Ціна правди

Історія — це факти, події, вчинки людей. Вчинки прагматичні, компромісні, коли доводиться рахуватися з «непереборними обставинами», вчинки звичайні, рутинні, буденні — і Вчинки, які враз раптово ламають усе життя людини та її рідних і близьких, коли внутрішня (саме внутрішня!) потреба звільнитися від огидної брехні, нудотної тотальної фальші переборює всі інші прагнення, всі почуття, всі практичні калькуляції. Треба постати за Правду, пробитися до неї — чого б це не коштувало.

Саме такий Вчинок зробив 7 вересня 1961 року один із найвидатніших українців ХХ століття генерал Петро Григорович Григоренко. Зараз, коли до всесвітньої слави Петра Григоренка, правозахисника, дисидента, громадського діяча, письменника, звитяжного воїна, до 1961 року — позірно, здавалося б, «людини системи», шанованого генерал-майора, видається, додати нічого (але ось дивина: багато хто з молодих українців украй мало знає про генерала. Час змінить це?) — вкрай важливо побачити той Рубікон, той Вчинок, який змінив цілковито його попереднє життя. Дощовим, прохолодним осіннім днем генерал Григоренко попросив слова на партконференції Ленінського району м. Москви (наближався ХХІІ з’їзд КПРС і треба було «одностайно підтримати» нову Програму партії і особисто товариша М.С. Хрущова). Попросив у момент, коли головуючий, районний парткерівник Гришанов, змучений, як і вся аудиторія, чотиригодинними казенними виступами, вже хотів «підвести риску» під обговоренням («Є, товариші, думка: припинити обговорення. Ставлю на голосування: хто за?»). І тут Григоренко підніс руку: «Я прошу слова!»

Що саме й чому відбулося, як цей день назавжди розділив життя Григоренка на «до» і «після», — про це найкраще розповів сам Петро Григорович у вражаючій книжці — сповіді про свій шлях. «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» (видана 1980 року в Парижі та Нью-Йорку, вже після позбавлення генерала радянського громадянства та його висилки з СРСР). Читачеві, сподіваємося, будуть цікаві ті фрагменти спогадів генерала Григоренка, які безпосередньо стосуються отого його виступу на партконференції (його, на той час комуніста із 34-річним стажем!) Та перш, ніж звернутися безпосередньо до мемуарів Петра Григоровича, — коротко згадуємо основні віхи його життя.

На момент Вчинку генералу було майже 54 роки (народився в українському селі Борисівка Приморського району Запорізької області 16 жовтня 1907 року). Генерал-майора, було нагороджено орденом Леніна, двома орденами Червоного прапора, орденом Червоної зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. Учасник Другої світової війни, двічі був поранений. Закінчив війну у званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Кандидат воєнних наук (1948 рік), багаторічний керівник Науково-дослідного відділу Військової академії імені Фрунзе в Москві, один з фундаторів військової кібернетики в СРСР. Улітку 1961 року подав до захисту дисертацію на здобуття ступеня доктора воєнних наук. Один з перших комсомольців у рідному селі (1922 р.). Член партії з 1927 року. Член ЦК Комсомолу України (1929 — 1931 рр.). В юності працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паротяга. Втратив матір у 4-річному віці. Сам Григоренко писав: «Я прожив довге і складне життя, пережив часи тривожні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження. Зустрічався з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей». Ці слова — суща правда.

Отож «успішна людина» («людина, що відбулася», — використовуючи вживаний нині вираз) 54 роки; генеральське звання; престижна робота; пошана; непогані кар’єрні перспективи; без п’яти хвилин — доктор наук. Усе чудово! Нащо бунтувати, звідки взагалі цей бунт, чи не є він божевільним? Надамо слово Петру Григоровичу Григоренку («У підпіллі можна зустріти тільки щурів»).

ЧОМУ ВІН ВИСТУПИВ: ПОШТОВХИ, МОТИВИ, СУМНІВИ

«Останні роки (1958—1961 рр. — І. С.) були в мене незвичайно напружені й у службовому, й у громадянському сенсі. Я дедалі більше пізнавав життя, все критичніше ставився до діяльності влади. Щораз важче мені ставало не реагувати на беззаконня і дурисвітство владоможців.

Відбулася друга повоєнна (хрущовська) девальвація. Але якщо перша відверто грабіжницька, не викликала в мене протесту, то заява Хрущова про те, що внаслідок другої девальвації ніхто нічого не виграв і не програв, відгукнулась у мені обуренням. Я розумів, що не так воно просто, як каже Хрущов. Його запевнення, мовляв, річ лише у тому, що зменшилась маса грошей удесятеро, а купівельна спроможність не змінилась, бо вдесятеро подешевшали й товари — брехливе. Неправдивий і приклад, що його навів Хрущов (дарма, що зовнішньо переконливий): коробка сірників коштувала 10 копійок, а тепер — 1 копійку. Але я звертаю увагу не на цю, показну, сторону, а на те, що забезпечення нових грошей золотом зменшилось удвічі.

ДО 100-РІЧЧЯ ПЕТРА ГРИГОРЕНКА БУЛО ВИКАРБУВАНО СПЕЦІАЛЬНУ ЮВІЛЕЙНУ МОНЕТУ / ФОТО З САЙТА AVITO.RU

Пишу в журнал «Комуніст», прошу пояснити. У відповідь щось заплутане і з головним мотивом: «У соціалістичному суспільстві золоте забезпечення не має значення. Гроші забезпечуються всією власністю Радянського Союзу». Пишу у відповідь на те: «Якщо золоте забезпечення не має значення, то навіщо його зменшувати. Лишили б попереднє або навпаки — збільшили б». На це не відповідають. Нагадую кілька разів — мовчать».

***

«Життя підсувало й інші факти. На науковій конференції військово-повітряних сил виступає головний конструктор Туполєвського бюро. І про що ж він говорить — людина, вхожа до всіх бюрократичних інстанцій? Щоб допомогли впровадити новинки в промислове виробництво. Говорить про крайню потребу мати комп’ютер, що був запроектований, розроблений і побудований на дослідному виробництві; він навіть перевірений в експлуатації, його треба пускати в серію, але не можна. Щоб пустити, потрібне рішення Ради Міністрів, а щоб поставити це питання на Раді Міністрів, потрібен не лише замовник, потрібен виконавець, який би письмово підтвердив, що він згоден прийняти таке замовлення. Але хто ж погодиться добровільно взяти на себе клопіт виробляти нове, незвичне!

А ось іще приклад. Знайомлюсь зі зразками нової бойової техніки. Серед тих зразків засоби зв’язку. Питаю генерала, який обслуговує показ:

— А як щодо цієї техніки у США?

— Та ви ж знаєте, що ми принаймні на 15 років відстаємо від них в усіх планах.

— То що ж тоді ми засекречуємо?

— Саме це й засекречуємо. Кому ж є сенс показувати свою відсталість?

— Тож американці, певно, знають, як негаразд у нас з новою технікою.

Американці, звісно, знають, а затаюємо ми не від них, а від своїх... А ще для утримання величезної армії тих, що охороняють секрети. Куди ж би вони поділися, якби ми не тримали все це в таємниці? Та вони тільки на те й здатні, щоб охороняти, бо нічого іншого робити не вміють».

***

«Я любив теперішню свою роботу, як любив усяке діло, за яке доводилося братися. Але академію я любив ще й по-особливому. Проте після ХХ з’їзду партії, після всіх лицемірних розмов про культ Сталіна з одночасним творенням нового культу в моїй душі панував розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, але водночас я розумів, що виступ обійдеться мені катастрофою всього, що усталилося, і того укладу, який мене цілком улаштовував. Тому я старався тамувати свої протестні настрої зусиллям волі й працею. В останніх числах серпня 1961 року я передав раді Академії свою докторську дисертацію — і відчув себе вільнішим.

І тут з особливою силою звалилася на мене та думка, що віддавна вже переслідувала: треба виступати! Мовчати годі. Але я ж маю трибуну, з якої далеко почують. Мене пізніше, вже за дисидентських часів, дуже часто питали про страхіття, пережиті в тюрмах і психушках, а я найбільші страхіття пережив у академії і вдома в серпні 1961 року. Я прощався з академією... І з людьми, яких любив, прощався... Із родиною прощався, з дружиною коханою. Не минеться мені після такого виступу, не подарують; а як вони лишаться без мене, без звичного середовища? Страху не мав. Але було щось більше за страх. Жаль до близьких людей. Жаль спустошливий, коли стоїш поряд із улюбленою людиною, бачиш її муки і допомогти їй не в змозі. І розпука тебе бере: «Ні, геть усе, ніяких виступів, простіть мене, рідненькі, за те, що я мав намір такого лиха вам наробити». Але час минає, і нові та не менш тяжкі думи починаю з іронією: «Так, правильно. Навіщо це тобі? Генеральські погони набридли, високі ставки, спеціальні буфети й крамниці? Що тобі до якихось там колгоспників, робітників, котрі гниють у в’язницях та таборах? Живи сам, упивайся солодощами життя. Покидьок ти, сякий-такий Петре Григоровичу!» Отак, від однієї до іншої крайності. Усе шукаю відповіді — що маю робити. І відповідь не приходить — аж до конференції».

ВИБУХ

«Конференція відкрилася о десятій годині ранку. Перша доповідь — «Про програму партії». Щойно оголосили порядок денний конференції, я подав записку з проханням надати мені слово після першої доповіді. Поки що це не викликало жодних емоцій, бо подача записки ще нічого не означає. Списки тих, хто виступає, складаються заздалегідь, а такі, як моє, «дикі» прізвища, нотуються після списку. Виступати дають можливість тільки тим, хто є в списку. Щоб надали слово «дикунові», за це ще треба поборотися. Я ще не вирішив, чи боротимуся. Тож і думати тим часом не хотілося. Звучання доповіді заколисувало. Ані єдиної оригінальної думки.

ПЕТРО ГРИГОРЕНКО З ДРУЖИНОЮ ЗІНАЇДОЮ МИХАЙЛІВНОЮ. США. ПОЧАТОК 80-Х РОКІВ / ФОТО З САЙТА DIC.ACADEMIC.RU

Думаю про дружину і сина Андрія. За цими думками я й не помітив, як закінчилася доповідь, хоч разом з усіма поплескав доповідачеві за те, що закінчив... Почалися дебати. І чим далі вони посувалися, тим тривожніше стукало моє серце. Треба було вирішувати. У цей час, якби хтось знав про мій намір, йому б не становило труднощів стримати мене від виступу. Минає година. Кінчається друга. Серце б’ється біля самісінького горла, а рішення я ще не маю. Нарешті підступає вирішальний момент. Голова президії оголосив черговий виступ, не згадуючи, кому слід підготуватися. Мені ясно: після цього виступу президія запропонує припинити дебати. Величезний зал, по береги виповнений безликою (для мене в даному разі) й ворожою масою, сковує мою волю. У голову лізе найпростіший висновок: мовчати. Як збори вирішать, так і буде. Припинять дебати, значить не судилося мені виступати сьогодні. А запропонують — виступлю. Проте такі роздуми — лицемірство.

Підвівся голова: «Товариші! Оскільки всі основні питання програми виступами охоплено, є пропозиція — дебати припинити». І в цю мить мене хтось підхопив і поставив на ноги. Хоч і не маючи ніякого рішення, я голосно й чітко вимовив: «Прошу слова з цього приводу!» — «Так, говоріть, товаришу Григоренко — тицнув олівцем у мою сторону голова. Вам надається слово. 10 хвилин.

Я встав і пішов. Що діялось зі мною в той час, я ніколи розповісти не зможу. Я себе не відчував. Таке, мабуть, діється з тими, що йдуть на страту. Страшнішого я ніколи не переживав. То був найжахливіший момент мого життя. Але це була і моя яснозора година. Аж до трибуни я дійшов, зосереджений на тому, щоб дійти. Заговорив, нікого й нічого не убачивши. Як і що я говорив, описувати не буду, краще наведу стенограму».

(Уривки з виступу Петра Григоренка на партконференції Ленінського району Москви)

«Товариші! Я довго думав, говорити чи не говорити і не порушувати спокійного перебігу конференції, а потім подумав, як Ленін, якби він побажав що-небудь сказати — він би підвівся.

Я особисто вважаю, що в проекті програми не цілком повно опрацьоване питання про шляхи відмирання держави, питання про можливості появи нового культу особи. Сталін став над партією: це ЦК довів. Постає питання: значить, є якісь негаразди в самій організації стану всього діла партії, які уможливлюють це. Що сталося в нашій партії? Уявіть собі, що змогли б Хрущова знищити, як багатьох інших. Адже то чиста випадковість, що в ЦК до моменту смерті Сталіна знайшлися сильні люди, здатні піднести партію з ленінською силою. Чиста випадковість, що Сталін помер, він міг жити й до дев’яноста літ (Великий шум у залі).

Мої конкретні пропозиції такі: посилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Потрібно прямо записати в програму про боротьбу з кар’єризмом, безпринципністю в партії, хабарництвом, обманом партії і держави задля особистої вигоди, що несумісне з перебуванням у партії. Якщо комуніст, котрий перебуває на будь-якій посаді, допускає бюрократизм, тяганину, підлабузництво, сімейщину і в будь-якій формі затискає критику, то його слід притягати до суворого покарання і безумовно усувати із займаної посади, відсилати на місце, пов’язане з фізичною працею в промисловості чи сільському господарстві (Оплески, шум в залі).

Ми схвалюємо проект програми, в якому засуджується культ особи, але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився. А особа, може статися, з’явиться» (Шум у залі).

***

Дальшу еволюцію поглядів Григоренка, глибину його прозріння можна збагнути, лише уявивши собі, що було потім. Адже це говорила та людина, яка згодом за свої переконання відбуде шість років у радянських спецпсихлікарнях, яка, відкинувши застарілі й криваві партійні догми, витримала багаторічне цькування і переслідування гебістів — предтеч Путіна (спочатку десятки разів робилися пропозиції «покаятися — а то вам же гірше буде» — проте гебісти не знали Григоренка-воїна!), яка стане національним героєм кримськотатарського народу, очоливши його боротьбу за свої права, зрештою, стане одним з відомих у цілому світі лідерів дисидентського й правозахисного руху в СРСР. І завжди пам’ятатиме про своє українське коріння. Ось рядки з його статті «Дорога у Всесвіт» (1982 рік): «Прагнення до державності протягом віків оволодівало українським народом. Полум’я боротьби за вільну, самостійну соборну Українську державу то яскраво палахкотіло в усій Україні, то згасало під жорстокою стопою і лише жевріло в глибинах народних. Але ніколи не було того, щоб воно згасло зовсім. Із якою силою не придушувалося б те стремління, як би не топтали іскорки загашеного вогнища, воно знов і знов розгоралось і набувало нової сили».

Воістину так! І 7 вересня 1961 року Генерал зробив перший (тільки перший, але вирішальний) крок на шлях до Правди, до захисту національних інтересів й права на свободу як українського, так і усіх інших народів колишнього СРСР.