Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?
Михайло Коцюбинський, український письменник

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО УКРАЇНИ:

підсумки ХХ століття
31 грудня, 1999 - 00:00

Сто років історії — це так багато для ХХ століття! Ми такі
далекі сьогодні від тих часів, коли ще новиною були залізниці, коли в великих
містах переважали дерев'яні будинки, коли електричне освітлення було тільки
в центрі, а на околицях світили гасові ліхтарі і молотарка та фабричний
«саківський» плуг щойно починали проникати в село! Що спільного мають наші
проблеми з клопотами наших прадідусів і прабабусь, що дивляться на нас
із старих коричневих фотографій?

Хоч як це дивно, спільні проблеми у таких віддалених поколінь
є, і вони пов'язані з формуванням громадянського суспільства України.

В роки комуністичної диктатури виразу цього майже ніхто
не знав, крім тих нечисленних аматорів, які читали підряд твори «класиків
марксизму». В ранніх статтях Маркса було сказано, що громадянське суспільство
— це по суті своїй і є буржуазне суспільство, і на цьому читач втрачав
до даної теми інтерес. Насправді ми нічого не зрозуміємо в історії європейської
цивілізації, якщо не побачимо становлення саме цієї складної системи, яка
забезпечує автономний режим життєдіяльності кожної з складових і цілісність
соціального організму.

Розрізняють спільноту (community) і суспільство (society).
Суспільство є сукупність організацій та інституцій, спільнота є невловима
цілісність, що характеризується такими туманними рисами, як «ментальність»,
«культурно- політична традиція» тощо. Громадянське суспільство є саме суспільство,
а не неокреслена спільнота.

Український народ на початку століття проживав в межах
двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Становище його в суспільному
укладі цих імперій розрізнялося дуже істотно саме з точки зору статусу
громадянського суспільства.

Українська Галичина входила до складу Австро-Угорщини в
одну адміністративну одиницю — Галичину —разом з південною Польщею. В ній
дещо переважало польське населення, при чому не тільки на заході, а й у
великих містах сходу. Адміністративним центром її був Львів, а не колишня
польська столиця Краків; у Львові знаходились також основні польські навчальні
заклади та інші культурні центри. Ситуація дещо нагадувала кавказьку, —
1918 року деякий час Тифліс (Тбілісі) був столицею і Грузії, і Вірменії.
Така черезполосиця не перешкоджала чіткій національній самовизначеності
як поляків, так і українців, що жили громадами, стосунки між якими були
досить напруженими. Галицькі українці жили порівняно із наддніпрянцями
дуже бідно, але в порівняно демократичній Австро-Угорщині взагалі, в Галичині
зокрема було дуже розвинене громадянське суспільство — система кооперативів,
просвітницьких товариств, політичних партій тощо. Українці в Австро-Угорщині
безуспішно боролись за утворення хоча б окремої адміністративної одиниці,
що об'єднувала б їх територіально. Проблеми розв'язувалися в просторі громади.

Ситуація в Наддніпрянській Україні була кардинально іншою.
Тут українське суспільство не становило громади, яка б протистояла російському
населенню чи російській громаді. І це було фоном, на якому проходило формування
в Україні громадянського суспільства.

В Російській імперії статус, близький до колоній, мали
губернії, населені так званими інородцями. Статус інородців мали також
євреї. Українці не були інородцями; вони вважалися «русским населением».
Керівництво Росії виходило з того, що імовірні європейські противники не
намагатимуться завойовувати її всю, а будуть прагнути відколоти від імперії
ті нації, які ще недостатньо асимільовані. Звідси груба настирливість в
русифікації західних губерній. Як відомо, цієї задачі імперія не розв'язала
ні щодо поляків, ні щодо українців. Але ускладнити проблему формування
українського соціального простору імперії вдалось.

Всупереч поширеним тлумаченням, українська мова не була
в імперії заборонена. Україномовній культурі сумнозвісні царські укази
«всього лише» відводили роль глибокої культурної провінції. Можна було
ставити п'єси етнографічного характеру, не можна було перекладати українською
ні Шекспіра, ні Пушкіна, друкувати наукові праці. Вища професійна культура
мала належати імперії.

Якщо частина української еліти вірно служила Росії, входячи
до складу імперського дворянства і імперської інтелігенції, то і опозиція
— як ліберально-демократична, так і революційно-соціалістична — розміщувалась,
так би мовити, в загально-імперському політичному просторі.

Національно-визвольний рух, тісно пов'язаний з україномовною
культурою, не мав виняткового впливу в українському суспільстві. Тиражі
українських видань не перевищували кількох тисяч примірників і тоді, коли
українське слово уже було дозволене в мас-медіа імперії. Проте, справжній
вплив «українського руху» і україномовної культури був набагато більшим.
Саме існування української національної ніші в культурі і політиці репрезентувало
цілісність і життєспроможність нації.

Громадянське суспільство поступово формувалося і в Наддніпрянській
Україні після реформ 60-х років. Однак, воно в силу зазначених обставин
від початку було розшароване в різних громадськи-політичних просторах.
Існував ліберальний земський рух, що формував елементи місцевого демократичного
самоуправління і цілу систему освітніх, медичних, наукових, мистецьких
тощо організацій. Цей рух створював громадянське суспільство в загальноімперських
рамках. Український політичний і культурний рух створював мережу просвітницьких,
літературних, театральних тощо груп і інституцій, які діяли в україномовній
сфері і формували громадянське суспільство в національних рамках. Саме
ця система українського національного громадянського суспільства сформувала
після Лютневої революції 1917 року Центральну Раду — зародок незалежної
української держави (один із чільних її організаторів, соціал-демократ
Дмитро Антонович, увійшов до Ради від... українських співочих товариств).

Іван Франко якось висловив думку, що Україна давно була
б вільною, якби не розпорошувала революційного потенціалу і всі сили зосередила
на завоюванні незалежності. Однак, переважна більшість визвольних зусиль
української демократії діяла в загальноімперському просторі. Не випадково
майже всі політичні партії, включаючи суто національні, стояли на позиціях
федеративного зв'язку України з Росією. Незалежність 1918 року прийшла
тільки внаслідок розвалу імперського центру.

На відміну від царської імперії комуністична влада будувалася
за принципом опори на місцеві національні кадри. В СРСР україномовна культура
навіть активно підтримувалась, але сфера її впливу обмежувалась, як і раніше,
суто провінційними рамками. Вся «висока» культура послідовно розміщувалася
в Москві і великих імперських центрах, україномовній культурі відводилася
роль провідника комуністичного впливу в україномовних масах, а також «гарнірна»
репрезентативна роль.

Владна стуктура комуністичної диктатури служила патріархальному
патронажу над всіма суспільно-значущими формами поведінки кожного громадянина.
Тоталітарна влада ретельно знищувала всілякі зародки громадянського суспільства.
Злочином або «антипартійним вчинком» вважалася будь-яка спроба неконтрольованої
колективної дії, навіть колективні звернення до влади. Повністю ліквідована
була вся система громадянського суспільства в Західній Україні. Головним
же способом ліквідації громадянського суспільства стало перетворення структур
громадянського характеру на приснопам'ятні «важелі». Поставлені під тоталітарний
контроль, профспілки, творчі об'єднання та інші елементи громадянського
суспільства перетворились на свою протилежність.

Після смерті диктатора тоталітарна система почала розвалюватися,
і її «важелі» набували сякої-такої, хоч би й зародкової автономії. Стихії
розвалу неможливо було утримати. Спілка письменників України та інші «творчі
спілки» з напівміністерств для управління напівкультурою поступово перетворювались
на центри громадського характеру — аж до часів Перебудови, коли письменницький
будинок у Києві на Банковій, поряд з ЦК, перетворився на штаб демократичного
опору.

Нова Українська держава виникла як правна спадкоємиця УРСР,
а її громадянське суспільство — як спадкоємець системи «важелів». Нова
еліта вийшла не з лісових схронів, а з колишніх первинних парторганізацій.
Це загалом добре, бо обійшлося без крові. Це має і свої мінуси, що очевидно
і у випадку громадянського суспільства. Зокрема, знову виявилася неоднорідність
суспільства, розшарованого на різні простори.

Опір тоталітаризмові здійснювався в загальносоюзних рамках,
і вирішальні події історії падіння комунізму відбувалися в центрах радянської
імперії. Але як би не було, перемога демократії і перемога національно-визвольного
руху врешті виявилися однією справою, і з завоюванням державної незалежності
всі соціальні простори об'єднуються в єдине громадянське суспільство України.

Залишаються, однак, традиції, що породжують різні громадсько-політичні
і культурні орієнтації. Об'єднання досі залишається значною мірою механічним.

Основна проблема, що постала перед суспільством України
в розпочату 1991 роком епоху трансформації, полягає в переході від суспільства
тотального контролю та патронажу до суспільства, побудованого на європейських
цінностях і принципах — політичній демократії, ринковій економіці та національній
державності. Системі контролю та покровительства має бути протиставлена
розвинута система самодіяльного громадянського суспільства. При цьому основна
проблема полягає не стільки в створенні нових інституцій чи спілок, скільки
в переосмисленні функцій і старих, і новоутворюваних елементів громадянського
суспільства за умов демократії, незалежності і ринку.

Насамперед міняється роль представництва національно- культурної
традиції.

За відсутністю української держави національно-культурні
громадські структури репрезентували також цілісну національну спільноту
з її традицією, ментальністю, національним характером тощо, — коротше кажучи,
націю як цілісність. В європейському розумінні принцип «нації-держави»
полягає не в тому, що держава повинна втілити національний дух і ментальність.
Тільки держава — і ніхто інший — має право виступати від імені нації, але
не як спільнота і не як «дух», а саме як правова держава. Демократична
держава бере на себе представництво історичних інтересів нації, захист
її культури, залишаючись при цьому гарантом прав і свобод людини — громадянина
України незалежно від його національної, етнокультурної чи релігійної приналежності.
Кожна група, що репрезентує ту чи іншу ділянку духовного національного
життя, може бути організатором і представником лише якоїсь часткової функції
національного цілого. Якщо титульна нація утворює поряд з державою ще якусь
іншу власну організацію, що претендує на втілення національної цілісності,
і спілкується з іншими національними громадами як представник українства,
то така система вироджується в апартеїд.

Це істотно міняє виправдані минулим уявлення національно-культурних
громадських структур про їх власні функції. З іншого боку, це вимагає від
тих структур громадянського суспільства, які були нечутливими до національних,
зокрема мовних, проблем і орієнтовані на загальнодемократичні перетворення,
працювати саме в національних рамках.

Створення ринкового механізму і громадських структур, що
від нього невіддільні — особлива тема. Недоліком першого етапу ринкових
реформ стало те, що вони надто покладалися на «невидиму руку ринку» і надто
мало спиралися на відповідні структури. Ринок — це не можливість торгувати
всім і всюди, а насамперед система інституцій, в тому числі громадських.

Становленню культурних ринкових механізмів мають сприяти
громадські структури, які поки що або відсутні, або ще не сприймаються
населенням у всій повноті своїх можливостей, як от товариство споживачів,
або на ділі зберігають напівдержавний характер, як КСП — спадкоємці колгоспів.
Перетворення сільських кооперативів на елементи громадянського суспільства
стане цілою епохою; проста їх руйнація була б трагедією для села. Але ще
більше проблем ставить ринок перед громадськими структурами. Громадянське
суспільство, що робить в новій Україні перші кроки, може не витримати тиску
з боку великого капіталу, що не зустрічає опору. Продумана і стимульована
система спонсорства і благодійності допоможе ввести відносини громадянського
суспільства і приватного капіталу в рамки партнерства. Майбутнє України
залежить від того, чи зуміє вона врятувати високі сфери своєї культури
(і науки в тому числі) від безроздільного панування ринку. Яку роль відіграватиме
тут громадянське суспільство, поки що важко сказати.

Ми повертаємося до цінностей, які створювалися поколіннями,
що дивляться на нас із отих давніх пожовклих фотографій. Але нікому не
вдавалося повернутися назад в історію. Нове робиться із того, що маємо
сьогодні. Важливо лише ясно усвідомлювати цілі, для яких використовуватимуться
все, що є доброго в нашій людській майстерні.

Мирослав ПОПОВИЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments