Безлад не створює порядку. Якщо око зодчого — хаос, будівля буде Вавилонською вежею.
Віктор Гюго, французький письменник

«Ми захищали свою Україну»

Сталінградський етюд
6 квітня, 2012 - 00:00
БИТВА ЗА НЕВЕЛИКИЙ КЛАПТИК СТАЛІНГРАДСЬКОЇ ЗЕМЛІ. СЕРЕД РАДЯНСЬКИХ СОЛДАТІВ, ЩО СТОЯЛИ НА СМЕРТЬ НА БЕРЕГАХ ВОЛГИ, БУЛИ Й ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ УКРАЇНЦІВ, ЯКІ ЧУДОВО УСВІДОМЛЮВАЛИ, ЩО БОРОНЯТЬ ТАМ СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ / ФОТО З САЙТА HISTORY.LIVEJOURNAL.COM
ФЕЛЬДМАРШАЛ ФРІДРІХ ПАУЛЮС ПІСЛЯ ВЗЯТТЯ В ПОЛОН / ФОТО З САЙТА HISTORY.LIVEJOURNAL.COM
СТАЛІНГРАД. ВЕСНА 1943 РОКУ / ФОТО З САЙТА STATEHISTORY.RU

Суспільство має розуміти, що у дні тієї битви рядові солдати билися не за партію чи світову революцію, в тих жахливих умовах мільйони поклали свої життя за рідну землю, батьківську хату... В тому бойовищі українець воював за Україну, росіянин помирав за Росію, білорус — за Білорусь і т. д. Найкращим підтвердженням цьому є спогади українських ветеранів, які, безперечно, усвідомлювали, що лише від них залежить подальша доля України. Зокрема, К. Борисенко в опублікованих на шпальтах газети «День» (№ 19, 1 лютого 2003 р.) спогадах вказує: «Пам’ятаю, перед боєм у балці Ягідній під Сталінградом у січні комбат — майор Доценко з Дніпропетровська — заспівав українську пісню. Його підтримали сотні голосів, і заспівали так, що стрілянину з німецьких окопів припинили. А ми, українці, до мурашок по шкірі відчули, що тут, у Сталінграді, ми захищаємо і свою Україну. А наступного дня після того, як відбили Лапшин Сад із великою алеєю пірамідальних тополь — південне передмістя Сталінграда, — з’явилася пісня. Хто придумав її — не знаю, хто заспівав першим — також. Але з’явилася вона вчасно й так за душу брала! Мені запам’яталися лише кілька перших рядків:

«В Сталинграде тополя седые
засверкали снежным серебром!
Вспомним, братцы:
тополя такие, как у нашей
хаты над Днепром!»

Отож, навесні 1942 року Гітлер був сповнений рішучості повернути собі ініціативу на Східному фронті після поразки під Москвою. Новий німецький наступ мали здійснювати дві групи військ загальною кількістю більше ніж 1 мільйон чоловік та близько 2500 танків за підтримки військ сателітів: Румунії, Угорщини та Італії (близько 600 000 чол.). Вони повинні були остаточно розгромити радянські війська на півдні країни з метою захоплення нафтових свердловин Кавказу для забезпечення Німеччини достатньою кількістю енергетичних ресурсів, необхідних для продовження війни. Проте недалеко від шляху до Бакинських нафтових родовищ стояло велике промислове місто Сталінград. Сучасні дослідники вважають, що наступ німецьких військ на сталінградському напрямку відбувся за особистим наказом А. Гітлера, який був одержимий ідеєю штурмом оволодіти містом, названим ім’ям свого ворога — Й. Сталіна.

5 квітня 1942 року Гітлер затвердив Директиву верховного командування вермахту № 41, в якій викладався загальний задум наступу в літній кампанії 1942 року. Ця амбіційна директива була заснована головним чином на помилковому припущенні Гітлера про неминуче матеріальне й моральне виснаження Червоної Армії після величезних втрат, завданих їй 1941 року. 6-а армія (на чолі з Ф. Паулюсом) мала просуватися до Волги та захопити Сталінград, пізніше до неї було перекинуто 4-у танкову армію (на чолі з Г. Готом).

Наступ було розпочато 28 червня. Атаки були успішними насамперед тому, що радянські війська чинили невеликий опір у степу й почали безладний відступ на схід. Кілька спроб військ Червоної Армії відновити лінію оборони не мали успіху тому, що безкрайні степи Поволжя й Подоння були для німецьких генералів чудовим театром бойових дій із використанням тактики бліцкригу, яка була козирем німецької армії. 17 липня 1942 року частинами 17-ї та 1-ї танкових армій було захоплено Ворошиловград (нині Луганськ), чим було завершено опанування промислово важливих областей Донбасу. 23 липня 1942 р. Гітлер підписав директиву № 45 про продовження операції «Брауншвейг», найважливішої частини плану літньої кампанії 1942 року. 27 липня німецька армія після недовгих вуличних боїв взяла Ростов, і наступного дня досягла міста Калач-на-Дону на схід від Донської дуги, всього за 70 км від Сталінграду. З того моменту вермахт почав використовувати війська італійських, угорських та румунських союзників, щоб прикрити свої фланги.

Після втрати Ростова-на-Дону Сталін видав знаменитий своєю безглуздістю наказ № 227, більше відомий як «Ні кроку назад!». Цей документ вимагав зміцнення дисципліни найжорстокішими заходами. Передбачалося створення штрафних підрозділів, а також загороджувальних загонів, які повинні були розташовуватися в тилу дивізій із завданням у разі паніки й безладного відходу частин розстрілювати на місці дезертирів і боягузів. Радянські війська й без усяких наказів і додаткових адміністративних заходів були готові «стояти на смерть».

Наприкінці липня радянському командуванню стали зрозумілі наміри Гітлера. В східній частині міста, що простяглася вздовж Волги, було зосереджено більше військ для захисту. З цих підрозділів було сформовано 62-у армію, 1 вересня командування нею було доручено генералові Василю Чуйкову. Чуйков отримав наказ захищати Сталінград за будь-яку ціну. Сталін заборонив повну евакуацію жителів міста, тому що їх присутність, як він вважав, сприятиме захисникам в організації опору. Цим рішенням він прирік сотні тисяч мирних людей на загибель, тому відповідальність за такі трагедії лежить лише на вищому керівництві СРСР. Цивільні особи, включаючи жінок і дітей, були мобілізовані для риття траншей і будівництва оборонних позицій. Масові атаки Люфтваффе 23 серпня призвели до пожеж, лише цього дня загинуло 40 тис. чоловік. Вісімдесят відсотків будинків у місті було знищено. За свідченнями німецьких офіцерів, вогонь був таким сильним, що на відстані 40—50 км від міста можна було читати вночі.

До кінця серпня німецькі сили досягли Сталінграду. На початку боїв за місто значну частину радянських військ становило ополчення робітників, яке було погано навчене й цілком свідомо кидалося командуванням на смерть. 1 вересня 1942 року радянські війська налагодили переправу через Волгу, якою постачалися припаси й перекидалися підкріплення. У руїнах зруйнованого міста 62-а армія облаштовувала свої оборонні позиції, готуючись до жорстоких і відчайдушних боїв.

Під Сталінградом німецькі війська зіткнулися з іще не знайомою для них тактикою. Тогочасна німецька військова доктрина була заснована на тісній співпраці між танками, піхотою, артилерією й авіацією. Однак тактика радянських військ, застосована В. Чуйковим, полягала в тому, щоб лінія фронту знаходилася якомога ближче до ворога. Ця тактика змушувала німецьку піхоту вести боротьбу без підтримки через ризик потрапити під вогонь власної артилерії й авіації. Важка боротьба йшла за кожну вулицю, кожен завод, кожен будинок, підвал і сходи. Боротьба за Мамаєвий Курган, пагорб поруч із містом, була особливо нещадною. Висота переходила з рук у руки кілька разів. Протягом одного з радянських контрнаступів, прагнучи повернути курган, радянські війська втратили за один день цілу дивізію (більше 10 тис. чол.). В іншій частині міста будівля, яку захищав взвод під командуванням сержанта Якова Павлова, була перетворена на фортецю. Будівля, яку пізніше назвали «будинком Павлова», знаходилася на відкритому просторі в центрі міста. Солдати оточили будинок мінними полями, встановили кулеметні позиції у вікнах і зробили отвори в стінах фундаменту для кращої мобільності. Активно використовувалися у вуличних боях снайпери, найлегендарнішим із них став В. Зайцев, доля якого лягла в основу фільму «Ворог біля воріт».

У листопаді після трьох місяців кривавої битви німецькі війська нарешті досягли берегів Волги в центрі міста, захопивши 90% міста, і розірвали 62-у армію на три частини. Однак повністю захопити місто німецькій армії не вдалося, а радянський контрнаступ уже був підготований.

19 листопада 1942 року Червона армія розпочала операцію «Уран» наступом із півночі. 20 листопада 1942 року розпочався наступ радянських військ двома арміями на півдні. Румунські війська, що становили фланги сталінградського угрупування німецьких військ, були розбиті майже відразу. Через два дні недалеко від міста Калач радянські війська замкнули кільце навколо німецьких військ у Сталінграді.

У сучасній літературі пропонується розгляд контрнаступу під Сталінградом в загальному контексті наступальних задумів Ставки ВГК. Зокрема, історики в контексті Сталінградської битви приділяли увагу наступу на Центральному напрямку, а саме — 2-й Ржевсько-Сичовській операції (операції «Марс»), що проводилася в листопаді-грудні 1942 р. військами Західного і Калінінського фронтів з метою не допустити перекидання військ противника під Сталінград. У минулі роки ця операція не отримала достатнього висвітлення у вітчизняній історіографії. Пожвавлення інтересу до питання про значення подій у районі Ржевського виступу для результату Сталінградської битви не в останню чергу пов’язане з появою монографії американського історика Д. Гленца «Найбільша поразка маршала Жукова», в якій операції «Марс» приписується самостійне значення, і вона розглядається як рівнозначна операції «Уран» за масштабом і значенням. Оточення й розгром 9-ї армії вермахту під Ржевом мало (поряд із розгромом Вермахту під Сталінградом) стати «основною ланкою» серед гучних перемог Червоної Армії взимку 1942—1943 рр., що могло би привести до поразки Німеччини вже 1943 р.

В оточення під Сталінградом потрапило від 250 тис. до 290 тис. солдатів країн Осі. Серед них — чотирнадцять піхотних, три танкові, три моторизовані, одна протиповітряна і дві румунські дивізії та хорватський полк.

Радянські війська невдовзі створили дві лінії оборони: внутрішню, щоб захиститися від атак із котла, і зовнішню — щоб захиститися від можливих спроб деблокування оточення.

Гітлер заявив, що німецька армія ніколи не покине Сталінград. Німецькі генерали запропонували створення нових оборонних рубежів на заході за лінією річки Дон. На це Герман Ґерінґ заявив, що Люфтваффе зможуть постачати 6-у армію через повітряний міст. Німецькі війська в Сталінграді потребували близько 500 т вантажів на добу. Щоб виконати це завдання, до Сталінграду мали вилітати щоденно 230 транспортних літаків Ju 52. Однак поєднання поганих погодних умов та успішних дій радянської зенітної артилерії призвело до того, що армія Паулюса отримувала менше третини необхідного. Через нестачу продовольства німецька армія постійно голодувала, що спричинило фізичне виснаження солдат. Також почали швидко закінчуватися паливо й медикаменти, і тисячі німецьких бійців почали гинути від голоду, хвороб і холоду.

Годинник німецької військової історії вже безупинно відраховував час катастрофи, що наближалася на Волзі. А фюрер патетично сповіщав Паулюса у своїй новорічній телеграмі: «Ви і Ваші солдати повинні зустріти Новий рік, твердо вірячи, що я і Верховне командування... використовуємо всі свої сили для порятунку німецьких частин у Сталінграді і перетворимо їх довге очікування в найбільший тріумф німецької військової історії». Гітлер мав на увазі формування нового ударного угрупування, групи армій «Дон» на чолі з фельдмаршалом Еріхом фон Манштейном. Їм було поставлено завдання деблокувати Сталінград. 12 грудня Манштейн розпочав операцію «Зимова буря». Німецький 57-й танковий корпус за підтримки румунських частин рухався від Котельникова на північному сході від Сталінграда й після тижня запеклих боїв із радянською 51-ю армією подолав більшу частину відстані. Досягнувши річки Мишова, Манштейн передав кодовий сигнал «Гуркіт грому», за яким Паулюс мав виступити йому назустріч, ударивши в тил радянським військам. Однак Гітлер заборонив Паулюсу йти на прорив. 24 грудня радянські війська завдали контрудару та відкинули групу армій «Дон» від берегів Мишової.

Після відступу на захід групи армій «Дон» радянські війська приступили до підготовки до операції «Кільце». Її здійснення покладалося на війська Донського фронту, посилені трьома арміями Сталінградського фронту. Після того як Паулюс відхилив пропозицію здатися, радянські війська 10 січня 1943 року почали масовий артилерійський обстріл німецьких позицій, а потім — штурм. Після двох днів інтенсивних бойових дій німецькі позиції розпалися. Вісім німецьких дивізій припинили своє існування як військові формування. Через тиждень німці втратили контроль над останнім аеропортом. У той час більше ніж 100 тис. німецьких солдатів залишалося в Сталінграді. 30 січня Гітлер підвищив Паулюса до звання фельдмаршала. Німецькі фельдмаршали ніколи не потрапляли в полон, і Гітлер про це прямо сказав Паулюсу, очікуючи, що він буде битись на смерть або вчинить самогубство. Однак 31 січня Паулюс підписав акт про капітуляцію, того ж дня здалася більша частина німецьких військ. Останні осередки опору німців були ліквідовані 2 лютого 1943 року. Загинуло ще кілька тисяч чоловік. Частини Паулюса, що бились у фабричній частині міста, оборонялися до останнього набою. Вони були виснажені, перебували на межі голодної смерті та страждали від ран і обмороження. Солдати не мали ілюзій щодо свого майбутнього, прекрасно розуміючи, що їх чекає далі. З обох сторін розстріли військовополонених стали звичайною справою. Але для уцілілих солдатів армії Паулюса кошмар іще не скінчився. Із понад ста тисяч німецьких солдатів, що потрапили в полон, тільки п’ять тисяч повернуться додому.

«На межі століття Сталінград був визнаний вирішальною битвою не тільки Другої світової війни, а й епохи в цілому», — вказує відомий британський історик Дж. Робертс. Наслідки Сталінградської битви не можуть визначатися лише кількістю загиблих солдат і знищеної техніки... На Східному фронті кожен чоловік, жінка й дитина заплатили свою ціну цій битві. Для українського народу такою жертвою стали сотні тисяч полеглих воїнів, що свідомо віддавали свої життя за власну Батьківщину. У полум’ї того бойовища передовсім думали не про переваги чи недоліки радянської системи, кожен насамперед намагався захиститися від ворога. Саме тому цілий світ віддає свою данину цій битві, яка стала поворотним пунктом у світовій історії. Так, до сьогодні в музеї Сталінградської битви у Волгограді зберігається оригінал меча, який викували за наказом англійського короля Георга VI. Цей меч був подарований народам Радянського союзу У. Черчіллем за подвиг у Сталінградській битві. Подальший наступ ядерної ери означав, що таких битв, як Сталінградська, ніколи вже не буде. Вона стала найбільшою битвою останньої війни доатомних часів.

Віталій ГАЛІШЕВСЬКИЙ, аспірант Національного університету «Острозька академія»
Газета: 
Рубрика: