Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Загибель радянського інтелігента. Фільм Сергія Лозниці "Процес"

11 вересня, 2018 - 15:24

Кінець листопада, темніє рано, і на похмурій площі промені прожекторів висвітлюють натовп із транспарантами: "Розстріляти!", "Слава ОДПУ", "Смерть агентам Пуанкаре", "Геть шкідників і саботажників". Червоноармійці в будьонівках марширують по снігу, за ними крокують трудящі і студенти, їдуть вантажівки і бронемашини. А в набитому народом Колонному залі Будинку Союзів дають свідчення ті, кого на вулиці вимагають засудити до розстрілу. 13 днів триває грандіозна вистава, придумана Сталіним і ОДПУ, - процес у справі Промпартії.

Суд під головуванням Андрія Вишинського розглядає справу групи професорів, які займали високі посади в керівництві радянської промисловості. Всіх звинувачують у шкідництві, контактах з білоемігрантами, роботі на іноземні держави - насамперед Францію - і підготовці інтервенції. І всі підсудні охоче, переконливо і спокійно розповідають про те, як шкодили, зустрічалися з закордонними агентами, планували вторгнення іноземних військ ц молоду республіку Рад. Все це знімає кінокамера. Того ж 1930 року виходить документальний фільм "13 днів", що розповідає про злодіяння професорів-змовників.

Чи багато хто тоді здогадувався, що ніякої Промпартії не існує, а підсудні обмовляють себе, винаходячи злочини? Чи багато хто міг повірити, що поважні професори, які говорять настільки переконливо, так детально описують акти саботажу і таємні переговори з білоемігрантами, просто брешуть, а сценарій процесу розроблений чекістами?

На Венеціанському кінофестивалі - прем'єра фільму Сергія Лозниці "Процес", монтажної картини, зробленої з тих же матеріалів, які 88 років тому використовувалися для створення пропагандистських "13 днів". Фільм про "здачу і загибель радянського інтелігента", про перші підступи до Великого терору і водночас про сьогодення - помічаєш страшну схожість процесу в Колонному залі Будинку Союзів з тим, що відбувається у тісних залах Басманного та інших судів, де вирішуються долі молоді з "Нового величия ", "кримських диверсантів" та інших сучасних ворогів народу. Так, підсудні тепер не обмовляють себе, але, так само як і 80 років тому, їхня доля вирішена: чекістське слідство диктує суду вироки.

- Ви давно планували фільм про один із московських процесів часів Великого терору. Чому ви вибрали суд у справі Промпартії?


Сергій Лозниця

- Я побачив в інтернеті дві хвилини виступу на суді одного з героїв цього фільму. І був вражений і тим, що існує матеріал зі звуком, і тим, що відбувалося протягом цих двох хвилин. Почав розпитувати і наткнувся на фільм Якова Посельського, звідки було взято цей фрагмент. Після цього почав розшуки в красногорському архіві. Там працював мій асистент, Влад Вірний. Я попросив його знайти все, що є щодо цих процесів. Спочатку я думав зробити фільм про розвиток процесів, оскільки вони ставали все більше і більше маразматичними. Є приголомшливий матеріал, 40 хвилин приблизно, - промова Вишинського на процесі 1938 року, її просто необхідно дивитися всім, це верх абсурду. Ми вже почали монтувати і дійшли до процесу Промпартії.

Потім я заглянув у каталог архіву і звернув увагу, що там кілька копій різної довжини. Попросив дістати ще дві копії, раптом там не той же матеріал, а щось інше. Так і виявилося. Під записом "Копія фільму "Процес Промпартії. 13 днів" виявився матеріал, який до фільму не увійшов. Я зрозумів, що знайшов скарб, ми повністю поміняли концепцію, почали робити фільм тільки про процес Промпартії. Звук у 1930 році - це дивовижна рідкість. Був короткий період використання технології інженера Шоріна, звук записувався на плівку разом із зображенням. Процес знятий дуже докладно, довгими планами від трьох до п'яти хвилин. Практично статична камера, в якісь моменти її рухали, не вимикаючи, щоб упіймати реакцію залу. Для іншого фільму це б порахували браком, але я все включав, оскільки в цьому є певна принадність. Так вийшла картина на дві години сім хвилин.

- Як ви відбирали матеріал, чим пожертвували? Наприклад, усі виступи захисту залишилися за кадром. Їх не було?

- Я їх не знайшов. Матеріалу було на три години приблизно. Не увійшов відвертий брак і, на мою думку, надлишкові тексти. Адже цю картину не дуже просто дивитися, потрібно вникати і розуміти, що там відбувається. У 1931 році була надрукована стенограма - суцільна шизофренія. Є дві книжки "Судовий процес Промпартії". Там матеріали підготовки і самого процесу - вражаюча річ, абсурд на абсурді. Я намагався включити максимум можливого, щоб форма фільму не розпалася. Там же є певна структура, певні закони, за якими вибудовується картина.

- Ці інтермедії з натовпом на вулиці, який вимагає покарати, розстріляти, викриває "криваву собаку Пуанкаре"...

- Фільм - це мистецтво, яке існує в часі. Ви повинні задавати певний ритм і почуття цього часу. Ці інтермедії-маніфестації, можливо, не кожен вечір були, але я їх використав для того, щоб дати зрозуміти, що закінчується один день і починається інший. Це йде таким контрапунктом, виконує службову роль у конструкції фільму.

- Судовий процес зроблений як вистава для масового глядача, дуже добре відрепетируваний і зрежисований. Є партер, є балкон, є навіть гальорка, де товпляться найнезначніші глядачі. І суд, і підсудні чудово виконують свої ролі. Всі правила видовища дотримані.

- Це так і було зроблено, як вистава, це і вражає. Кажуть, що документальне кіно - це 24 кадри правди на секунду. Тут же - 24 кадри брехні. Усі, хто брав участь у процесі, були посвячені в суть цього дійства. І ті, хто себе обмовляв у неіснуючих злочинах, і прокурор, який вимагав розстріляти під вигуки "браво", і судді. Можливо, не розуміли глядачі в залі, а й то, я думаю, не всі. Напевно, журналісти розуміли. Там багато кадрів, коли показують зал, з обличь бачиш, що вони все-таки розуміють трохи. Але в принципі, звичайно, це шоу було зроблено для народу. Справжнісінький театр, і це вражає.

- Ви вочевидь почуєте запитання - від іноземців, від молодих глядачів, - чому таке було можливо. Це 1930 рік, зовсім недавно був НЕП, існувала опозиція. Як людей довели до такого стану і чому вони беруть участь у цій виставі добровільно, чому ніхто не вийшов на сцену і не сказав, що це обман?

- Це найбільша загадка. У Шаламова є згадка про людину, яка брала участь із боку влади в таких процесах, вона говорила, що використовувалися хімічні речовини. Я не знаю інших подібних свідчень. Можливо, це страх, можливо, переконання. Вдивляєшся в обличчя Рамзіна, який взяв на себе керівництво "партією", і розумієш, що Рамзін знає, що робить, і вочевидь із ним домовилися. У мене складається таке відчуття, оскільки свій вирок він зустрічає досить холоднокровно, на відміну від свого секретаря, який, можливо, і не в курсі був. Але чим це відрізняється від того, що ми бачимо зараз? Я читаю книжку Володимира Переверзіна, який проходив по процесу ЮКОСа. Все те ж саме, тільки ніхто не визнає своєї провини.

- І підсудні не мовчать, і адвокати бувають чесні, і немає мітингів із гаслами "розстріляти", і величезних вистав із судових процесів не роблять. Але відчуття спільності є. Це дуже актуальний фільм тому, що всевладдя спецслужб таке ж, як у 1930 році.

- Звичайно. Чим це відрізняється? Народ не потрібно ні в чому переконувати, він уже був переконаний у 30-ті роки, потрібно тримати його тепленьким. Те, що підсудні не визнають своєї провини, ну то й що? А кому це заважає впаяти 15-20 років? А хто буде потім протестувати проти несправедливості? А хто взагалі турбується про те, чим там займається Слідчий комітет, прокуратура, суди? Кожен думає: а може, мене пронесе. Дуже небезпечна ситуація, бо в руках сокира, якою розмахують направо і наліво, як завгодно нею користуються. Але ця ситуація небезпечна і для суддів, і для прокурорів. Миколу Криленка, який був прокурором на справі Промпартії, у 1938 році судив Вишинський на процесі альпіністів-туристів-фашистів. Його розстріляли. Ті, хто зараз бере участь у злочинах державного масштабу, звинувачуючи і саджаючи, відправляючи в далекі краї невинних людей, самі стануть жертвою цієї системи. Це вже пройдено, і вони повинні з цього взяти якийсь досвід.

- Вишинський чи то наклав на себе руки, чи то його вбили в Америці. До цього часу незрозуміло, що з ним сталося.

Він у 1954 році помер або був убитий у Сполучених Штатах. Його тіло того ж дня було доставлено до Радянського Союзу. До цього прилітав із Радянського Союзу якийсь чоловік і полетів тим же літаком назад. Вишинського запросили назад, і він прекрасно розумів, що з ним там зроблять, оскільки він був обвинувачем на багатьох процесах, починаючи з 20-х років. Знав прекрасно всю таємницю, як він відправляв "головку", як вони говорили тоді, країни на смерть. Я думаю, його в живих не залишили б як свідка його подільники, які прийшли тоді до влади. Ви уявляєте, наскільки злочинна ця держава! Імена цих злочинців досі висять на вулицях, а деяким досі стоять пам'ятники.

- Долі підсудних у справі Промпартії часто несподівані. Їх засудили до розстрілу, але Сталін значну частину пощадив, Рамзін взагалі отримав Сталінську премію через 13 років після процесу, хоча його оголосили головним організатором партії.

- Тут знову-таки все зрозуміло, по-чесному відсидів, в ОКБ спеціальному при ОДПУ дали можливість займатися теплотехнікою. Після цього випустили, працював прекрасно, щоправда, незрозуміло, яким чином помер. Вісім осіб отримали вироки на суді, але справа в тому, що у справі Промпартії були репресовані тисячі людей. Рамзін говорив: "Я і сам не уявляю, яким є масштаб нашої партії", - відкриваючи тим самим можливість репресувати інженерів просто за доносом, прикріплюючи їх до цієї партії.

- Були й паралельні процеси, придумали не тільки Промпартії, а й інші контрреволюційні партії.

- Так, але на відміну від Промпартії інші відмовилися брати участь. Їхня доля не краща, ніж доля тих, кого ми бачимо у фільмі.

- Мене вразила поява на екрані у ролі підсудних персонажів, яких на початку 20-х років описав Булгаков. Адже судять і професора Персикова з "Фатальних яєць", і професора Преображенського з "Собачого серця"...

- Я весь час думав про мову, яку вони використовують для того, щоб описати свої ворожі дії і підготовку інтервенції. Вони говорять про себе в третій особі. "Партія, яка керувала, зокрема, і мною". Говорять про когось, потім у кінці схаменулися і кажуть: "зокрема і мене". Сам по собі язик творить все це, і я не думаю, що наша мова змінилася настільки, щоб гарантувати неможливість повторення цього абсурду. Гарантувати на рівні лексики і граматики. Але поки що інсценувати подібні процеси не вдається. Наскільки я знаю, процес ЮКОСа готувався таким же чином, але не вдалося знайти жодної людини, яка б звела наклеп на керівників цієї організації.

- Зараз справа організації "Новое величие", яка приблизно так само придумана, як Промпартія.

- Так. Мене завжди це вражає: невже хтось отримує задоволення і насолоду? Це ж треба напружитися, придумати фантасмагорію і потім, накручуючи величезну кількість брехні навколо вигаданого ідіотизму, переконувати всіх інших у тому, що саме ця фантасмагорія істинна і треба садити цю групу дітей, або цю групу підозрюваних у тероризмі, або цю групу віруючих... Ось зараз піде група, не дай боже, кінематографістів, потім піде група робітників вагоноремонтного заводу. У хлопців портрет Дзержинського і течки, які пухнуть: ту течку, яка розпухла, ось її давай сюди. Це ж абсолютно регресивна діяльність, це творчість на знищення. Ось цей запал, цей заряд, це бажання - вони звідки? Чому немає бажання дарувати радість, щастя, створювати щось, що буде людям допомагати? Ні, є бажання створювати страждання, принижувати, знищувати, розтирати в порошок, ламати людей. Ось це звідки виривається, де це виростає?

- Вражає, як швидко змінили людей. Адже минуло лише 13 років після більшовицького перевороту. Нещодавно присяжні виправдовували народовольців і натовп зустрічав їх із квітами. А тут кричать: "Розіпни!"

- Як усе зароджується, чому люди знаходять задоволення у створенні такого абсурду? Де це все живе? Колись ці люди були дітьми, у них були свої ігри, друзі, кохання перше, мама, радості. Що відбувається з ними, чому вони беруть участь у цьому кошмарі, прекрасно усвідомлюючи, що це все маячня?

- Андрій Вишинський - інтелігент, з хорошої сім'ї...

- Там більш-менш я розумію - це питання влади. Але зараз, коли влада у них в руках, навіщо мучать дітей? На це ж дивитися неможливо. Я не знаю, як країна спокійно дивиться, як цю нещасну дівчинку мучать. І всі з суворими обличчями вдають, що виконують обов'язок перед державою. Така держава не повинна існувати. Як люди взагалі на це дивляться спокійно? Це страх, це байдужість, це що? Ні у кого не здригнеться серце? На "Марш матерів" скільки вийшло людей? Сотні тисяч повинні вийти на вулицю, щоб зупинити беззаконня і свавілля режиму. Хіба таке може мати право на існування? З цим не можна погодитися. Дівчинка торкнула серце, але таких же випадків безліч. 2 відсотки виправдувальних вироків - це що таке? Скільки невинних страждають по 10, 15, 20 років?

- Справа Стомахіна, який тільки за свої слова і переконання вже скільки відсидів...

- І 20 років Олегу Сенцову - і все божа роса. Як таке можна терпіти? Це терпіння чи це байдужість? Невже настільки можна купити людей? Нервова система абсолютно всохла у них, ніяк не реагує на всі ці сигнали, їм усе одно.

- Реагує тільки на іпотеку.

- Те, про що ми говоримо, - це жахливо. Я зробив цю картину і без здригання не можу її дивитися, вона настільки актуальна, настільки про сьогодення. Я багато читаю спогади людей, які пройшли через усе це в різні періоди, і всі тексти однакові. Наче поза часом існує якась структура, яка копіює себе і прекрасно почувається в такому стані. Якщо ви візьмете спогади тих, хто сидів у справі ЮКОСа, і візьмете Аронсона, який описує перші роки ЧК, - все один в один. Ця тема - найстрашніше, що сталося з країною, - створення мережі ГУЛАГу і знищення свого ж населення своїм же населенням. Чому цього немає в кінематографі взагалі? Чому ця найголовніша, найважливіша, найактуальніша тема не зацікавила режисерів? Є лише кілька фільмів: приголомшлива картина "Кома" Нійоле Адоменайте, "Хрустальов, машину!" Олексія Германа, що ще? Чому це не є частиною рефлексії? Я впевнений, що якщо хтось напише за Шаламовим сценарій, навряд чи це будуть фінансувати і підтримувати. Чому це таке табу?

Джерело: svoboda.org

Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments