує. На ТВЦ з десятка тем, які тебе запалюють, у кращому випадку затверджуються одна-дві, в іншому доводиться працювати над тим, що не до душі.

До РЕН ТВ я працював у «Професія — репортер» на НТВ разом з Катею Гордєєвою, Андрієм Лошаком, звідти ми пішли, коли почали закручувати гайки, після нашого фільму про протести 2011-2012 років. Програму розігнали, залишили тільки бренд - вона все ще виходить, але роблять її люди з ентевешного криміналу. Ми сподівалися, що мітинги, хвиля обурення зрушать стан деградації, дамбу прорвуть і з цього вийде вільне телебачення. Тоді люди ще відрізняли просто НТВ від «Професія — репортер». Але однією з останніх крапель стала моя розмова на мітингу «похорону НТВ» біля будівлі «Останкіно». Мене запитали, як я можу вважати себе порядною людиною, якщо працюю там, де виходить «Анатомія протесту». Відчуття «на кого ж ми залишили наш канал» не було - вже зрозуміло було, на кого.

Хто робить справжню пропаганду на «Первом» і на «России» - все прекрасно розуміють. Іпотека, борги, сімейні проблеми. І все-таки я не можу відповісти - чому. У мене схожа історія: я живу на орендованій квартирі, восени братиму кредит на придбання житла, але я не розумію, як можна заливати людям у вуха лайно. Я завжди думаю в таких випадках про свою матір - вона і так вже зомбована такою мірою, що я іноді не розумію, про що з нею говорити, крім домашніх справ. У неї весь час тріщить Кисельов, віщає Мамонтов, а я думаю: «Як я можу обманювати свою матір?» Відчуваю, що теж закладаю туди цеглинку.

Раніше ми сміялися з людей, які роблять кримінальні програми на НТВ. Дико було, коли якийсь кореспондент обманом залазив у квартиру і потім це виходило на федеральному каналі, а Міткова розсилала всім листа: «Подивіться, хлопці, як круто спрацювали в кримінальній дирекції». Ми думали: так не можна - вибивати електричні пробки, щоб людина відчиняла тобі двері, і потім ще знімати на приховану камеру. Але хвиля безпринципних журналістів просто витіснила тих, хто не міг цим займатися.

Зараз час такий, що ти думаєш не про статус, а більше про совість. Як в очі дивитися? Самому собі у дзеркало. Ось прокидаєшся і думаєш: «А непогано я вчора натриндів, так?» Чи зможеш ти з цим жити далі? Але більшість живе, звичайно.

Дмитро Сидоров

Джерело: colta.ru

Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments