Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

«Червоноармійців ненавидять, як собак»...

Антибільшовицьке повстання Леонтія Христового
25 липня, 2008 - 00:00
ЛЕОНТІЙ ХРИСТОВИЙ

У травні 1920 року в містечку Лютенька та навколишніх селах Гадяцького повіту спалахнули селянські виступи. У червні—липні в лютенському загоні вже налічувалося понад 500 повстанців, і кількість їхня постійно зростала. Лютенський загін згодом формально приєднався до Повстанської армії України (махновців). Свій гнів вони спрямовували проти більшовицьких продзагонів та органів влади: ревкомів, волвиконкомів, комітетів незаможних селян. Подібні загони (близько двохсот) з’явилися в різних куточках Полтавської губернії.

Так, у Кременчуцькому повіті діяли повстанці під проводом Кикотя, Овдієнка, Приходька, Скирди, в Кобеляцькому — Левченка. А загони Кременчуцького повіту називали себе штабом 5-ї Повстанської Лівобережної армії.

Не менше повстанських сіл з’явилося на півночі губернії. Крім уже згаданого лютенського, в Гадяцькому повіті вели боротьбу загони Коваля, Крупського, Дмитренка, Буховецького , які контролювали північ повіту від Розбишівки до Веприка й Липової Долини, де місцеві загони об’єдналися в Повстанську армію «Козацька Січ».

У Зінківському повіті діяли загони Мандика, Масюти, Степенка, Латоха, Антоненка, Левченка, Тимошенка, Турчина, Тютюнника та інших.

Більшовицька пропаганда не визнавала широкого повстанського руху й називала численні селянські загони бандами. І це не дивно, адже будь-який окупант прагнення поневолених народів до свободи завжди називав бандитизмом.

Що ж спричинило масові виступи селян, які не припинялися протягом двох років і подекуди тривали аж до 1922 року? Відповідь на це питання знаходимо в більшовицьких документах того часу. Так, у протоколі засідання Гадяцького ревкому 22 грудня 1919 року самі більшовики змушені були засудити дії райупродкома Замаріна, який «...разослал по селам Гадячского уезда для учета хлеба агентов, которым было поручено оставлять для населения минимальное количество, и этим сильно настраивает население против Советской власти».

Місцеве населення в переважній більшості проявляло неприховане невдоволення більшовицьким режимом, який хотів розколоти село, поділити колишніх козаків на своїх і «чужих».

Так, газета гадяцької земської управи «Рідний край», редактором якої була Олена Пчілка — мати Лесі Українки, 21 березня 1918 року писала: «11 березня союзне нам німецьке військо вступило в м. Гадяч і очистило його від більшовицьких банд, давши тим змогу приступити всім законним установам УНР до роботи, давши громадянству спокій і забезпечивши всім недоторканність та інші найпростіші права людські і громадянські, які так жорстоко попиралися диким Московським військом...

Більшовицькі орди біжать, безглуздо грабуючи наші села і міста, руйнуючи залізниці, все, що здобуто руками українського народу, вбиваючи людей; без сорому і без совісті все забирають вони і вивозять з України.

Не жалують ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Чи знайдеться ще хоч одна людина з совістю, яка повірить поганим брехням московських та інших більшовиків про мир, землю, свободу, рівність і братство?

Хто ще повірить дворянину Леніну, прохвосту Троцькому, приставу Муравйову і всій більшовицькій шайці після всього того, що вони зробили? Де їхній мир, свобода, рівність, братерство, хліб і все інше, що вони обіщали?

Оббріхуючи всіх, оббріхуючи старих захисників народних, справжніх борців за народні права, темні большовицькі шайки бувших каторжан, стражників, дезертирів, злодіїв та інших хижаків організували неволю ще гіршу, ніж найстрашніші Московські царі...»

Другий прихід російської Червоної Армії в Україну в січні 1919 року привів до поступової ліквідації реальних ознак Української державності. Перші місяці радянської влади викликали у полтавців загальну ненависть до неї та глухий опір, який все частіше переростав у відкриті антибільшовицькі повстання.

«Більшовизм на Україні уже зжив себе, — писав 13 травня 1919 року в своєму щоденнику письменник В.Г.Короленко, — «комунія» повсюдно зустрічає ненависть». Збройна боротьба проти більшовицького режиму на Полтавщині розгоралася з кожним днем. Особливо запеклою вона була в1920—1921 рр. В цей час в Гадяцькому повіті діяло 7 повстанських загонів, на території Зіньківщини — близько 40, Полтавського — 55, Кобеляцького — 36, Миргородського — 18, Лохвицького — 14 загонів і т.д.

Влітку 1920 року становище влади на Полтавщині було критичним. Про це свідчать рядки «Записки», надісланої Гадяцьким повітвиконкомом Полтавському губвиконкому 26 липня 1920 року:

«Уезд весь охвачен волной бандитизма, организованного, Петлюровского, растущего с каждым часом...

Бандитами, в занятых ими волостях, проводится добровольная и принудительная мобилизация населения, и силы банд, насчитывающих в данное время до 3000 вооруженных человек, беспрерывно увеличиваются...

Половина уезда, таким образом, целиком во власти бандитов; в другой половине Советской власти также не сочувствуют.

Советской власти в уезде нет. Неоднократные наши требования о присылке вооруженной силы остаются гласом вопиющего в пустыне...»

На негативне ставлення полтавців до більшовицького режиму вказували у своїх листах, які були перлюстровані військовою цензурою, червоноармійці з Росії, що перебували на Полтавщині у вересні 1920 року. Ось деякі уривки з них: «Життя наше сповнене небезпеки: всі селяни борються проти радянської влади...», «На Україні справжній саботаж проти радянської влади. Усі хохли — бандити...», «Настрій жителів поганий. Червоноармійців ненавидять, як собак...», «Уся Полтавщина проти радянської влади...», «Навряд чи щось вийде з нашої влади, тому що всі проти комуністів...»

Документи свідчать, що більшість населення Полтавщини не визнавала заходів нової влади. Значна частина селянства поділяла ідеологію української партії боротьбистів, яка виступала за радянську, але незалежну Україну. Радянську владу воно розглядало як владу всього українського народу, без класових та національних обмежень, й було рішуче проти однопартійної більшовицької диктатури і спроб російських комуністів нав’язати силою свою волю та ідеологію українському народові.

Ось що писав у своєму листі до командира російського карального загону Соболєва отаман Олександр Коваль: «...ми, українці, гадали, що спільними силами з російськими совєцькими військами виженемо Денікіна з України, розсіємо чорні зграї контрреволюції і збудуємо радянську Україну на федеративних началах з совєцькою Росією. Програма партії боротьбистів (комуністів) цілком відповідала моїм прагненням. Ми, боротьбисти, небагато просили у центрального уряду: мати свою українську Червону армію, і свій політичний, і економічний центр і тільки. Але центральний уряд не дав нам, українцям, 34-мільйонному населенню, цієї автономності і наказав партії боротьбистів (комуністів) злитися з комуністами-більшовиками. Миритися з таким розрішенням цієї справи я не міг і одверто зі своїми однодумцями виступив на боротьбу з комуністичним урядом. Довгий час я мріяв, що ми, українці, зможемо порозумітися з комуністичним російським урядом, але згодом переконався, що тільки силою і кулею ми, українці, здобудемо для себе право на вільне життя...»

Користуючись присутністю значних військових сил, більшовики вирішили ліквідувати останню перепону, що заважала їм господарювати на завойованій Україні, — партію українських комуністів-боротьбистів, які домагалися від Москви широкої автономії для 34-мільйонного українського народу.

На початку 1920 року боротьбистів силою примусили об’єднатися з російськими більшовиками. 20 березня на драматичному спільному засіданні представників цих партій сталося таке «об’єднання» і в Гадяцькому повіті. На знак протесту частина боротьбистів залишила збори і згодом організувала повстанські сили в селах Ціпки і Великі Будища.

Невдоволення політикою Центрального уряду передавалося армії, в якій панувало масове дезертирство.

Багатьох офіцерів-дезертирів повсталі селяни обирали своїми ватажками. У Зіньківському повіті до таких належали Пилип Масюта (очолював повстання проти денікінців, закінчив школу червоних командирів у Полтаві, був комендантом міста Зінькова, а потім перейшов на бік повсталих селян) і Максим Мандик (служив у Зінківській міліції, пізніше був обраний командиром бірківських повстанців).

Там же, в Зінькові, на початку 1920 року служив командиром кавескадрону, а згодом головою Зіньківського ЧК Леонтій Христовий.

Щоб уникнути арешту, він у травні того ж року втікає у лютенські ліси, де переховувалося кілька десятків селян та дезертирів, які називали себе «лісовиками».

«Лісовики» на своїх зборах обрали Христового отаманом. Маючи на озброєнні кілька гвинтівок та мисливських рушниць, а також вила-трійчата, коси, дрючки та іншу селянську зброю, «лісовики» 24 травня 1920 року розгромили в Лютеньці продзагін, який прибув для збору продрозкладки.

Усіх полонених червоноармійців Христовий відпустив до м. Гадяча з умовою, що вони більше не прийдуть грабувати селян. На сходці лютенчан для захисту від нових грабунків він оголосив мобілізацію. Так невеликий загін «лісовиків», очолюваний Христовим, перетворився незабаром, як повідомляла агентура більшовицької військової розвідки, «в крупную организованную силу». За цими ж даними, домінуючою для повстанців була політична орієнтація на Петлюру, боротьба за незалежність України.

У загоні було три піхотних, а також кавалерійська й караульна сотні. У штабі значну роль відігравали вчителі, колишні офіцери Микола Степовий, Борис Пошивайло, Парфентій Галагуза, Варсинофій Любарець та інші.

7 серпня 1920 року повстанці Христового й Коваля оволоділи Гадячем. Успішні дії загону сприяли його зростанню. У серпні в списках лютенських повстанців налічувалося більше 1500 чоловік. 12 — 16 серпня просторами Зінківського, Гадяцького та Миргородського повітів рейдом пройшло численне військо Нестора Махна, який мав зустріч із Христовим. Він допоміг місцевим повстанцям зброєю та боєприпасами, й залишив у Лютеньці 14 своїх хлопців, щоб навчали селян воювати по-махнівськи.

17 серпня, як тільки махновські тачанки залишили Миргород, більшовики кинули на Лютеньку значні сили. Зі сходу, з боку Зінькова, наступали військові частини 185-ї бригади ВОХР, а з Гадяча — 226-й батальйон.

Христовий завчасно підготував свої сотні до бою. Та коли червоні підрозділи вдарили по окраїнах Лютеньки з гармат, її захисники не витримали й поспішно відступили до лісу на західні околиці. Карателі вступили в село. Почалися розправи. Село запалало. Червоні обливали будівлі темною рідиною — й хати охоплювало полум’я. На місці розстрілювали не тільки чоловіків, які допомагали повстанцям, а й жінок, стариків. Кількох iз них вони кинули живцем у вогонь.

Того дня в Лютеньці згоріло близько семисот дворів. Через десять днів каральні загони знову вступили в бунтівне село, й знову запалали вулиці...

Про ті трагічні дні місцевий кобзар Петро Гузь співав:
...Вісімсот дворів згоріло: пішов дим за хмари,
І не треба тій Лютеньці і страшної кари,
І не треба тій Лютеньці і страшного суду —
Тут немало й так пропало невинного люду...

Про масштаби селянського опору на Полтавщині згодом стало відомо навіть у Москві, більшовицький уряд прагнув якнайшвидше погасити вогонь селянських повстань. За наказом Леніна передбачалося Лютеньку спалити повністю, рештки населення виселити у східні райони країни, а територію села переорати й засіяти. Чутки про ці плани докотилися до Лютеньки. Налякані такою звісткою жителі негайно відправили до Харкова свою делегацію. Вони просили підтримки у самого всеукраїнського старости Петровського.

Лютеньку було помилувано, проте не надовго. Через 11 років, у час Голодомору, її занесли на республіканську чорну дошку...

Так в українському селі утверджувалася радянська влада, яка привчала людей жити в атмосфері терору, постійного страху, підозрілості й ненависті.

Криваве протистояння повстанців і влади наростало. Христовий мстив червоним за спалене село, в якому на попелище перетворилася й заможна садиба його батька. Він поділив свої численні повстанські сили на ройові загони, які на конях і швидких тачанках несподівано нападали на більшовицькі волості. У вересні—листопаді 1920 року повстанці тримали під своїм контролем не тільки села Гадяцького і Зіньківського повітів, а й виходили на простори Охтирського і Полтавського. Наприкінці серпня загони Христового пройшли рейдом по Миргородщині й захопили села Савинці, Обухівку, Хомутець, Попівку та інші, не дійшовши до Миргорода лише 10 — 15 верст. Та на початку вересня під час нового рейду Миргородщиною до Лохвицького повіту біля села Остапівки головні сили Христового спільно із загоном Дмитренка потрапили у засідку, і, зазнавши значних втрат, відступили через Зуївці до Лютеньки.

Після поразки під Остапівкою Христовий розпустив половину свого поріділого загону. В ньому тепер залишилось трохи більше 300 чоловік. Та й цих непросто було забезпечити боєприпасами. На одного повстанця видавали не більше десятка патронів. Не кращі були справи і з продовольством. Сили ж червоних, які прагнули будь-що придушити повстання, зростали з кожним днем. Так, у Лохвиці, Гадячі, Зінькові розмістилися 487-й, 488-й, 489-й полки 44-ї окремої кадрової бригади та 64-й полк 22-ї бригади ВНУС. Окрім того, для боротьби з повстанцями було створено спеціальні маневрові групи.

У середині листопада після невдалих переговорів про здачу загону повстанців Христового було оточено на луках поблизу села Лютенські Млини. Операцією особисто керував командуючий збройними силами губернії комбриг Воронін. Підрозділи 64-го полку спільно з кавескадроном 24-ї бригади 18 листопада притисли повсталих до Псла. Ті у відчаї кидалися на тонкий лід і тонули на очах товаришів. Разом з іншими на Пслі загинули начальник штабу Пилип Масюта і командир сотні Ластовина. Лише винахідливість Христового допомогла йому і решткам загону переправитись на протилежний берег під прикриттям «Максима», біля якого до останнього патрона стримував червоних командир кавалерійської сотні — махнівець Сергій Кириченко. Його захопили в полон червоноармійці, які витягли Сергія з крижаної води.

Після цього бою в лютенському загоні залишилося близько 50 чоловік. Христовий застосовує партизанські методи боротьби. Він вчиняє несподівані терористичні акти проти радянських активістів і зникає на глухих хуторах та в лісах. У відповідь на ці дії більшовики оголошують червоний терор, розстрілюючи по 10 заложників у Лютеньці та Бірках.

Незважаючи на поразки і невдачі повстанців, їм вдалося на тривалий період загальмувати процес встановлення на селі Радянської влади, принесеної на більшовицьких багнетах.

Майже рік у Лютеньці не було зібрано жодного пуда продрозкладки. Подібною була картина і в сусідніх селах.

Лише 15 липня 1921 року більшовицьким таємним агентам вдалося встановити місце, де переховувався загін Христового. Біля Великої Загрунівки Зіньківського повіту повстанці витримали свій останній бій.

У ті дні Леонтію Христовому ледь виповнилося 23 роки.

Він народився 29 червня 1898 року в Лютеньці, у заможній козацькій родині. Відтоді минуло 110 років. Та й до цього часу в нашому краї пам’ятають про нього, переповідають легенди про боротьбу повстанців. У спогадах свідків тих подій — отаман живий. Він врятувався з кількома побратимами. Його нібито бачили в 20-х, 30-х, 40-х і навіть 1960-х роках то в рідному селі, то в Донбасі, то за Уралом... Можливо, він і не загинув... А може, вдячні його земляки у численних споминах увічнили свого героя, який боронив їхню землю, їхню мову, їхню віру й право на вільне життя. Бо як тільки притих тупіт копит повстанських коней і завмерли тачанки отамана Христового, наше беззахисне село було поставлене поза законом. А селяни постали перед лицем репресій і голодоморів, які загубили цвіт українського селянства. Тому, незважаючи на плин часу і політичні бурі, постать Леонтія Остаповича Христового займає помітне місце в літописі революційних подій на Полтавщині та в Україні.

Іван ЧАЙКА, історик, журналіст село Лютенька, Гадяцький район, Полтавщина
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments