Крах нашої Iмперії

Київська Русь, що залишила глибокий слід в історичній пам’яті нашого народу, була недовговічним державним утворенням. Величезна територія з різними економічними, етнічними і культурними ознаками, об’єднана владою Рюриковичів, досить рано виявила тенденцію до розпаду. Причиною тому були як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники.

•  Родоначальник династії — скандинавський князь Рюрик правив у Новгороді, зібравши під своєю владою не лише слов’ян (ільменських словен, кривичів), але і фінські племена (меря, весь, мурома). Це давало можливість контролювати прибуткову хутрову торгівлю від верхів’їв Волги і Оки до Балтійського моря. Абсолютно очевидно, що варяги спочатку орієнтувалися на волзький торговельний шлях, яким за хутром і рабами прибували купці з багатого на срібло Арабського халіфату. Лише через два десятиліття регент малолітнього князя Ігоря — Олег — рушив з військом на південь, підпорядковувавши собі ключові пункти по Дніпру — на торговельному шляху «із варягів у греки». «Повість минулих літ» згадує завоювання Смоленська, Любеча і, нарешті, Києва, стратегічне розташування якого і визначило історичну долю цього міста. Перебуваючи в Києві, Рюриковичам було зручно збирати дань зі слов’янських племен, які жили в басейнах лівого і правого припливу Дніпра — Прип’яті і Десни. Одночасно це дозволяло контролювати рух по Дніпру купецьких суден, що прямували на південь — до Візантії. Якщо врахувати, що заросла дрімучими лісами Східна Європа у той час не мала доріг, а весь рух здійснювався руслами річок — влітку на човнах, а взимку на санях, стає зрозуміло, чому княжий «стіл» перенесли саме до Києва. При цьому Олегу і його дружині довелося  усунути більш вдалих конкурентів, колишніх дружинників князя Рюрика — Аскольда і Діра, які раніше змогли оцінити переваги невеликої хозарської фортеці, розташованої на Старокиївській горі. Розбагатівши на землі полян, вони не лише зібрали в Києві чисельну варязьку дружину, але і почали здійснювати набіги на Візантію. Оволодівши резиденцією Аскольда і Діра 882 року, клан Рюриковичів встановив монополію над прибутковим торговельним шляхом і став розвивати експансію уздовж припливів Дніпра. Вже наступного року Олег підкорив плем’я древлян, що жило біля Прип’яті, і змусив платити як данину «по чорній куні». Далі та ж доля спіткала мешканців півночі і радимичів у басейні Десни, з яких збирали «по шелягу», а також уличів і тиверців на Дністрі.

Проте підкорення східнослов’янських племен княжою дружиною проходило не без проблем. Уперті древляни — жителі сучасного Полісся — підняли бунт після смерті Олега, і молодому князеві Ігорю довелося їх втихомирювати, наклавши більшу данину. Як відомо, конфлікт із бунтівним плем’ям мав фатальні наслідки для самого князя — 945 року древляни вбили Ігоря саме під час збору данини. Його дружині, княгині Ользі, довелося знову вдатися до меча і вогню. Не менш незговірливими виявилися в’ятичі, які жили на сході, — боротьба з ними затягнулася до часів Володимира Мономаха, який був змушений воювати з дружиною князя Ходоти і його сина, які відмовилися платити данину. Стримувати опір довелося і в землі кривичів, де влаштувався скандинавський клан Рогволода, який контролював торгівлю по Західній Двіні. Дочка князя Рогнеда відмовила сватам Володимира Святославича. Останньому довелося силою захопити Полоцьк і княжну. Пізніше старшого сина Рогнеди Ізяслава було відправлено на князювання до Полоцька, і його нащадки Ізяславичі постійно ворогували з Києвом, прагнули до відділення.

•  Так або інакше, але Рюриковичам силою вдалося об’єднати під своєю владою розрізнені слов’янські і фінські племена Східної Європи. Спосіб збагачення київських князів описав візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй праці «Про управління державою». За його словами, пізньої осені великий князь зі своєю дружиною вирушав у «полюддя», збираючи всю зиму данину з підлеглих земель. Навесні, коли на Дніпрі сходив лід, вони поверталися до Києва, споряджали човни і везли свою здобич до кримського Херсонеса або просто до Константинополя. Торгували з Візантією, поставляючи хутро, рабів, мед, віск і прядиво — товари важливі для того часу. Назад везли переважно предмети розкоші — дорогі тканини, посуд, предмети із золота і срібла, ювелірні вироби, виноградне вино, які далі потрапляли до Північної Європи. Така посередницька торгівля збагачувала великокняжу казну, що, в свою чергу, дозволяло утримувати велику дружину, здатну збирати данину і підпорядковувати обширні території.

•  Цікаво, що один із перших київських князів — Святослав — хотів перенести свою столицю ще південніше, на Дунай. «Не любо ми есть в Киеве быти, хочю жити в Переяславци на Дунаи, яко то есть середа земли моей, яко ту вся благая сходятся: от Грек злато, поволоки, вина и овощеве разноличныя, из Чех же, из Угорь сребро и комони, из Руси же скора и воск, мёд и челядь», — пояснював він своїй матері, княгині Ользі. Цим планам не судилося збутися — Візантія доклала всіх зусиль для того, щоб витіснити руське військо з Дунаю. Наступникам Святослава довелося задовольнятися Дніпром, тому саме шлях із «варягів у греки» став становим хребтом Київської Русі. Її розквіту сприяло тимчасове зміщення торговельних шляхів на північ через арабські завоювання, а занепаду — хрестові походи на Близький Схід. Хрестоносці надзвичайно посприяли успіху торгівлі італійських міст, перш за все Венеції і Генуї, що узяли під свій контроль середземноморські шляхи, які раніше перебували в руках арабів і візантійців. Східні товари стали перевозити морем італійські купці, а по Рейну ці товари досягали центральної Європи. Рейнські міста утворили Ганзейський торгівельний союз, на східній ділянці якого опинився Новгород — практично єдине серед староруських міст, для якого переміщення торгівельних шляхів виявилося швидше корисним, ніж шкідливим.

Так або інакше, але торгівельні міста середнього Подніпров’я з ХІ століття стали поступово глухнути, і найбільше ця обставина позначилася на столиці Русі — місті Києві. Позбавлений прибутків від транзитної торгівлі, він почав втрачати і політичний вплив. Його занепаду сприяла поява у південноруських степах такого грізного противника, як половці, які практично перекрили рух по Дону і Дніпру, перервали сполучення з Кримом і Тмутараканським князівством. Половці, як повідомляє літопис, спробували «перейняти» торгівельний шлях «у греки», Залізний і Соляний шлях. Їхні грабіжницькі набіги на Русь відсунули кордон майже під самий Київ, населення південних князівств втікало на північ і на захід — у лісову зону. Зокрема, в так зване Залісся, де на дуже строкатій етнічній основі почала формуватися Ростово-Суздальська, а потім Володимирська Русь (пізніше Московія).

•  Послаблення Києва, що почалося в другій половині ХІ століття, призвело до посилення відцентрових тенденцій і зростання сепаратизму. Стали помітні як економічні, так і політичні зміни в цьому напрямі — помітно окріпнули удільні князі в окремих землях Русі. Місцева знать прагнула не лише розширити свої земельні володіння, але і збільшувати їхню прибутковість за рахунок експлуатації селянства і міст. Серед Рюриковичів посилюється міжусобна боротьба за найбільш прибуткові землі Руської держави, чому неабиякою мірою сприяла недосконалість порядку спадкоємства. Теоретично воно визначалося «лествічним правом», яке регламентувало ієрархію Рюриковичів, передачу київського престолу і ротацію молодших князів у ключових містах. За традицією офіційним спадкоємцем великого князя вважався його старший син, який за життя батька правив у Новгороді — колишньому княжому домені. Проте насправді цей принцип дуже часто порушувався. Мало не від самого початку. Регент князя Ігоря — Олег, в русько-візантійському договорі 911 року називається «Великим князем руським», тобто на офіційному рівні він вважався повновладним правителем. Зайняти київський «стіл» наступник Рюрика зміг тільки після смерті Олега 912 року. Наступний князь — Святослав — успадкував владу без особливих проблем, хоча через малоліття, а потім і далеких походів у Києві довго правила його мати — княгиня Ольга. Справжні проблеми почалися, коли кількість княжих синів збільшилася. Престол Святослава успадкував його старший син Ярополк, проте в боротьбі, що почалася, переміг Володимир, який заручився підтримкою варягів і новгородців. Наступником самого Володимира повинен був стати старший син Святополк, але як змовника його було кинуто у в’язницю. Інший син, який розраховував на престол, новгородський князь Ярослав, відмовився платити податки, і від військового зіткнення його врятувала лише смерть самого Володимира. Не будучи старшим у роду, Ярослав зумів відвоювати Київ, але не всю Русь. Незабаром свої права на київський «стіл» заявив інший брат — тмутараканський князь Мстислав, який розбив військо Ярослава під Лиственом. Ярославу довелося поступитися йому лівобережжям Дніпра і Черніговом. Аж до 1036 року на Русі зберігалося двовладдя. Проте правління Ярослава можна вважати «золотим століттям» Київської Русі. Усобиці і місцевий сепаратизм починають різко наростати при його синах — Ярославичах, яким, до того ж, довелося відбивати половецьку навалу.

•  Слід зазначити, що відповідно до «родового права» всі князі Рюриковичі вважалися  співвласниками Русі. Старший у роду, великий князь, сидів у Києві, наступні за значенням князі — у менших містах: молодші брати, сини старшого брата і сини молодших братів — за старшинством, онуки, правнуки в тій же послідовності. При зміні великого князя всі інші переїжджали з міста в місто. Такий же «лествічний» порядок зберігався й усередині окремих князівств, на які поступово розпадалася Давньоруська держава. Порядок цей спочатку допомагав зберігати єдність країни, але був незручний через постійні переїзди князів із дружинами. Крім того, старші племінники часто сварилися з молодшими дядьками, що вело до усобиць. Ті з нащадків, чиї батьки не встигли побувати на великому княженні, позбавлялися права на чергу і виявлялися «ізгоями». Вони отримували від старших князів уділи в годування, стаючи їх намісниками, або осідали в уділі, який займав їхній батько на час своєї смерті. Окрім інституту ізгойства, були й інші особливості «лествічного» порядку спадкоємства, що з’явилося з розгалуженням роду Рюриковичів і початком внутрішньодинастичних шлюбів в епоху правління Володимира Мономаха. До цього варто додати, що всупереч «лествічному праву», київські князі часто ставили своїх синів удільними правителями, керуючись власною вигодою і прагненням утримати контроль над державою в цілому. Це призводило до конфліктів, дроблення князівств і остаточно заплутувало проблему спадкоємства. Плутанину збільшували чисельні шлюби великих князів. Так або інакше, але головним аргументом все частіше ставала військова сила, причому обділені князі для своїх «розборок» не соромилися запрошувати іноземних найманців. Неабиякою мірою сприяли цьому родинні зв’язки і династичні шлюби з правителями сусідніх держав і кочових народів. І якщо спочатку руські князі зверталися за допомогою до своїх скандинавських родичів, то потім на арені з’являються польські, угорські і литовські найманці, а ще частіше — тюркські племена: печеніги, торки і половці.

•  Навести лад у своїх «родинних» справах Рюриковичи спробували наприкінці ХІ століття. Вони скликали 1097 року в місті Любечі з’їзд князів, аби домовитися про припинення розбратів через уділи і об’єднатися перед лицем зовнішньої загрози — проти половців. Формально причиною з’їзду була необхідність укладення миру, але фактично шість найвпливовіших князів, серед яких був і Володимир Мономах, поділили Русь між собою. Вони зламали старий порядок і ввели правило «Кождо да держить очьчину свою». Таким чином, з’їзд проголосив принцип спадкоємства князями земель своїх батьків, тобто право на спадкоємство князівств, що склалися на той момент. Це констатувало наявність нового політичного устрою на Русі, основою якого була вже не торгівля, а велике феодальне землеволодіння. Попри те, що одразу після з’їзду в південно-західних волостях почалася боротьба між Давидом Ігоревичем і Васильком Ростиславовичем, яка закінчилася підступним засліпленням останнього, нове правило набуло чинності. Навіть через роки Володимир Мономах, який отримав при розділі Переяславське князівство, землю Ростово-Суздальську, Смоленськ і Білоозеро, не погоджувався зайняти великокняжий престол, посилаючись на те, що Київ — не його вотчина. Володимиру Мономаху і його синові Мстиславу вдалося на два десятиліття припинити розпад Київської Русі. Після них боротьба за уділи розгорілася з новою силою, причому Київ, що номінально зберігав значення столиці, переходив із рук в руки.

•  Київське князівство скорочувалося, як «шагренева шкіра». На початок 1160 років під прямим контролем київського князя залишилася лише територія на правом березі Дніпра в басейнах річок Тетерів і Рось. Дійшло до того, що коаліція з одинадцяти князів під керівництвом онука Володимира Мономаха — Андрія Боголюбського 1169 року узяла Київ і вчинила в ньому погром. Прологом до цього стали розбрати між волинськими і чернігівськими Рюриковичами. Напередодні київське боярство запросило на княження волинського князя Мстислава Ізяславича — таланливого воєначальника і переможця половців. Це викликало невдоволення синів колишнього великого князя — Ростиславовичів, які правили в Смоленську, Овручі, Вишгороді, а також сіверських князів. До них несподівано доєднався володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, який за старшинством мав право на київський престол, але не виявляв цікавості до боротьби південно руських князів. Збір усіх сил відбувся у Вишгороді, і 8 березня 1169 року військо під керівництвом сина А. Боголюбського підійшло до Києва. Союзники Мстислава Ізяславича допомогу не прислали, а у нього самого не було досить сил для битви. На третій день облоги захисники запропонували Мстиславу покинути місто, і князь виїхав на Волинь. Після цього війська увійшли до Києва і піддали його страшному розгрому, що жахнуло всю Русь. «І два дні грабували все місто, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому і нізвідки. Церкви горіли, християн вбивали, інших в’язали, дружин вели в полон, розлучаючи силою з чоловіком, немовлята ридали, дивлячись на матерів своїх. Узяли безліч багатства, церкви оголили, зірвали з них ікони, і ризи, і дзвони, узяли книги, все винесли смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Ольгова дружина. А погані запалили монастир Печерський, але Бог молитвами Святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві стогін, і туга, і скорбота безутішна, і сльози безперестанні. Все ж це сталося через наші гріхи», — повідомляє Іпатіївському літописі.

Причина такої жорстокості, можливо, крилася у помсті Андрія Боголюбського за свого батька Юрія Долгорукого, якого кияни отруїли і розграбували його майно. Підтвердження тому — відмова самого Андрія всупереч традиції зайняти київський престол. Подібне сталося на Русі вперше і знаменувало ментальний перелом. Віднині великому князеві — старшому Рюриковичу, було не обов’язкове сидіти в Києві, він міг поставити туди свого сина, брата або навіть воєводу. З того часу давня столиця не раз ставала жертвою жадібних князів і їхніх союзників з роду Рюриковичів. Досить нагадати не менш масштабний розгром Києва 1203 року, який чинив смоленський князь Рюрик Ростиславович. Роком раніше він був вигнаний з київського княження своїм племінником Романом Мстиславичем, якого підтримав володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо. Жителі Києва всупереч волі князя відкрили міську браму. Бажаючи помститися підступним киянам, Рюрик об’єднався з новгород-сіверським князем Всеволодом Чермним і, закликавши половецьку рать, рушив на Київ. Після взяття місто було розграбоване і спалене. За деякими даними, розграбування Києва було також платою половцям за військову допомогу. За словами літописця, «взят бысть Киев Рюриком и Ольговичи и всею Половецкою землею, и сотворися велико зло в Рустей земли, якого же зла не было от крещения над Киевом. Напасти были и взятия, не якоже ныне зло се стася: нe токмо одино Подолье взяша и пожгоша, ино Гору взяша и митрополью святую Софью разграбиша, и Десятинную святую Богородицю разграбиша, и монастыри все и иконы одраша, а иные поимаша, и кресты честные, и сосуды священные, и книги и порты блаженных первых князьи еже бяху повешали в церквах святых на память собе...» Карателями були перебиті ченці і священики, а також старі і немічні городяни. Молодих і здорових киян половці масово відвели в полон. Свободу було даровано тільки іноземним купцям, з яких було узято половину їхнього майна. Як і Андрій Боголюбський 1169 року, Рюрик Ростиславич не захотів княжити у Києві і виїхав в Овруч. Цікаво, що там його обложили і змусили цілувати хрест великому князеві Всеволоду Юрійовичу Велике Гніздо, а також відмовитися від старшинства у роду після його смерті. Потім Рюрик був посаджений володимирським князем знову правити у Києві, але вже в ролі молодшого князя.

•  Розграбування Києва 1203 року стало ще однією подією, що підірвала авторитет і сили давньої столиці Русі, і воно характеризувало її остаточний занепад ще до Батиєвої навали. Монголам лише залишалося довершити почату справу. Як відомо, 1240 року обороною Києва керував вже не князь, а підданий Данила Галицького — тисяцький Дмитр. Київські Рюриковичі доживали на руїнах минулої величі як данники Золотої Орди, поки останнього з них — князя Федора — не вигнав литовський князь Ольгерд. Місто, яким захоплювалися європейці і монголи, лежало в руїнах, а на його розвалинах, за свідченням мандрівників, паслися кози. Внизу, на Подолі, налічувалося не більше 300 будинків.

Без жодного перебільшення можна сказати, що Рюриковичі, які підняли Київ на небувалу висоту, його ж і поховали, розтягнувши Руську землю на удільні князівства. Цю драму безсило спостерігав простий народ, який випробовував на собі не лише княжі побори, але і всю «красу» навал іноземних загарбників. На згадку про минулу велич Київської Русі залишилися твори давньоруської літератури, сповнені обуренням на адресу князів, які загрузнули в кривавих усобицях. Автор «Слова про Ігорів похід», оплакуючи тяжкий стан феодально-роздробленої Русі, звертається до славного минулого, згадує колишні часи і старих князів, тужить за великим княженням Володимира Святославовича. Творець іншого поетичного твору, «Слова про погибель землі Руської», надихається тими ж історичними сюжетами з минулого: «А литва з болота на світло не вилазила, а угорці укріплювали кам’яні міста і залізними воротами, аби на них великий Володимир не наїхав, а німці раділи, будучи далеко за синім морем. Буртаси, черемиси, вяда і мордва бортничали на великого князя Володимира, і Кір Мануїл Царегородський побоювався і великі дари посилав до нього, аби під ним великий князь Володимир Царяграда не взяв».