Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Небезпека виходить із Кремля

Український історик Василь Ткаченко видав змістовну узагальнюючу працю про причини й витоки агресивності путінського режиму
10 березня, 2016 - 17:00
ФОТО РЕЙТЕР

Уже два роки українці, наші Збройні сили, волонтери, громадськість самовіддано протистоять вторгненню путінського «русского мира». Величезні жертви, сотні й тисячі загиблих, страшні руйнування інфраструктури, окупація Криму та значних територій на сході України... Неминуче постає питання: як і чому подібне стало можливим у центрі Європи в ХХІ столітті? Зрозуміло, що випадковими подібні трагедії не бувають й бути не можуть; проте суть проблеми — не в емоційних «вибухах», хай би якими виправданими вони були із суто людського погляду, а в тверезому, виваженому, продуманому аналізі внутрішньої суті, структури й «анатомії» путінського режиму, що дозволить абсолютно ясно зрозуміти: агресивність є внутрішньо органічною, домінантною рисою сучасної кремлівської влади; без урахування цього уявлення про її (влади) курс та наміри неминуче будуть хибними й ілюзорними.

Але тим більшою є нагальна суспільна потреба у фаховому (історико-філософському, соціологічному, культурологічному, економічному) аналізі російсько-української війни 2014 — 2016 рр., і що є, можливо, навіть більш важливим — аналізі усього, що їй передувало, що, власне, і призвело до агресії Кремля. Для виконання цього завдання необхідно залучати особливий історіософський інструментарій — творення «історії сучасності», коли ще «гарячі» події свіжого минулого, яке, по суті, ще й не сприймається як минуле, осмислюються з тією ж глибиною, з тієї ж часової та змістовної дистанції, як і події історії, драми й колізії минулого. Це дуже непросто, але насущно необхідно зараз.

Переконливий приклад, як саме це слід робити, щойно дав знаний український учений, доктор історичних наук, професор, політолог та публіцист Василь Ткаченко у новій монографії «Росія: ідентичність агресора» (Київ, видавничий центр «Академія»). Перед нами — одна з перших (якщо не перша) спроб у вітчизняній гуманітаристиці розкрити агресивну сутність «путінізму», його соціальні та ідейні витоки, простежити еволюцію Кремля від ідеї європейського вибору до євразійства, показати, як саме російська влада дбайливо плекає психотип «совка» як свого найнадійнішого соціального «агента». У книзі на багатющому фактичному матеріалі продемонстровано, як путінський режим свідомо прагне дискредитувати цілу систему цивілізованих міжнародних відносин і нав’язати псевдоцінності так званого «русского мира». Василь Ткаченко також ґрунтовно аналізує агресивну сутність ідеологічної війни Росії проти України, навмисне поширювану путіністами практику масового цинізму, моральної деградації та зневаги до загальнолюдських цінностей.

Автор книжки — і він зробив цілком правильно — прагне донести до читачів не «заколисуюче» відчуття самозаспокоєння, що, ніде правди діти, є й досі занадто поширеним у наших ЗМІ, а навпаки, чесні сигнали тривоги, породжені усвідомленням гострої небезпеки для України і, відтак, згубності бодай найменших ілюзій. Василь Ткаченко наголошує на тому, що «у внутрішній політиці немає жодного чинника, який міг би стримати Путіна від подальших необачних кроків щодо України. Рівень схвалення росіянами його діяльності, за даними «Левада-Центру» (Москва), зріс у червні 2015 року до 89% (за даними на початку 2016 року — 82 %. — І. С.). Такого високого рівня підтримки російського лідера ще не було за 16 років. Водночас 64% росіян вважають, що справи в країні йдуть у правильному напрямі. Переважна більшість росіян, як і раніше, підтримує рішення керівництва Росії про анексію Криму. І взагалі російське населення налаштоване агресивно: 46% не відчувають особливих побоювань, що збройний конфлікт на сході України за участю громадян РФ може перерости у війну між Росією та Україною. Разом з тим 75% росіян допускають, що збройний конфлікт між Росією і Україною може навіть перерости у світову війну».

А ось інші, не менш вражаючі цифри. Василь Ткаченко пише: «Інфантильність російського населення просто зашкалює: 74% опитаних вважають імовірним, що в разі війни із Заходом президент РФ Путін дасть наказ першим застосовувати ядерну зброю; 50% схвалюють готовність Путіна почати ядерну війну; 33% упевнені, що в разі війни між Росією та США або країнами НАТО переможцем вийде Росія; і лише 5% вірять у перемогу США або сил НАТО. Більшість росіян переконана, що для Росії важливіший порядок, ніж демократія, а 57% відмовляються вважати Сталіна державним злочинцем. Одним словом — психологія орди. При тому, що Путін запевняє у своїх симпатіях до українців, населення Росії чудово розуміє, що він ненавидить Україну, а тому 59% опитаних «Левада-Центром» заявили, що вони негативно ставляться до України. Недружньо ставляться 59% і до Європейського Союзу. Найбільшими ворогами росіяни вважають США, Латвію, Литву, Польщу і Великобританію».

Ось з носіями (з дозволу сказати) цієї, за влучним висловом Василя Ткаченка, «психології орди», точніше кажучи, з російськими агресорами і довелося воювати українцям.

Нам всім варто розуміти, що боротьба ця буде тривалою, жорстокою, виснажливою і такою, що потребуватиме від українців важких жертв. Бо вирішується майбутнє і нашої держави, і Європи. Проте не можна оминути серйозного питання: що стало передумовою трагедії, що спричинило агресію Москви? Василь Ткаченко у пошуках відповіді торкається дуже важливого аспекту проблеми: глибинної деформації свідомості багатьох й багатьох росіян у «незабутні» 1990-ті роки. Посилаючись на думку керівника «Левада-Центру» Льва Гудкова, автор пише: «В Росії після 1991 р. відбулася чергова невдала «абортивна модернізація», яка завдала величезної моральної травми російському суспільству. Модернізація не вдалася або була зірвана, що спричинило підйом консерватизму в суспільному житті і нарощування агресивності в зовнішній політиці. Причини тому вельми традиційні. В історії Росії й раніше були схожі ситуації — виникали альтернативні варіанти розвитку, з’являлися відповідні люди, здатні реалізувати новації, хоча їх було явно недостатньо, і, як завжди, бракувало демократії (права, свободи, поваги до закону тощо). Тобто йдеться не про випадкові ексцеси, а про системні кризи Росії останніх півтора століть: «Наслідками потрясінь виявлялася редукція складності соціальної структури, реорганізація за спрощеною схемою, що набувала вигляду «повернення» до «національних традицій», «особливого шляху» Росії. У таких ситуаціях припинялися запозичення більш розвинених, ефективних інституційних і культурних форм, відбувалося «відновлення», «регенерація» набагато більш примітивних або архаїчних, найчастіше навіть варварських за своєю репресивністю і жорстокістю типів соціальної організації».

Оцим «варварським типам соціальної організації» неминуче відповідає така ж варварська за своєю сутністю, агресивна, цинічна, злочинна кампанія «промивання мізків» своїх громадян та тих українців, які готові були бездумно прийняти цю інформаційну агресію (якщо називати речі своїми іменами). Крім цього, як наголошує професор Ткаченко, «стрес від загибелі імперії, а потім і глибокі економічні негаразди на якийсь час відтіснили проблему України в підсвідомість колишньої радянської людини, та залишилася травма, яка не знаходила моделі свого практичного подолання. Тим часом нова епоха стала пред’являти людині вимоги, які передбачають роботу в умовах ризику і невизначеності. Хто не приймав цих вимог, був приречений на маргіналізацію і скромне доживання. На ризик хтось виявився нездатним, а маргіналізація здавалася іншим кричуще несправедливою.

На цьому ґрунті почав виявляти себе консенсус між певними категоріями населення як України, так і Росії. Об’єднувальним началом стала ностальгія за радянським минулим з його зрівнялівкою. Проте в Україні не всі враховували, що ностальгія в Росії може бути тільки великодержавною. А саме комплекс великодержавства ввібрав у себе не лише стійкі рефлекси і звичні стереотипи в позиціонуванні Росії на міжнародному просторі, а й надію на стабілізацію суспільного життя у формі хоча й убогого, але гарантованого «модус вівенді» з надією на можливе поліпшення в якомусь віддаленому майбутньому».

Треба обов’язково врахувати й те, зауважує Василь Ткаченко, що «для певної частини українців нова геополітична реальність — держава Україна — теж вимальовувалась не як щось суверенне, а лише як частина «русского мира». У політичних колах обох держав виявилися впливові сили, які стали підживлювати і використовувати ностальгійні настрої на власну користь. Навряд чи вони не усвідомлювали катастрофічності будь-яких форм реставрації. Та жадоба влади і грошей превалювала в їхній свідомості (а зараз не так? Адже при владі представники тієї ж системи — після Революції Гідності, агресії Путіна і величезних жертв! — І. С.).

І далі В. Ткаченко зауважує: «Для багатьох «народжених у СРСР» його розпад знаменував вичерпання імперської ідеї. Однак далеко не для всіх. Люди традиційного складу мислення, спосіб життя яких склався в рамках імперського буття, вважали свою систему світобачення та світовідчуття чимось стійким, вічним і незмінним. Тому розпад імперії вони сприймали як випадковість, протиприродний перебіг подій, наслідок змови ворожих сил, які знайшли собі опору в особі «агентів впливу» всередині «нашого» суспільства. Ця середньостатистична радянська людина щось чула на уроках історії, дивилася кінофільми про петлюрівців і бандерівців, а тому до стійких у своїй національній ідентичності українців у неї були свої порахунки: нібито зберігаючи свою ідентичність, українці «виявляли злопідступність і затятість у дурній омані». Із цих причин 44% опитаних «Левада-Центром» у 45 регіонах РФ вважають, що людей на акції протесту в Україні виводить «вплив Заходу», 35% — «націоналістичні настрої» і лише 8% — «прагнення зробити Україну такою ж цивілізованою країною, як й інші країни Європи», а ще 7% — «почуття громадянської гідності».

Путінська пропагандистська машина «видає на-гора» безліч спекуляцій на тему «спільної історії трьох народів — росіян, українців та білорусів». Ось як бачить цю проблему Василь Миколайович Ткаченко: «Реальна спільність історичної долі — в разючому збігові гучних корупційних скандалів, нахабного поділу держвласності й переділу державної власності, рейдерських наїздів, замовних убивств і таких же замовних розслідувань. За подібними збігами — незрима спільність ментальних установок, усталеної практики і пропагандистських кліше, успадкованих від імперського минулого. І його необхідно подолати на шляху побудови сучасної української демократичної національної держави». Думається, що ця думка автора є цілком слушною.

***

Завершуючи своє дослідження, професор Василь Ткаченко пише: «Російська держава-цивілізація, про яку так багато говорив Путін, демонструє нині всі ознаки занепаду та згасання. Питання лише про час і спосіб остаточного падіння. Намагаючись продовжити життя системі російської влади, але не маючи змоги відповісти на виклик часу (слабка економіка, корупція і деградація освіти), Кремль переводить увагу суспільства на зовнішні загрози за рахунок підміни викликів і відволікання уваги. Звідси впливають давні кліше: гегемонія США, загроза НАТО й «українська хунта». Як вважає відомий політолог Лілія Шевцова, думку якої цитує Василь Ткаченко, «власне, Кремль активно зайнявся державним суїцидом, активізувавши соціальні сили архаїки і прискоривши процес деградації». Якщо Україна вистоїть — а ми просто зобов’язані вистояти — то Час і Історія неодмінно підтвердять правоту цих слів.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments