Iсторична правда проти імперської облуди-2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 184-185

У традиційній російській історіографії Київську Русь вважали початковим етапом російської державності, а ліберальніші радянські ідеологи проголосили її спільною державою «трьох братніх народів — росіян, українців та білорусів». Проте для обох цих доктрин немає жодних фактичних підстав. Адже спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі протоукраїнської етномовної території. Тут же містився й політичний, економічний і культурний центр держави — Київ. Отже, немає жодного сумніву в тому, що Київська Русь спочатку утворилася як рання протоукраїнська держава. І у 860-х роках вона об’єднувала лише протоукраїнські племена — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. Лише в останній чверті IX століття, тобто майже через століття після утворення, влада київських князів поширилася спочатку на смоленських, а потім — на полоцьких та псковських кривичів і на ільменських (або новгородських) словенів. І лише в X —XI і на початку XII століть до неї увійшли всі землі східних слов’ян та багатьох неслов’янських племен. Проте це входження, по суті, було формальним, і всі ті землі залишалися майже незалежними від Києва. Йому постійно чинило спротив Полоцьке князівство, яке існувало упродовж X — XIII століть. Саме воно й стало осередком формування білоруської народності.

Особливість формування білоруського етносу полягала в тому, що на нинішньому білоруському етномовному терені споконвіку перебували не слов’яни, а балти, від яких походять сучасні литовці й латиші. На початку нової ери на ці землі стали проникати слов’яни і заселяли їх спочатку тільки з південного заходу, а дещо пізніше — і з північного сходу. Безпосередніми предками білорусів були дреговичі, частково радимичі та кривичі.

Дреговичі сформувалися в ході переселення частини волинян і деревлян на терени, розташовані на північ від Прип’яті. У VIII — IX століттях вони просунулися на балтські терени аж до Верхнього Німану, і українське та білоруське Полісся, північна межа якого пролягала приблизно по лінії нинішніх міст Новогрудок — Мінськ — Гомель, становили єдиний етнолінгвістичний комплекс, а північноукраїнські та південнобілоруські говірки аж до середини XVI ст. переживали спільний розвиток, тобто стали однією діалектною групою ¹.

Північно-східний ареал сучасної Білорусі протягом VIII —IX століть заселяли кривичі, предки яких морським та сухопутним шляхом прибули на північ Східної Європи з південного узбережжя Балтійського моря (терени сучасної Польщі й частково північно-східної Німеччини).

Отже, білоруський етнос, так само як і мова, формувалися упродовж VIII — першої половини XII століть внаслідок синтезу кривицької на північному сході та києво-поліської (історично склавинської) складових на південному заході.

Коли процес формування українців та білорусів у другій половині XII століття в цілому завершився, російська народність тоді лише зароджувалася й починала виходити на історичну арену. Вона формувалася далеко від середньої Наддніпрянщини й зазнала істотного впливу місцевих фіно-угорських племен.

Територія сучасної Європейської Росії в IX — першій половині XII століть була далекою й глухою провінцією Київської Русі, відділеною від Наддніпрянщини величезним масивом боліт і непрохідних лісів, через що її аж до XV ст. називали Заліссям.

Своєрідні некомфортні й суворі природно-географічні умови Залісся зумовили ту обставину, що той край споконвіку був мало заселеним місцевими фіно-угорськими племенами. В епоху Київської Русі туди поступово стали проникати й слов’яни, хоч дуже повільно й неохоче. Масових переселень слов’ян із південних країв на Залісся ніколи не було, бо споконвічні хлібороби на родючих землях Наддніпрянщини не мали ні потреби, ні бажання залишати рідні домівки і йти в незнану напівдику глухомань, долаючи непрохідні хащі й болота...

На Залісся йшли виключно чоловіки-одинаки — спочатку шукачі пригод і удачі в далеких краях, а також різні авантюристи, карні злочинці, що втікали від переслідування, також вояки, мисливці, купці, ченці, проповідники, інші церковні діячі, які прагнули поширювати християнство серед тамтешніх язичників тощо. Вони там одружувалися з місцевими жінками, приймали їхні звичаї та побутову культуру. Як наслідок, за кілька століть на Заліссі утворилася своєрідна етнічна людність, що являла собою переважно ослов’янених фіно-угрів. Вона й стала основою російської народності.

На думку багатьох етнографів, росіяни запозичили з фінської традиційної культури популярні й донині пельмені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку-косоворотку, жіночий кокошник, сарафан, «матрьошку», російську лазню, казки про Ведмедя («косолапого Мишку»). Він вважався священною твариною у фінів і був етнічним символом росіян аж до заміни його грецьким двоголовим орлом у XV столітті. Це сталося після завоювання Константинополя турками 1453 р. та одруження московського князя Івана ІІІ з племінницею останнього візантійського імператора Софією Палеолог. До її посагу належало зображення візантійського двоголового орла, який відтоді став державним гербом московської держави.

Всі ці події відбувалися потім, а перед тим розкидані по лісах та болотах заліські поселення ще довго зберігали етнографічні особливості місцевих фіно-угорських племен, насамперед муроми, мері та весі. У цьому ареалі й відбувалася регіональна консолідація різних племен.

У X ст. в межиріччі Оки та Волги виникло Ростово-Суздальське князівство. Його політичними центрами були спочатку Ростов, від початку XII ст. — Суздаль, а з другої половини XII ст.— Володимир-на-Клязьмі.

Політична вага і значення Ростово-Суздальської землі стрімко зросли в роки князювання Юрія Долгорукого — молодшого сина Володимира Мономаха й буцімто засновника Москви. Він одружився з половецькою княжною й тим самим започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських князів з половцями. Проте Юрій Довгорукий ще не переривав зв’язків з Києвом і навіть намагався посісти київський престол. Натомість його син Андрій, прозваний Боголюбським (він збудував собі замок у с.Боголюбово), проводив уже зовсім іншу політику. Він виріс на Суздальщині, його виховала половчанка. Україна була йому чужою. Як зазначив видатний російський історик В. О. Ключевський, «в лице князя Андрея великоросс впервые выступил на историческую сцену, и это выступление нельзя признать удачным»². Він став запеклим ворогом Києва.

1169 р. Андрій Боголюбський на чолі великої армії 11 північних князів захопив Київ і брутально віддав місто на поталу своїй раті. Суздальці нищили киян з особливою ненавистю і люттю. Це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а міжетнічна ворожнеча.

На початку XIII ст. Володимиро-Суздальське князівство розпалося на низку удільних князівств: Ростовське, Ярославське, Переяславське, Московське та ін. 1238 р. на Володимиро-Суздальщину напали татаро-монголи і завоювали Залісся.

Від середини XIII ст. на Володимиро-Суздальській землі почало набирати ваги велике князівство Московське і, за згоди та активної підтримки татаро-монгольських ханів, приєднувати до себе сусідні землі. Воно й стало центром формування російської народності.

В історичній науковій літературі часто пишуть про те, що московські князі, починаючи від Івана І Калити (1325 — 1340), уміло використовували владу татаро-монгольських ханів у своїх інтересах і досягали в цьому великих успіхів. Це правда, хоч ситуація насправді була парадоксальною: московські князі проводили відверту антизолотоординську політику, але вміло її приховували, присягалися ханам у вірності й відданості, всіляко їх задобрювали й за це здобували підтримку, ярлики та князювання, посади й щедрі подарунки. При цьому в хід ішли різні методи: московські князі-васали охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь одружуватися з ханськими родичками або зі знатними дівицями з Орди ³. У стосунках з ординцями й зі своїми сусідами чинили відповідно до того, що для досягнення свого придатні будь-які засоби, відтак у своїй політиці незрідка вдавалися до брехні або напівправди, лицемірства, хитрощів, безпринципності, наклепів, інтриг, дворушності, хабарництва, підкупів, шантажу, вигадок, наклепу, підступності тощо. Постулат «мета виправдовує засоби» був звичайним і буденним принципом усіх наступних поколінь російських політиків аж до новітнього часу.

Упродовж XIV — XV століть основні сусідні землі були об’єднані навколо Москви, і внаслідок цього утворилася московська централізована держава. 1480 р. Московщина остаточно звільнилася від татаро-монгольського ярма, а великий князь Іван ІІІ Васильович (1462 — 1505) став володарем єдиної централізованої держави. Однак тривале татаро-монгольське поневолення не тільки залишило глибокий слід у свідомості людей, а й вплинуло на всі аспекти суспільно-політичного життя молодої російської держави, до певної міри позначилося й на менталітеті російської народності. Не випадково М. Бердяєв дав визначення Росії як «християнізованого татарського царства», а видатний російський лінгвіст, філософ і публіцист М. Трубецькой відзначив, що «Московська держава виникла завдяки татарському гніту. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. Повалення татарського гніту звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви» ⁴. Більше того, татарське сприйняття верховного правителя як непогрішного благодійника, якому все дозволяється і все пробачається, так глибоко й міцно увійшло в менталітет росіян, що вони живуть із цим донині.

За висновком відомого українського історика Я. Дашкевича, «на психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, головна мета якого — світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшної у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Таким людям не були потрібні європейська культура й писемність, їм чужі такі категорії, як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо» ⁵.

З усього сказаного випливає цілком логічний висновок: росіяни українцям аж ніяк не брати і ніколи ними не були. Наші історії від самого початку розвивалися різними шляхами. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни перейняли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український і до певної міри білоруський етнос, а росіяни були не творцями цієї культури, а її споживачами уже в готовому вигляді. Цілковиту рацію має відомий історик Л. Залізняк, констатуючи, що «права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші й не менші, аніж права Мадрида, Лісабона, Парижа чи Бухареста на історію та культуру латинського Риму»^6.

Засвоєна росіянами культура Київської Русі, звичайно, стала важливим підґрунтям матеріальної та духовної культури російського народу. Однак якщо українці були прямими нащадками людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку за умов власної етнічної території далеко за межами первісної Русі ⁷.

Відмінність українців від росіян на всіх етапах їхньої історії визнавали й деякі відомі російські діячі, навіть критично налаштовані до української культури, як, наприклад найвідоміший і найавторитетніший російський критик XIX ст. В. Бєлінський. Він чітко усвідомлював, що вже у XII столітті українці були окремим народом, який помітно відрізнявся від росіян, що яскраво засвідчило «Слово о полку Ігоревім». На думку В. Бєлінського, «это произведение явно современно воспетому в нем событию и носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшей варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси... Оно отличается благородством тона и языка...Есть в языке его что-то мягкое, напоминающее нынешнее малороссийское наречие... Но более всего говорит за южнорусское происхождение «Слова» выражающийся в нем быт народа. Есть что-то благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы... Но особенно поразительны в поэме отношение полов... Плач Ярославны дышит глубоким чувством, высказывается в образах, сколько простодушных, столько и грациозных, благородных и поэтических. Это не жена, которая после погибели мужа осталась горькою сиротою, без угла и без куска, и которая сокрушается, что ее некому больше кормить и бить: это нежная любовница, которой любящая душа тоскливо порывается к своему милому...

...Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человечного и благородного в семейном быте, где отношение полов основывается на любви, и женщина пользуется правами своего пола; и все это диаметрально противоположно Северной Руси, где семейные отношения дики и грубы и женщина есть род домашней скотины и где любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом русских мужиков, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении «Слова о полку Игоревом» ⁸.

Переконливим свідченням українського походження «Слова...» є також його мова. У ньому широко представлені такі характерні для української мови риси, як повноголосся: боронь, ворота, забороло, полонени, хороброе та ін.; форми давального відмінка іменників чоловічого роду на -ові, -еві: Дунаеви, Игореви, Романови, королеви; кличний відмінок іменників: Бояне, дружино, Игорю, княже, Всеволоде, господине; форми дієслів теперішнього часу з м’яким кінцевим -ть: велить, плачеть, ржуть, а також багата лексика місцевого походження, народна фразеологія.

Загальна тональність «Слова...», його поетичні та мовні особливості свідчать про те, що анонімний автор цього твору був представником уже цілком сформованого етносу зі своєю ментальністю, мовою та певними традиціями уснопоетичної творчості.

З плином часу різниця між українцями і росіянами лише посилювалася. Цю різницю помічали навіть іноземці. Зокрема, сирійський архідиякон, письменник та мандрівник із міста Алеппо (Халеб) Павло Алеппський, подорожуючи зі своїм батьком патріархом Макарієм Антіохійським через Україну до Москви 1654 р., відзначив: «Починаючи з цього міста [Рашкова на Дністрі] і по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: усі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок та доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковних співів; крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх блукати по вулицях неуками... Ми завважили в цьому благословенному народі побожність, богобоязливість та благочестя просто таки дивовижні... Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що линув із самого серця, у гармонії зі старшими... Черниці уміють читати, обізнані з філософією, логікою, захоплюються творчістю... Ми були в захваті від чистих голосів і співу, особливо ж дів, як дорослих, так і малолітніх» ⁹.

Пробувши у відсталій і неграмотній Москві два роки й повертаючись додому знову через Україну, Павло Алеппський мав можливість порівняти ці дві країни: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тієї хвилини, коли ми лише побачили Печерську лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Господеві Богові. Довгих два роки в Московії на наших серцях лежав справжній тягар, а розум був ніби закутий у лещатах, бо в тій країні ніхто не може почувати себе бодай трохи вільним і задоволеним, хіба лише ті, хто там народився й виріс, а всі інші, такі як ми, навіть ставши володарями всієї країни, ніколи не позбудуться неспокою і страху... Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а ті, хто в ній живе, були нашими добрими приятелями й людьми, неначе ми самі. О, який це благословенний край! Який благословенний народ!..» ¹⁰.

Освіченість українських жінок, яку Павло Алеппський вважав «прекрасною рисою», в суціль неграмотній Росії навіть на початку 18-го століття сприймали як дивину. Не випадково ж коли цар Петро І, реформуючи свою імперію, хотів призначити Патріархом Московським освіченого русича-українця, до нього прийшла велика делегація знатних людей та архієреїв, благаючи не робити цього. Основний аргумент: «Не позорь нас, батюшка. Малороссы — книжники. У них даже женщины читают» ¹¹.

Цю велику різницю між росіянами та українцями в середині XIX століття відзначив уже згадуваний нами В. Бєлінський на основі особистих спостережень. Він, без сумніву, був російським патріотом, проте дозволяв собі різкі, по суті антиросійські висловлювання, іноді не добираючи слів («неистовый Виссарион»). Так, під час перебування в Україні на відпочинку й лікуванні, він у листі до дружини від 15 червня 1846 р. писав: «Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров — чистота и красивость неописанные. Вообрази, что малороссийский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом). Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе. Дети очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя — хуже и гаже свиней» ¹².

Відомий російський письменник і публіцист Іван Бунін вперше побував в Україні 1889 р. як турист, на той час йому було 18 років, і свої враження описав в автобіографічному оповіданні «Козацьким ходом»: «Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наш мужик народ, по большей части, изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду» ¹³.

Це оповідання засвідчує щире захоплення молодого автора красою України, його глибоку пошану до Тараса Шевченка, чию могилу він відвідав під час описуваної подорожі по Дніпру козацькою «Чайкою». Відтак можна пробачити йому вживання дещо образливого, але поширеного на той час слова «хохли», в яке російські інтелігенти зазвичай не вкладали негативного змісту. Але то було інші часи...

Реалії сучасного життя показують, що й нині між росіянами та українцями існують величезні розбіжності в суспільних і життєвих пріоритетах, у моральних цінностях, у традиціях і звичках, менталітеті загалом. Отже, твердження російських політиків, що росіяни й українці — це єдиний народ зі спільною мовою та культурою, означає або їхнє абсолютне невігластво в історії й етнології, або свідому фальсифікацію очевидних реалій і фактів для задоволення своїх великодержавницьких імперських амбіцій.

Завершуючи цей короткий нарис про історичні особливості формування східнослов’янських народів, далеко не співзвучний з офіційною версією російської історіографії, автор цих рядків вважає за потрібне наголосити на тому, що він не є русофобом, налаштованим проти всіх росіян, їхньої мови, культури, традицій тощо. Адже крім офіційної Росії, завжди була і є інша, хоч незрівнянно менша, але моральна, інтелектуальна й демократична Росія. Це Росія Льва Толстого та Антона Чехова, Федора Шаляпіна і Леоніда Собінова, Петра Чайковського і Дмитра Шостаковича, Андрія Сахарова і Бориса Нємцова, Лії Ахеджакової та Андрія Макаревича, Бориса Акуніна та Олега Басилашвілі, Ельдара Рязанова, Андрія Кончаловського та інших відомих інтелектуалів, діячів літератури й мистецтва, котрі пов’язані з Україною своїм походженням і творчістю або просто лояльні до неї, її народу, до української матеріальної та духової культури. Нині їх ще замало, але є надія, що серед російського суспільства, одурманеного великодержавницьким шовіністичним чадом деструктивних політиків, неодмінно колись визріє достатній інтелектуальний потенціал для духовного відродження та оновлення Росії як вільної, миролюбної й демократичної держави.

¹ Шэрах Ю. (Шавялёў Ю.). Праблемы фармавання беларускай мовы // Arche. 2010. — № 6. — С. 31, 32.

² Ключевский В. О. Курс русской истории. — Т. І, Ч. 1. — М., 1956. — С. 324.

³ Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. — 1989. — № 9. — С. 31.

⁴ Трубецкой Н. С. К проблеме русского самосознания. — [Б.м.], 1927. — С. 49.

⁵ Дашкевич Я. Як Московія привласнила історію Київської Русі // Я. Дашкевич. Учи неложними устами казати правду. — К., 2011. — С. 83—84.

⁶ Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 121.

⁷ Там само. — С. 143.

⁸ Белинский В. Г.  Полное собрание сочинений. — Т. V. — М., 1954. — С. 332, 348—349.

⁹ Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. — Вып. 2. — М., 1897. — С. 2, 15, 94.

¹⁰ Там же. — Вып. 4. — М., 1898. — С. 185.

¹¹ Белинский В. Страна Моксель, или Открытие Великороссии. Книга вторая. — К., 2007. — С. 171.

¹² Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. — Т. XII. Письма 1844—1848 гг. — С. 288.

¹³ Бунин И. А. «Казацким ходом» // И. А. Бунин. Собрание сочинений: В 9 тт. — Т. II. Повести и рассказы 1890—1909. — М., 1965. — С. 427.