Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Ціна Великої Перемоги

Нефанфарна війна без лінії фронту
7 травня, 2003 - 00:00

Насамперед ми повинні зрозуміти: Велика Вітчизняна війна — не просто серія блискучих перемог і приголомшливих поразок; вона, як зазначив видатний український філософ сучасності, професор Сергій Кримський, стала «кривавою драмою цивілізації, коли на карту було поставлено долі цілих народів». І всупереч твердженням частини тенденційно налаштованих американських і західноєвропейських істориків, доля Другої світової війни вирішувалася не біля Ель-Аламейна, в Нормандії або біля атола Мідуей, а саме на полях битв «нашої» війни з 22 червня 1941 року до 9 травня 1945 року. І Україна в ході її й для Радянського Союзу, й для Німеччини була найважливішим воєнним і геостратегічним чинником у всій Європі.

З перших днів війни і до кінця жовтня 1944 року на українському театрі військових дiй (на південному напрямі — якщо точніше) було зосереджено від 56% до 76% загальної кількості дивізій вермахту. Фактично на території України не було «окопної війни»; тільки у 1941 — в першій половині 1942 рр. тут розгорнулися такі великі битви, як зустрічна танкова битва у трикутнику Луцьк — Броди — Рівне, Київська, Одеська, Кримська оборонні операції, Харківська операція...

Під Києвом у липні—вересні 1941 року тривала грандіозна битва. Оборона столиці України і подальший розгром оточених частин Південно-Західного фронту (4 боєздатнi кадровi армії) стали не тільки однією з найстрашніших катастроф усієї війни, але й передвісником Перемоги. Дві з трьох танкових груп вермахту, що були головною складовою стратегічних розрахунків нацистів, знищуючи найбільший «котел» Другої світової війни, зав’язли у степах України. Час для «бліцкригу» на Московському напрямі був безповоротно втрачений. Ціна, яку заплатила за це РСЧА, — до 453 тисячi вояків полоненими (за радянськими даними), в тому числі майже 60000 командирів; Німецьке Верховне командування повідомляло про захоплення в полон 665 тисяч осіб, а також — 3718 гармат і 884 танків. Ці дані подає, мабуть, найбільш вдумливий і чесний німецький військовий історик, генерал-лейтенант Курт фон Тіппельскірх. Ось його висновок: «Але тільки підсумок усієї війни міг показати, наскільки досягнута тактична перемога виправдовувала втрату часу, необхідного для продовження операцій... Росіяни хоча й програли цю битву, але виграли війну».

Попереду були важкi поразки радянських військ під Харковом і Керчю у травні 1942 року, у липні того ж року трагiчний фiнал оборони героїчного Севастополя. До кінця липня 1942 року вся територія України опинилася в руках ворога. Саме після цих перемог вермахту розпочався наступ нацистів на Сталінград і Північний Кавказ. Відступаючі з України частини, що поповнювалися резервами зі сходу, стали цементуючою силою майбутньої перемоги на Волзі, що призвела до визначального перелому в ході Великої Вітчизняної та всієї Другої світової війни.

У січні—лютому 1943 року почалося визволення Східного Донбасу і Харкова, контрнаступ німців і знову втрата першої столиці УРСР, і, нарешті, переможна Курська дуга. Саме тоді Олександр Довженко писав, що навколо України «точиться добра половина світової війни».

На території України війна тривала 40 місяців аж до 28 жовтня 1944 року. «У 1943—1944 рр. тут була зосереджена майже половина діючої Червоної армії. В українській кампанії брали участь шість фронтів — 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські, 1-й і 2- й Білоруські, — Чорноморський флот... із 10 гвардійських армій 8 діяли на українських фронтах» (Михайло Коваль. «Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах 1939 — 1945 рр.», «Альтернативи»).

Втрати радянських військ тільки в бойових операціях із визволення України — майже 3,5 мільйона осіб. Якщо ж взяти «український чинник» перемоги, то цифри вражають — 8,8 мільйона загиблих, 2,5 мільйона було відправлено у німецьку неволю, зруйновано 870 міст і понад 30000 сіл. На карту було поставлено як долю всієї Землі, так і української нації. «І коли ми переможемо, то хто запитає нас про методи?» — записав у своєму щоденнику Йозеф Геббельс. «Нова Європа» Гітлера будувалася на расовій перевазі арійців — німецької нації. Поглинання нацистською Німеччиною України передбачало другим актом цієї кривавої, людиноненависницької драми поступове знищення абсолютної більшості «расово неповноцінних» східних слов’ян (меншість перетворювали на рабів).

Українофобія та терор стали принципом управління територіями, окупованими нацистами, їхніми румунськими (Трансністрія) і угорськими (Закарпаття) сателітами. Про якусь рівноправну участь німців і українців у місцевому самоврядуванні не було й мови, хоч значна частина наших співгромадян були згоднi на співпрацю із загарбниками.

Українське суспільство було розколоте, і в основі цього розколу лежали ідеологічні відмінності, несумісні історичні, релігійні умови, в яких розвивалися гілки єдиного народу. Більшість українців билися в лавах Червоної армії, але воювали вони аж ніяк не за тоталітарний сталінський режим, а за своїх рідних і близьких, свої міста й села, оселі, за спасіння українського етносу як такого. Проте визволення українських земель від нацистської неволі ще більше зміцнило тоталітарний сталінський режим, який пережив у перші місяці війни страшний колапс. Система була на межі катастрофи, але її врятували громадяни багатонаціонального Радянського Союзу. Парадоксальний або, швидше, вражаючий факт — тільки завдяки перемозі СРСР над нацизмом всі етнічні українські землі були об’єднані у складі УРСР. Перший крок до незалежності нашої держави було зроблено в 1945 році після Ялти та Потсдама.

Значна частина формувань Української Повстанської армії боролася із зброєю в руках і проти нацистів, і проти більшовиків, відстоюючи ідеали державної незалежності України. «Не варто навішувати ярлики колабораціоністів усім без винятку учасникам національно-визвольного руху... Оскільки Друга Світова війна стала апогеєм усієї історії цієї організації (ОУН. — С.М. ), то слід визнати, що загалом безуспішні для української справи взаємовідносини оунівців з нацистами, зрештою, тільки зашкодили репутації національно-визвольного руху в Західній Україні» (М. Коваль). З цією тезою погодитися цілком все ж не можна, оскільки і після відступу нацистів з української землі частини УПА продовжували аж до 1956 року вести партизанську війну проти комуністичного режиму, що було б неможливим, якби вони не користувалися досить значною підтримкою місцевого населення. І невирішеність проблеми ОУН-УПА на рівні вже незалежної Української держави є живильною основою для відсутності взаєморозуміння серед українців — «східняків» і «західняків».

Не схиляючись до запеклого фанатизму, можна, однак, сказати: виправдовувати співробітництво з таким чудовиськом, як нацизм, навіть прагматичними міркуваннями (перехитрити ворога, «використати його у своїх інтересах») — це, зрештою, продавати душу дияволу. Не треба спрощувати: дуже багато українців, членів ОУН і УПА, щиро ненавиділи нацистів. Але хіба трагічний досвід тих років не показав, хто від кого дійсно залежав і хто кого реально використовував.

Вічна слава тим людям, тому поколінню, яке, майже повністю загинувши, відстояло такою немислимою ціною свою землю. Загинули кращі з кращих. Але вічна ганьба правителям і багатьом воєначальникам, які довели країну до такого стану, що її довелося рятувати такою страшною ціною. Наслідки цих втрат ми, можливо, по-справжньому відчуваємо лише зараз.

Сергій МАХУН, «День»
Газета: 
Рубрика: