Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Доля митця-новатора

Творчість Опанаса Сластьона
26 червня, 2009 - 00:00

Коли їдеш селами Лохвицького, Чорнухинського, Лубенського районів (Полтавщина), Варвинського (Чернігівщина), роменського (Сумщина), які входили до колишнього Лохвицького повіту, неодмінно привернуть увагу стрункі ошатні цегляні споруди з імпозантними вежами, щедро оздоблені орнаментальною кладкою. Оточені зеленими шатами дерев і кущів, вони надають місцевості особливої мальовничості, створюють неповторний силует сільського краєвиду, який запанував тут майже сто років тому.

Це унікальні споруди земських шкіл, зведені за проектами видатного українського етнографа, архітектора, маляра, графіка, мистецтвознавця, педагога, культурного діяча Опанаса Георгійовича Сластьона (1855—1933 рр.).

Про них треба розповісти докладніше тому, що вони відіграли велику роль не тільки в освіті нашого народу, а й у розвої національної архітектури і належать до кращих її надбань початку ХХ століття.

Поштовх будівництву земських шкіл в національному стилі дало зведення в Полтаві, у 1903—1908 роках славнозвісного будинку губернського земства (архітектори О. Ширшов, В. Кричевський), який є класичним зразком української архітектури того часу. Окрім того, проектуючи будинки земських шкіл для Лохвицького повіту, О. Сластьон використав архітектурні деталі ряду класичних зразків вітчизняної архітектури, котру знав досконало, зокрема, Покровської церкви у Ромнах (1764 р.) та інших споруд церковного й цивільного будівництва.

За визначенням невтомного дослідника творчості О. Сластьона, полтавського мистецтвознавця Віталія Ханка, майстер щасливо поєднував в одній особі знавця історії національної архітектури й архітектора-практика, який виконував ряд замовлень на Чернігівщині та Полтавщині (Миргород).

Лохвицьке земство звернулося до О. Сластьона, як до авторитетного фахівця, з проханням виготовити проекти шкільних будинків.

Варто зазначити, що тогочасна прогресивна українська громадськість активно підтримала ідею будівництва в містечках і селах шкіл, лікарень, інших споруд саме в національному стилі. Особливо переконливими були клопотання письменниці, етнографа Олени Пчілки (матері Лесі Українки), яка звернулася безпосередньо до Полтавського губернського земства, щоб його архітектурна комісія невідкладно розробила плани будівництва для малих і великих шкіл. Земство краю зреагувало швидко й оголосило конкурс на створення проектів народних шкіл в українському стилі.

Широкомасштабне будівництво шкільних будинків у великому на той час Лохвицькому повіті мало великий розголос і до нього була привернута увага усієї української культурної громадськості. Різноманітні схвальні відгуки, інформації, повідомлення і оцінки цього будівництва та його ролі в піднесенні народної освіти, у відродженні національної архітектури друкували журнали «Рада», «Рідний край», «Світло» (Київ), «Дніпрові хвилі» (Катеринослав), газети «Неділя» (Львів), «Утро» (Харків), «Полтавский вестник» та інші видання.

Щоправда, в Лохвицькому повітовому земстві розгорнулася дискусія про доцільність будівництва шкіл у національному стилі. Та треба віддати належне тодішньому голові земської управи Миколі Терешкевичу, котрий палко, спонуканий патріотичними пориваннями, відстоював необхідність будівництва шкіл саме в той спосіб, як був зведений будинок губернського земства, бо він відповідав національним будівельним традиціям.

Перші шкільні будинки у повіті почали зводити восени 1910 року. Згідно з подальшими планами будівництва у 1911 році побудували 24 шкільні комплекти. І вже 1912 року нові шкільні будинки виросли у Варві, в Городищі, Куріньці, Безсалах, Бондарях, у Гільцях, Кізлівці, Мокиївці, Токарях, Синяківщині та в інших селах Лохвицького повіту.

У квітні 1912 року земська управа уклала договір з підрядником Й. Малиновським на спорудження 27 шкільних будинків. А підприємець із Любліна взявся зі своїми робітниками та будівельними матеріалами звести будівлі шкіл згідно з технічними умовами, кресленнями й шкільною мережею, нанесеною на топографічну карту Лохвицького повіту, і здати ці школи до 1 вересня 1913 року.

Кожний комплект включав шкільний будинок на 1, 2, 3 чи 4 класи (у деяких з квартирами для вчителів), дерев’яний сарай, дубовий погріб, колодязь і паркан навколо шкільної території. Вартість будівництва шкіл оцінювалася від 6400 до 16 550 карбованців у залежності від його обсягів.

Усього протягом 1912—1913 років у Лохвицькому повіті було зведено понад 100 шкільних будівель з надвірними спорудами. Це майже у 70 відсотках усіх містечок і сіл повіту. Був задум продовжувати будівництво до 1917 року і далі, але події Першої світової війни, а за нею революції не дали здійснитися цим, прямо скажемо, грандіозним планам земства.

Шкільні будинки, що з’явилися у Лохвицькому повіті завдяки активній діяльності місцевого земства, і стали новим словом в архітектурній практиці України того часу.

У своїх проектах О. Сластьон творчо переосмислив національні архітектурні форми. Він талановито інтерпретував досвід майстрів минулого, котрі широко використовували в дерев’яних і мурованих будівлях двері та віконні просвіти, що мали трапецієвидний (шестикутний) абрис, а також коробові арки, шатрові покриття у кілька схилів з уступами у вигляді пірамід, наметів. Тож, розробляючи свій новий проект, О. Сластьон пояснював: «Основні елементи архітектури можуть бути старі, але трактування цих основ буде новим». Тож цілком новаторським був підхід митця при створенні ним унікальних проектів шкільних будинків у Лохвицькому повіті, котрі стали цілим явищем у національній архітектурі новітньої доби.

В. Ханко також констатує, що принцип серійності, блискуче розроблений О. Сластьоном, не мав аналогів в тогочасній архітектурній практиці. Він вигідно контрастував із широко практикованими та офіційно апробованими типовими проектами усього ХІХ століття. У цьому митець набагато випередив архітектурні пошуки свого часу. Як новатор, він застосовував різні варіанти планувальних, однотипних рішень, що включали об’ємно-просторові композиції, вдалі конструктивні прийоми (розсувні перегородки), єдність форм на основі по-фаховому трактованої стилізації архітектурного й графічно-художнього цілого та окремих деталей.

Загальне художнє звучання архітектури шкільних будинків підтримане також і абрисом даху із заломом, слуховими вікнами з фронтончиками, маленькими вежами ошатних пропорцій. Вгорі будинки по периметру немов оперезовувалися горизонтальними тягами карнизами на декорованих кронштейнах. Уведення на площинах стін візерунків у вигляді вишивок і мережива із відомих альбомів українського орнаменту, зібраного на Полтавщині Оленою Пчілкою, також було небаченим до того і новим явищем. Цегляна орнаментація надавала будівлям виразної пластичної краси.

Як пише В. Ханко, здається, що таке просте й раціональне планове вирішення могло б мати й спрощену за художніми рисами архітектуру. Та цього не сталося тому, що О. Сластьон розробив понад десять варіантів фасадів шкільних будинків. Як людина з розвиненим естетичним чуттям, він у проектних рішеннях споруд вдало застосував художнє трактування і зіставлення об’ємів, а як знавець народної орнаментації щедро вжив її на зовнішніх стінах споруд. Саме ця варіантність, розмаїтість, декоративне чуття, витончений смак митця дали можливість створити неординарне мистецьке явище.

Вежі на будівлях набули символічного звучання й відбивали роль освіти в житті людини, духовні поривання народу. Поряд із культовими спорудами земські школи надавали неповторного архітектурного силуету тогочасним селам, які потопали в зеленому мереживі садків.

Шкільні споруди Лохвицького повіту стали за взірець для втілення в різних регіонах Центральної та Лівобережної України, в інших етнографічних територіях, зокрема, на Кубані. Як визначне явище свого часу, ці шкільні будинки мали велику привабливість і до них зверталися у період українізації 20-х років.

До нашого часу збереглося не так вже й багато будинків колишніх земських шкіл у первозданному вигляді, спроектованих О. Сластьоном. Вони слугували не одному поколінню. І нині подекуди використовуються для свого призначення. У їх стінах сьогоднішні школярі здобувають знання в незалежній Україні.

Але в значній частині міст ці унікальні споруди перебудовуються, а то й руйнуються, стоять бездоглядними. І це прикро. Боляче стає від такого байдужого ставлення до архітектурних пам’яток.

Не раз В. Ханко, В. Чепелик й автор цих рядків піднімали в пресі питання про необхідність збереження безцінної архітектурної спадщини, яку нам залишив видатний митець. На цих спорудах потрібно встановити охоронні дошки з відповідними написами про історію їхнього зведення і значення для національної культури. Вони повинні бути надійно збереженими для майбутніх поколінь.

Георгій ШИБАНОВ, мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України, спеціально для «Дня»
Газета: 

Коментарі

sergey67 | 06/25/09

Очень хорошо подмечено:"Вежi на будiвлях набули СИМВОЛИЧНОГО ЗВУЧАННЯ(выделено мной-C.Г.)й вiдбивали роль освiти в життi людини,духовнi поривання народу".Интересно,что таких энтузиастов своего родного края(как О .Сластен),немало было тогда на Украине.Очень хочется упомянуть именно тут и нашего замечательного запорожского педагога,этнографа и краеведа Якова Павловича Новицкого(1847- 1925).

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ