Завжди був націоналістом, пишаюсь цим. Негативних підтекстів цьому означенню надають неграмотні люди, плутають його із шовінізмом. Націоналізм – це любов до Батьківщини, а шовінізм передбачає ненависть до інших націй.
Роман Іваничук, український письменник, патріарх української історичної романістики, громадський діяч

«Iскра Божа» поета

Неоцінений Словацький і Україна
15 травня, 2009 - 00:00
ТАРАС ШЕВЧЕНКО. В ПЕВНОМУ СЕНСІ СЛОВАЦЬКИЙ БУВ ЙОГО ПРЕДТЕЧЕЮ, У ТВОРЧОСТІ ОБОХ ПОЕТІВ Є ЧИМАЛО ПАРАЛЕЛЕЙ ТА СПІЛЬНИХ РИС / ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ

4 вересня цього року виповнюється 200 років із дня народження Юліуша Словацького — польського поета-романтика, який мав українські корені, писав про Україну. Який, зрештою, глибоко, як на свій час, осмислював українські проблеми. І який у певному сенсі навіть був предтечею Тараса Шевченка. На жаль, про Словацького в нас знають мало. Лише деякі його твори перекладено й видано українською мовою. А в оригіналі, польською, в нас небагато хто вміє читати.

Народився майбутній поет у містечку Кременці на Волині. Його батько був викладачем польської мови у Вищій Волинській гімназії (Кременецькому ліцеї). Мати походила з дрібношляхетської волинської, власне, української, родини, представники якої дотримувалися східного (уніатського) обряду. Цікаво, що Юліуша Словацького хрестив за східним обрядом уніатський священик Василій Собкевич. Незважаючи на те, що в Кременці Словацький жив недовго, враження від міста залишилися в нього на все життя, а кременецькі мотиви часто звучать у творах письменника. Зокрема, він писав, що велике враження на нього в дитинстві справили місцеві колядки й ходіння з вертепом, і саме їм він зобов’язаний своїм «шекспірівським запалом». У драмі «Срібний сон Соломеї», наприклад, читаємо:

«Згадую свят-вечір на селі:
Двір увесь сніги позамітали;
Біля татка заколядували,
Як у стайні, пастушки малі,
Що з овечок стригли руно, вздріли
Зірку Божу; пломені ясніли,
Радуючи сяйвом неземним...»

Поет високо цінував українську народну літературу, вважаючи її джерелом та моделлю національної поезії. Він твердив, що в українських думах також виразилася «душа поляків». І широко використовував український фольклор у своїй творчості.

Наприкінці життя, перебуваючи на еміграції і не маючи змоги повернутися додому, Словацький написав вірш, у якому з великою силою звучить ностальгія за рідним Кременецьким краєм:

«Якщо колись у тій моїй країні,
Де котить Іква хвилі по долині,
Де пасма гір блакитніють над мроком,
А місто дзвонить над шумким потоком,
Де пахнуче конваліями поле
Біжить на скелі, під хати й стодоли,
Як будеш там, душе мойого тіла,
Хоть би ти в плоть з промінням прилетіла,
Побачивши мою тугу, що на скалах,
Мов янгол золотий, незгасний спалах,
Стоїть, і часом місто облітає,
А потім знов спічне, стоїть і сяє.
Повітря, що тебе там зцілить, знаю,
Я лив з грудей своїх для свого краю».

До речі, в цьому вірші чути відгомін поглядів оригінального філософа Стефана Зеновича, який викладав у Кременецькому ліцеї і з поглядами якого поет був добре знайомий. Загалом Словацький виробив свою релігійно-філософську концепцію, згідно з якою, душа людини, іскра Божа, зазнає постійних перевтілень, поки не зливається з Богом. У чомусь ця концепція близька до неоплатонізму, поширеного серед українських мислителів Середньовіччя й ранньомодерного часу. Власне, в Кременецькому ліцеї Словацький вчився недовго. Освіту здобував у Вільно, в місцевому університеті.

Проте віленські мотиви помітно поступаються в творчості письменника мотивам кременецьким. 1829 року Словацький приїздить у Варшаву, де працює в комісії доходів та скарбу. І пише низку поетичних та драматичних творів. Серед них — поему «Змій», де в романтичному дусі змальовані українські козаки. Поет цілком свідомо творив козацький міф, який пізніше (правда, в дещо іншому плані) розвивали і Гоголь, і Шевченко. Ось лише один уривок зі «Змія»:

«Гей! Далеко Чорне море,
Чайки плинуть у тумані;
Пальми й замки на Боспорі —
Мов комиш густий в лимані.
І горять, як очерети,
Як трава суха на схилі,
Грізні щогли й мінарети.
Линьте, чайки! Грайте, хвилі!
Гей, козак паном
Хвиль з ранніх літ.
Гей, у похід! Гей, у похід!
З нашим гетьманом,
Гей, у похід».

Чи не бачите ви тут паралелей із Шевченковим «Гамалією»? Правда, вказана Шевченкова поема писалася років із десять пізніше «Змія». Показово, що саме «Змій» відкривав першу двотомну збірку творів Словацького, видану в Парижі 1832 року.

Великий вплив на Словацького мало польське Листопадове повстання 1830 р. Він, не замислюючись, приєднався до революціонерів. Його вірші надихали їх. Вірш, що починався словами «Богородице, сталося диво!», став гімном повстанців. Проте повстання закінчилося поразкою, і поет опинився на еміграції. Переважно жив у Парижі, який став головним осередком польських емігрантів. Тут було написано й видано його основні твори — поезії, поеми, драми.

Помер Словацький на еміграції 3 квітня 1849 р., не доживши до свого сорокаліття кілька місяців. Поховали його в Парижі. У 1927 р., коли було відновлено Польську державу, прах поета перенесли до Кракова на Вавель, де був створений пантеон польських героїв.

Помітне місце в творчості Словацького займала українська проблематика. Поет намагався осмислити непрості стосунки українців та поляків. І в цьому осмисленні випередив свій час. Можливо, якби прислухалися до його голосу, польський та український народ могли б уникнути непотрібних непорозумінь. Але...

Словацький у своїх творах дає зрозуміти, що має дві батьківщини — Україну та Польщу. Та все ж для Словацького Україна — первинна, «давня» батьківщина. У одній із найбільших його поем «Беньовський», де часто піднімається проблема українсько-польських взаємин, читаємо наступні слова-звернення до своєї «давньої» вітчизни:

«Моя вітчизно давня! Я стою
В твій смертний лик вчарований без тями;
Ти зваблювала молодість мою
На давній шлях сумний між цвинтарями».

Для Словацького Україна — це домовина. Тут так і напрошується паралель із Шевченком. До речі, в творах Словацького неодноразово фігурують, як і в Шевченка, кобзарі-пророки.

Вина за «смерть України» (і це Словацький дає зрозуміти) значною мірою лежить на польській шляхті, яка керується власними егоїстичними інтересами та ігнорує потреби українського люду. Непорозуміння між цими двома силами ведуть до кривавих конфліктів, які з великою силою зображує поет у драмі «Срібний сон Соломеї», події якої належать до часів гайдамаччини. Сцени варварства й з одного, й із другого боку просто шокують. Поет не стає ні на один, ні на другий бік. Він прагне миру, як і козацький пророк Вернигора. У кінці драми ніби з’являється слабка надія — козак Сава, що символізує Україну, має одружитися з княгинею Вишневецькою, яка є символом Польщі.

Поет прагнув з’єднати Україну й Польщу «в одну потугу». У згадуваній поемі «Беньовський» він так говорить про це в алегоричній формі:

«Мов журавель, в руках своїх тримаю
Своє камінне серце, о мій краю...
О найбіліша, найскорботніша моя,
Одну в тобі, а над тобою другу —
Дві пісні чую, і хотів би я
З’єднати їх в одну ясну потугу...»

Однак поет розумів: ця справа майже нереальна.

Попри всі негаразди, непорозуміння між близькими народами, Словацький вірив у воскресіння України. Для нього Україна була не географічним поняттям, як для Адама Міцкевича й багатьох інших видатних польських інтелектуалів. Це — край, вважав Словацький, який має своє багате культурне обличчя, а отже й право на самостійне існування.

Пророцтво про воскресіння України звучить у поемі «Вацлав». Герой твору — моральна потвора, польський шляхтич, який зрадив повстанців під проводом Костюшка. Він живе в Україні, його навіть вигодувала українська жінка своїм молоком. І ось коли Вацлава ховають, вона з’являється й проголошує такі слова:

«Ідеш у гріб з трутизною гіркою!
Йди, трупе! Я тебе в колиску клала,
Я молоком своїм тебе плекала,
Тепер тебе кладу в могилу радо,
Йди, чорна трумно, йди, огидна зрадо,
Моя дитино й мій отруйний гаде,
Іди, нехай тебе черва обсяде;
Хоч кров твоя твій чорний гріх замаже,
Бог звістувати це тобі не каже, —
Не знатимеш у пеклі, ти, шайтане,
Що Україна із могили встане!».

Ці слова набирають глибокого значення. Помирає Вацлав, символ найгірших рис польського шляхетства, яке жило на українських землях за рахунок праці українських селян. Але колись, хай у муках, має воскреснути Україна.

«Український патріотизм Словацького, — зазначає Дмитро Павличко, — може бути справедливо порівнюваний хіба що з патріотизмом Шевченка. Йдеться тут не стільки про схожість образів, метафор на тему воскресіння народного духу, а насамперед про релігійне, нездоланне переконання обох поетів у тому, що невмирущість нації походить із її страждань і непокори». Подібної думки дотримується відомий літературознавець, чудовий знавець українського й польського романтизму Стефан Козак.

За великим рахунком, Словацький мав би значити для українців не менше, ніж, наприклад, його сучасник Гоголь, який пішов у прийми до російської літератури. А ювілей Словацького слід було широко відзначати на державному рівні. Однак цього немає. Але це вже проблема українців, які не можуть належно поцінувати значимі для себе речі.

У статті були використані переклади з польської мови творів Словацького, здійснені Дмитром Павличком та Валентином Струтинським.

Петро КРАЛЮК, доктор філологічних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ