Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Думки про незнищенність народу

Публіцистика Володимира Винниченка як блискучий зразок викриття московськог імпер-шовінізму
14 березня, 2014 - 10:01
ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

Багато визначних діячів української історії та культури, зокрема і ХХ століття, ще не відкрилися нам усіма гранями свого таланту, своїх великих звершень. Володимир Винниченко — яскравий приклад цього.

Визначний письменник, політичний та громадський діяч, обдарований, своєрідний мислитель, Володимир Кирилович був і чудовим публіцистом; його багатющу спадщину в цій царині ще належним чином не досліджено, не доведено до уваги української громадськості — наче статті Винниченка не викличуть зараз жодного суспільного інтересу. А тим часом необхідно визнати, що саме публіцистика автора «Сонячної машини», «Краси і сили» та «Відродження нації», саме гостре перо керівника Директорії Української Народної Республіки є зараз життєво необхідними для українців.

Чому? Бо Винниченко — публіцист упродовж цілого життя, починаючи з порівняно «ранніх» статей «Открытое письмо к русским писателям» (1983), «Птеродактили» (1916), «В чем наша сила» (1915), «Філософія і етика Шевченка» (1913), і до останніх своїх днів, вивчав, «препарував» й викривав ідеологію, практику та історичне коріння російського шовінізму. Він писав про це дуже багато, пристрасно, переконано, з нестриманою гнівною лютістю — і водночас з холодною, «сталевою» відточеністю неспростовної аргументації. Здається, зайвим буде говорити, що зараз, коли російський імперіалізм показав себе воістину «в усій красі», показав свою готовність до відверто агресивних, силових, дій на українській території — зараз знати й розуміти потворну «фізіономію» цього імперіалізму є вкрай необхідним. Через це публіцистика Винниченка (передовсім одна з найповніших, фундаментальних збірок його статей, видана ще 2002 року спільно Інститутом літератури ім. Т.         Г. Шевченка НАН України та Українською вільною академією наук у США, упорядкування та загальна редакція кандидата філологічних наук Віктора Бурбели) є одним із вкрай необхідних наразі ключів до розуміння подій 2014 року.

Зрозуміло, публіцистична спадщина Винниченка, якщо брати її в цілому, є настільки вагомою, розлогою й значущою, що важко проаналізувати її кращі зразки в рамках однієї статті. Тому ми обмежимося тут розповіддю лише про два твори Володимира Кириловича, ідейно та тематично споріднені між собою  — «одвертий лист до М. Горького» (1928 рік, вперше надруковано у паризькій газеті «Українські вісті») та статтю «Була, є й буде» (1948 рік, опублікована в газеті «Українські вісті», Новий Ульм, Німеччина під заголовком «Винниченко проти Горького: до двадцятиріччя однієї дискусії, що актуальна й нині»). Хоча першу та другу публіцистичну працю Винниченка розділяють двадцять років часової відстані — і яких років: тоталітарні катастрофи в Європі, терор, репресії, агресивні війни, зрештою, Друга світова війна! — втім, як побачить читач, перед нами прецікава публіцистична дилогія, присвячена дослідженню психологічного (точніше, психопатологічного), соціального, політичного та ідейно-історичного коріння імперського російського шовінізму. Коли цьому шовінізму почав платити «щедру» й ганебну данину Максим Горький, справді видатний російський письменник (колись, 1897 року, він жив у селі Мануйлівці на Полтавщині та залюбки читав селянам-сусідам «Кобзаря» українською мовою, а в романі «Мати» подано доволі привабливий образ українця Андрія Находки — ось таку, з дозволу сказати, «еволюцію» зазнали погляди Буревісника, як його часто називали!) — то Винниченко не зміг промовчати. І відгукнувся гнівним «Одвертим листом».

РУКОПИС «ОДВЕРТОГО ЛИСТА ДО ГОРЬКОГО» ВИННИЧЕНКА

Спонукала Винниченка до написання цього листа інформація про несподівані (чи аж так несподівані?) шовіністичні «вибрики» Горького. Від членів родини М. С. Грушевського Винниченко почув розповідь про незгоду О. М. Пєшкова дати дозвіл на переклад його творів української мовою. 31 травня 1928 року Володимир Кирилович занотував у щоденнику: «Побачення з Грушевськими... Підтвердження про шовіністично-імперіялістичні позиції Горького в українському питанні. Єфремов від Академії наук звернувся до Горького за дозволом перекласти його твори на українську мову. Горький відповів, що він уважає українську мову за «искусственный язык» і не хоче підтримувати його. Тому дозволу не дає на переклад. Таким чином лист його до руських письменників, де він, Горький, називав українську мову «наречием»   — підтверджується. Отже, можна писати йому «привітання», — підсумував Винниченко.

А тепер — до тексту «Одвертого листа до М. Горького». «Громадянине Горькій, — звертається український письменник до російського «візаві».  — У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а «наречіє». Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного? Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.

ВІНСТОН ЧЕРЧІЛЛЬ ЗІ ЗБРОЄЮ. САМЕ НА ЙОГО СЛОВА ПРО СВЯЩЕННИЙ ОБОВ’ЯЗОК БОРОНИТИ ВІТЧИЗНУ ПОСЛАВСЯ ВИННИЧЕНКО У СТАТТІ «БУЛА, Є Й БУДЕ!»

А тим часом, громадянине Горькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, громадянине М. Горькій, що ви вважаєте українську мову за «наречіє». Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову пишу я до Вас оцього одвертого листа, а з цікавості до того громадського явища, що Ви його викрили одним невинним слівцем «наречіє».

В цьому слові, громадянине Горькій — цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце «Малоросія» служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріально і духовно».

І далі — слова, сповнені гніву й гіркої іронії: «Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Горькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком, як і Ви, формулював його: «Никакого украинского языка не было, нет и быть не может». А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові будь-яких літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою.

ПРОЛЕТАРСЬКИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТ, ДРУГ КОЦЮБИНСЬКОГО — МАКСИМ ГОРЬКИЙ — І СТАЛІН. ФОТО 1933 р.

Та ще більше! Ви не можете не знати того, як самі Ви колись інакше ставились до українського питання. Пам’ятаєте, як у 1908 році Ви, збираючись видавати переклади моїх літературних праць з української мови на руську, з властивою Вам сльозою у розмовах зо мною вигукували: «Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!»

Вами в даному разі кермують не дані науки й життя, а оця «барська антипролетарська ідеологія», оця великодержавницька ідеологія власника, оця психіка зоологічного націоналізму, що просто гарчить  у душі без ніяких там даних науки, істини, переконань і тому подібного.

Ви — перший із стану так званої поступової руської інтелігенції так одверто, так сміливо зідрали той фіговий листок мовчання, яким руська інтелігенція раз у раз покривала зоологічну наготу царської деспотії в українському питанні. За невеличким виїмком, усе руське «демократичне» й «соціалістичне» громадянство ніколи й словом не обізвалось, коли Валуєви, Столипіни, Протопопови забороняли в’являти, що українське «наречіє» є мова. Оцим самим слівцем, оцим невинним «наречієм» воно виправдовувало і своє власне зоологічне гарчання, і колоніальні гидоти царського імперіялізму.

Страшне, громадянине Горькій, в тому, що це гаркнули — Ви, а не якийсь собі там темний, безвідповідальний неук або ідеолог Союза Русского Народа (тобто чорносотенців. — І. С.). Гаркнули по-валуєвськи Ви, відомий руський письменник, якого вважають за представника руської культури, навіть за виразника руської пролетарської інтелігенції. Ви, що звете себе другом Леніна, великого революціонера і основоположника сучасного комунізму. Ви, що користуєтесь довір’ям, пошаною і любов’ю багатьох руських людей.

І цікаво: Ви, що так гарно часом кажете про мир і братерство народів, що так повстаєте проти війн — тут Ви не задумуєтесь кликати до найганебнішої війни дужчого з слабшим, до задушення слабшого в найелементарнішій його потребі».

***

20 років по тому, 1948 року, Винниченко опублікував жорстку (всі крапки над «і» розставлено — ось чого нам, в умовах реальної революції, бракує сьогодні!) статтю «Була, є й буде», де зробив свого роду ретроспективний огляд розвитку великоросійської імперської ідеології — від Петра І до Сталіна. Непримиренність, гостра ворожість автора до цієї ідеології очевидна. Він пише: «Ми, українці, а надто ті, які звемо себе демократами з свого боку можемо з чистим сумлінням сказати: ми ні над ким не хочемо панувати, ніяких народів не наміряємось експлуатувати, ніякого насильства над Росією не наміряємось учиняти, ми тільки не хочемо ні насильства, ні панування над нами. І я думаю, що не помилюсь, коли за всіх скажу отут нашим сусідам: ми не дамося накинути нам ніякої форми панування над нами, які б «прогресивні» назви їй не пропонувалися. Колись, перед замахом гітлеризму накинути своє панування над Англією, Черчилль сказав: «Ми будемо боротися проти навали насильника всіма способами і на всіх місцях нашої країни: в містах, на улицях, на пляжах, в долинах...»

Ми, українці, скажемо так само: ми будемо битися проти насильників на всіх місцях України, всякими способами, всякими засобами. Як усяка здорова, жива істота, якій загрожує поневолення, страждання, смерть, ми будемо з усією жагою своєї люті гризти ворога зубами, рвати кігтями, душити лапами. Ми будемо битись ножами, револьверами, кулеметами, гарматами, бомбами. Коли ви нас переважите силою вашого числа і техніки, ми не дамо вам того, на що ви рахуватимете: спокійної колишньої експлуатації нашої країни, нашої праці, нашого пониження і поневолення. Ми будемо безмилосердно нищити, руйнувати всякі ваші способи експлуатації, ми будемо зривати в повітря всі ваші установи, ми будемо тримати всю вашу машину панування у нас у безладі, дезорганізації, розкладі. І коли ви будете нищити нас методами найбільших (ваших, руських!) майстрів насильства і терору (большевиків), ви виявите себе перед усім світом у такому світлі, від якого ваші Федотови (порівняно ліберальний російський мислитель, який критикував «священні» догми шовіністів. — І. С.) будуть з пекучим сором затуляти лице своє руками. Але нас ви й тим не поставите на коліна під ваше ярмо, і тим не спините ви нашого прагнення волі й незалежності. І в якій би формі, чи то царсько-валуєвській, чи в демократично-»федеративній», чи в большевицько-союзовій ви не заперечували її й не кричали: «Не было, нет и быть не может!» — ми з тою самою непохитністю будемо вам одповідати і словом, і чином: «Була, є й буде!»

***

Навряд чи можна щось додати до цих слів Винниченка, написаних, здається, не в квітні 1948-го, а щойно, в березні 2014 року...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments