Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

«Адвокат української літератури»

26 грудня, 2003 - 00:00

Непоміченим широким загалом України, у серпні пройшло 90-річчя від часу смерті Михайла Федоровича Комарова. Зі Львова на ім’я мера Одеси надійшов лист директора Наукової бібліотеки університету Богдана Якимовича із запитом: чи буде нарешті реалізоване рішення IV Міжнародного конгресу україністів, що відбувся в Одесі в серпні 1999 року, про надання імені Михайла Комарова Одеській державній науковій бібліотеці, яка продовжує перебувати під патронатом «великого пролетарського письменника» Максима Горького. Колектив бібліотеки в свою чергу звернувся з відповідним клопотанням до Міністерства культури й мистецтв України.

Хто він, Михайло Комаров, яка його роль в історії України й Одеси зокрема? Наприкінці 1880-х років українське літературне життя Одеси пожвавилося, незважаючи на чинність заборонних стосовно української мови й культури актів царського уряду. Нову ситуацію створив скромний нотаріус Михайло Комаров, який перебрався до гомінкого чорноморського міста з тихої степової Умані й заснував одне з тих культурних середовищ, котре знали в Україні та далеко за її межами.

«Де він [Комаров] не жив, — згадував історик Василь Біднов, — скрізь він мав великий вплив на місцеве українське громадянство, гуртував коло себе людей і єднав їх спільною працею та інтересами української справи. Разом з тим своєю вдачею та характером діяльності він умів вишукувати прихильних до українства людей, особливо серед молоді, й давав приклад, як треба відноситися до всього рідного».

Про розмах і вагу цієї титанічної роботи свідчить той факт, що Комаров підтримував зв’язки з численною місцевою «Громадою», яку очолював Леонід Смоленський, з «Просвітою», котра перебрала на себе багато які з ідей і практичних починань «Громади», а також з 214 кореспондентами, від яких одержав понад тисячу листів, давши на кожен (!) ґрунтовну відповідь. «Серед кореспондентів М.Ф.Комарова, — писав професор Володимир Лазурський, — ми зустрічаємо імена таких видатних українських діячів, як М.Аркас, В.Антонович, Д.Багалій, Б.Грінченко, М.Грушевський, М.Кропивницький, М.Коцюбинський, О.Кулішева, І.[Нечуй-]Левицький, М.Лисенко, Д.Мордовцев, В.Науменко, О.Русов, М.Старицький, І.Стешенко, І.Тобілевич [Карпенко-Карий], І.Франко, М.Чернявський, Є.Чикаленко, Я.Щоголев...» Доля архіву склалася трагічно. Відрадно, що листи до Комарова бодай у машинописних копіях на початку 30-х років потрапили до Одеської державної наукової бібліотеки, де і зберігаються тепер. Це неоціненне джерело до історії української літератури й суспільної думки останньої чверті XIX — початку XX століття.

Михайло Коцюбинський мав достатньо резонів, ставлячи Комарова «поміж кращих та найбільш заслужених працівників на полі вкраїнської літератури». До нього одностайно могли б приєднатися десятки діячів українського письменства й мистецтва, які не лише листувалися з Комаровим, але й знаходили в його помешканні теплу гостину, — Леся Українка, котра під час багатьох своїх приїздів до Одеси незмінно зупинялася у Михайла Федоровича або в його дочки Маргарити.

Комарова по праву можна назвати першим в Одесі українським професійним літератором; він вкладав значні кошти у видання як власних, так і чужих книжок. Неповний покажчик написаного ним займає півтораста позицій; 4/5 публікацій належать до одеського періоду біографії Михайла Федоровича.



Навряд чи можна беззастережно поділяти висловлену ще в рік смерті Комарова (1913) і повторювану досі думку про те, що «головна наукова заслуга М.Ф.Комарова полягає у створенні ним української бібліографії». Розуміється, вагомі бібліографічні праці Михайла Федоровича, присвячені українській літературі ХIХ століття й окремим її діячам — Іванові Котляревському, Тарасові Шевченку, Степанові Руданському, — а рівночасно українській драматургії й українському театрові та геніальному композитору Миколі Лисенку, — відіграли важливу роль у захисті рідного слова й мистецтва від українофобів і «малоросів».

Серйозний аналіз літературно- критичної спадщини Михайла Федоровича дав змогу дійти висновку: «Вагомий за своїм обсягом і змістом доробок Комарова — критика і вченого — здобув йому заслужений авторитет у колах культурно-громадських діячів свого часу. Чимало його праць зберігає цінність і понині» (Історія української літературної критики: Дожовтневий період. — К., 1988). М.Комаров не лише ввів у читацький та науковий ужиток багато десятків невідомих доти творів Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Віктора Забіли, Василя Мови-Лиманського, Костянтина Думитрашка, Степана Руданського, Олекси Стороженка. Він із залученням справді наукових критеріїв суспільної ваги й ефективності літературної праці розглянув безліч публікацій, орієнтуючи їхніх авторів на творчий подвиг Шевченка, який «свій талант великий повернув на добро людське... все життя своє прихилив до волі народної». З цього боку Комарова можна — й треба! — характеризувати як основоположника української літературної і театральної критики в Одесі. Він систематично висвітлював гастролі українських труп, створив низку літературних портретів видатних акторів.

Стояв Комаров і біля витоків місцевої української лексикографії, згуртувавши всіх, хто був зацікавлений в укладанні російсько-українського словника. «...Одеська українська громада, — читаємо у Агатангела Кримського, — систематично збиралася в нього, щоб вислуховувати... оброблений матеріал, робити зауваження і, спільними силами, додатки». Результатом цих потуг став чотиритомний «Словарь російсько-український», який «зібрали і впорядкували М.Уманець і А.Спілка» (тобто М.Комаров і його гурток), а випустила в 1893 — 1898 рр. львівська друкарня Наукового товариства ім. Шевченка коштом Євгена Чикаленка. «Як би було добре, — звертався до Комарова Михайло Коцюбинський, — коли б услід за цим словарем випустили ви другий — українсько-російський! Це може б не така вже була велика й трудна робота, але не менш корисна і потрібна». Михайло Федорович працював і в цьому напрямку, проте реалізувати новий задум не вдалося; картотека пізніше загинула разом з багатьма іншими матеріалами архіву Комарових.

Одна з цікавих граней його творчості — популяризація знань із історичної минувшини України. Зберігся рукопис «Вінка на пам’ятник Богданові Хмельницькому», переданий до Одеського цензурного комітету влітку 1888 року, кожна iз сторінок якого рясніє підкресленнями, зробленими червоним олівцем цензора. Остаточно «Вінок...» було заборонено в Петербурзі Головним управлінням у справах друку восени того самого року; він побачив світ аж на початку ХХ століття. Автор витримав важку битву з цензурою і за нарис «Запорозькі вольності» та «Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацького війська». Комарова називали «адвокатом української літератури». Справді, фах правника, одержаний на юридичному факультеті Харківського університету, допомагав йому в протистоянні з «блюстителями порядку».

Починаючи свій шлях як фольклорист, Михайло Федорович iз часом майже не мав можливостей для експедицій. Але 1890 року він випустив в Одесі «Нову збірку народних малоруських приказок, прислів’їв, домовок, загадок, замовлянь і шептань», яка увібрала майже 1500 записів. Був Комаров і піонером в Одесі на царині українського літературного перекладу. З-під його пера вийшли українські версії повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба», роману Данила Мордовця «Професор Ратмиров», однієї з історичних монографій Миколи Костомарова. Не полишивши власних поезій, Михайло Федорович версифікував українською ряд віршів російських поетів.

Яскраво визначився Комаров і як організатор у Одесі українського книговидавничого процесу. Впорядковані ним два засяжних альманахи — «Розмова» та «Запомога» — мали репрезентувати кращих представників рідного красного письменства. Свої рукописи надали, зокрема, Леся Україна, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Олена Пчілка, Яків Щоголев, Чайка Дніпрова... На лихо, обидвi збірки впали під сокирою цензури. Зусиллями Михайла Федоровича згодом побачили світ повість Олекси Стороженка «Марко Проклятий», рукопис якої Комаров віднайшов у книгозбірні одеського бібліофіла Василя Білого, п’ятитомник драм і комедій Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). В умовах послаблення імперського тиску на українське слово після революційних зрушень 1905 — 1907 років, Комаров засновує перше в Одесі українське видавництво «Сніп». Видатною пам’яткою став випущений у ньому «Вінок Т.Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» — найзначніша в Україні збірка такого типу. Комаров працював над його впорядкуванням з півтора десятка років, розшукавши понад 130 присвят Т.Шевченкові (в тому числі 6 прижиттєвих) майже ста слов’яномовних поетів. Твори білоруських і польських авторів подано в оригіналі та паралельних перекладах на українську мову, що практикувалося вперше. Чернеткові зошити «Вінка...», що дійшли до наших днів, розкривають трудомісткий процес творення збірника, який не мав прецедентів і нещодавно відтворений одеським видавництвом «Друк» у вигляді репринта.

Комаров зібрав першу в Одесі українську бібліотеку, до якої входили близько 3000 різноманітних видань. Вона лягла в підмурівок заснованої в Одесі 1920 року Української державної бібліотеки імені Т.Г.Шевченка, а нині входить до складу Одеської державної наукової бібліотеки імені М.Горького, як колосальної ваги комплекс україніки.

В літописа Одеси діяльнішого за Михайла Федоровича Комарова українця годі шукати. Шкода, що місто досі не спромоглося належним чином вшанувати його пам’ять. Втрачено могилу невтомного трудівника; немає, як годилося б, вулиці його імені (а пропозиція перейменувати вулицю Рози Люксембург на вулицю Михайла Комарова була!), на будинку, де він прожив 25 років, відсутня меморіальна дошка...

Григорій ЗЛЕНКО, письменник, заслужений діяч мистецтв України, член Міжнародної асоціації україністів, Одеса
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ