Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

АЛIБI ДЛЯ ЛЮБОВI

Володимир Сосюра та гонителі національного духу
6 лютого, 2004 - 00:00


За мною ходила тінь смерті. В неї були жовті штиблети, світло-шоколадний костюм і безбарвне обличчя нальотчика. Володимир Сосюра

Почуття любові до рідної землі в умовах деспотичної, лицемірної влади, не обмеженої ніякими законами — це неминучий хресний шлях, це дорога немислимих фізичних і духовних страждань. У всі часи український народ, його кращі сини знали це. У добу тиранії сама щирість і глибина любові до Вітчизни є вже звинувачувальним вироком, за яким, як правило, настає нещадна кара. Безсмертні слова Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь», — могли би повторити десятки, сотні (їх трагічно багато!) видатних українців ХХ століття: Микола Хвильовий і Лесь Курбас, Микола Куліш і Олег Ольжич, Олександр Довженко та Василь Стус...

Страдницьке життя Володимира Миколайовича Сосюри (1898 — 1965), одного з найбільших поетів-ліриків України всіх часів, є винятково яскравою ілюстрацією сказаного. Митець пройшов складний і тернистий шлях — від революційного романтизму 20-х до «висот вічності» (мотиви лірики останніх років), від оспівування «перемоги» над природою» («Дніпрельстан», 1926) до розчинення в її одвічній красі (пізня творчість), від захоплення «революційним» поривом мас до осягнення безмежної цінності кожного людського життя... Ніжна й мудро-«наївна», зовні гранично проста (але така «простота» дається лише найвищою, зрілою майстерністю!), лірика Сосюри — і це, мабуть, найголовніше — завжди мала непохитне українське національне коріння, яке з роками лишень міцніло. Бо Україну поет сприймав як вічну, як природну даність , що не має часових меж.

Саме цього не могли пробачити йому чорносотенці з партквитками, україноненависники при владі. У житті Володимира Миколайовича було вдосталь трагізму: воював він і козаком петлюрівської армії, прагнучи боротись за незалежну Україну (зима 1918 — осінь 1919 р.; про це завжди пам’ятали спецслужби СРСР!), потрапивши згодом в полон до денікінців, був засуджений до страти, але чудом залишився живий, пізніше його, тяжко хворого на тиф, підібрали в Одесі бійці Червоної Армії (1920 р.)... А 20 — 30-ті роки для Сосюри, вже відомого українського радянського поета — це, поряд з незаперечними творчими здобутками, й виключення із партії (причому дворазове; для відновлення в її лавах поет був змушений у 1940 р. написати схвильовано- благального листа до Сталіна зі словами: «Отец, спаси меня!»), і методичне цькування в пресі за «націоналістичні мотиви» та «нечітку класову позицію», й навіть «перевиховування» на заводі в 1930 — 1931 рр.

Але ніколи видатний український митець слова не зазнавав, можливо, такого нещадного, холодно-жорстокого удару сталінської Системи, як в післявоєнні часи. У 1948 р. була заарештована (і шість років провела в енкаведистських в’язницях) його дружина Марія... Проте й тоді, як виявилося, Сосюра ще не випив страшну чашу страждань. Апофеозом погромних переслідувань поета стала інспірована тодішнім вищим керівництвом Союзу та УРСР мракобісна кампанія навколо одного з кращих творінь Сосюри — вірша «Любіть Україну».

Канва подій, коротко кажучи, така. Цей вірш, написаний у травні 1944 року у визволеному від фашистів Києві, увійшов згодом до збірки «Щоб сади шуміли» (1947 р.), певний час не викликав «высочайшего» гніву сталінських сатрапів, а зазначена збірка навіть була удостоєна кількох союзних і республіканських премій. Здавалося б, що можна протиставити великій, одвічній істині, яка пронизує весь твір: лише любов до Батьківщини може бути моральною основою світогляду людини (у Сосюри в першій редакції вірша, потім «добровільно» переробленій, є блискуча формула патріотизму; поет пише про Україну: «Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами»)? Але тоталітарна критика чудово усвідомлювала, що коїть.

Мабуть, інтуїтивно сталінсько-кагановицькі ідеологи добре відчували, якими саме мотивами керувався Сосюра (до речі, український поет, що виріс у донбаській родині, де спілкувались майже виключно російською мовою!). А про ці мотиви відверто розповів сам творець у автобіографічному романі «Третя Рота» (1926 — 1959 рр.). Один з головних — це ображена (й через це дедалі більшою мірою пробуджена!) національна свідомість. Наведемо лише два приклади, що про них згадує сам Володимир Миколайович. «Ще в Башкирії, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти (у 1942 р. — І. С. ), одна дама сказала при мені та Юрі Кобилецькому (відомий критик. — І. С. ): — Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький їй: — А за украинским народом вы не соскучились?» І ще один випадок тих років описує Сосюра. «І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком ішли з нею по вулиці Горького: «Для меня Родина — там, где мне хорошо»... У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав «Любіть Україну» — резюмує поет. І якраз це чудово збагнули «заплечных дел мастера» від ідеології.

2 липня 1951 року офіційний орган ЦК ВКП(б) газета «Правда» опублікувала передову статтю «Об идеологических извращениях в литературе», значна увага в якій приділялась саме віршу «Любіть Україну». Наведемо (без коментарів) деякі найбільш «промовисті» фрагменти цієї статті (що означала її поява в 1951 році, в умовах сталінського терору, що перманентно підсилювався, а часом затухав, і всесилля органів НКВС — пояснювати, мабуть, не варто): «Під цим віршем підписалися б такі недруги українського народу, як Петлюра та Бандера... Бо Сосюра пише про Україну й любов до неї поза часом і простором» (до речі, корисно читати іноді старі підшивки «Правди»! Замислимось, а може, це і є те, чого нам так не вистачає — любити Україну не за те, чого вона нам не дала чи й дала, а саме поза часом і простором ». — І.С. ) І далі: «Це — ідейно порочний твір. Усупереч життєвій правді оспівується якась «одвічна» Україна з її квітами, кучерявими вербами, пташками, Дніпровими хвилями».

Отже, вдумаємось: «просто» любити рідну землю було на межі націоналістичного злочину; потрібно було любити Україну «класово», «по-соціалістичному». А слова: «Всім серцем любіть Україну свою — І вічні ми будемо з нею» , — віддають «ворожою» бандерівщиною (хай навіть в тому ж вірші Сосюра дає карбовану, на всі часи формулу інтернаціоналізму та національної гідності: «Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!» ). І чи не варто нам спитати себе: а хіба не тому любов до України стала тепер чимось таким, що вимірюється на вагу золота, що десятиліттями нав’язувалось (кільком поколінням!) саме отаке розуміння, з дозволу сказати, «патріотизму»?

Від погромів у пресі Сосюру не врятувало навіть те, що ще до виступу «Правди» він переробив першу редакцію вірша, зробивши його значно більш «інтернаціоналістичним» (зокрема, не було вже рядків про ту Україну, без якої всі ми — немов порох, розвіяний вітрами...). Не врятувало і те, що збірка «Щоб сади шуміли», до якої входив вірш «Любіть Україну», була удостоєна Сталінської премії I ступеня(!). Били людину, котра й так неймовірно страждала через арешт любої дружини; били, по суті, лежачого. І що найстрашніше: у цькуванні Сосюри взяли участь справді талановиті люди, провідні постаті української літератури. Так, Андрій Малишко вмістив в газеті «Радянська Україна» «гнівний» підвал, де заявив: а ви забули, що Сосюра свого часу був у петлюрівських бандах? Як же йому можна вірити, адже він на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади в Україні був не з нами?! Не відставав і О.Корнійчук, який запитав видатного поета: «За який націоналістичний гріш ви продалися?» Чи не пояснює цей «маленький епізод» історії весь ступінь духовної деформації вітчизняної інтелігенції, навіть обдарованих людей? Чи зникли і зараз заздрощі, страх, підступність?

Володимир Миколайович чекав арешту, чекав щодня. Він сам потім зізнався, що вижити допомогли йому приклади зовсім іншого роду — приклади мужності й висоти духу. На конференції Сталінського обкому КСМУ аудиторія молоді, яка мала б морально знищити «націоналіста» Сосюру, влаштувала йому овацію(!), а зовсім незнайома людина, зустрівши поета на київській вулиці, мовчки й гаряче потиснула йому руку та пішла далі...

Право любити Україну дано Богом і оплачене безмежно дорогою ціною. І не треба штампувати ярлики «націоналізму» в наші дні, збираючи підписи (зокрема, і земляків Сосюри — донеччан!) під замовленими згори «зверненнями трудящих». Краще б нам не забувати чудові слова Володимира Миколайовича: «Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува...»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments