Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Непохована країна та її відкривач

Ланселот Лоутон: британський журналіст, закоханий в Україну
26 серпня, 2011 - 00:00
ЦИТАДЕЛЬ БРИТАНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ — БУДИНОК ПАРЛАМЕНТУ В ЛОНДОНІ. У 30-х РОКАХ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ ТАМТЕШНІ ЗАКОНОДАВЦІ, ЗА ЯКНАЙАКТИВНІШОЇ УЧАСТІ ЛАНСЕЛОТА ЛОУТОНА, ВИСТУПИЛИ НА ЗАХИСТ ПРАВА УКРАЇНЦІВ НА ВЛАСНУ ДЕРЖАВУ / ФОТО РЕЙТЕР
Закінчення. Початок — див. «День» №147-148

У 1933 р. керівник заснованої в 1929 році Організації Українських Націоналістів полковник Євген Коновалець направив до Лондона представника ОУН Євгена Ляховича. Місія Ляховича полягала у налагодженні контактів із британськими урядовими колами та роз’ясненні позицій ОУН щодо ситуації навколо України та у Східній Європі в цілому. В інструкціях, які йому давав Є. Коновалець, особливі акценти робилися на тому, аби переламати поширені серед британських урядовців погляди, буцімто політика ОУН є пронімецькою. «Це наносить шкоди нашій справі, — зазначав Коновалець, — і було б дуже корисним, якщо б ця справа була вияснена в Лондоні, а саме: маючи на увазі нашу далеку майбутність, ми воліли б кооперувати з Британією у вирішуванні справ на Сході Європи, ніж з ким-небудь іншим...»1 Іншим разом він наголошував у листі до Ляховича: «...Наша політика в даний момент повинна: 1) за всяку ціну старатися включити українську проблему у сферу, так сказати б, зацікавлення британської політики. Під теперішній момент тільки в Англії можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької політики»2.

Є. Ляхович згадував, що, прибувши до Лондона, він спочатку дійсно зустрів дуже прохолодне ставлення з боку офіційної британської влади. Проте його було прийнято в Міністерстві закордонних справ Великої Британії головою Північного департаменту Кольєром Лоренсом (Collier Laurence), досвідченим кадровим дипломатом, одним із 13 провідних радників британського зовнішньополітичного відомства. Розмова вийшла досить напруженою, проте в підсумку було досягнуто обопільної домовленості, що Ляхович матиме можливість регулярно подавати до Північного департаменту британського МЗС меморандуми, які б віддзеркалювали позицію ОУН з актуальних політичних питань стосовно України3. Окрім того, він розгорнув активну інформаційну діяльність, виступаючи із статтями в британській пресі та поширюючи серед британських журналістів матеріали про Україну.

У червні 1935 р. Є. Ляхович передав до британського МЗС розлогий лист Коновальця, в якому викладалися концептуальні оцінки політичної ситуації в Європі та його позиція щодо українського питання в контексті угод, підписаних провідними європейськими державами. У листі Коновалець наголосив, що політичні процеси в Європі «розгортаються проти бажань українського народу». Особливо різко він засудив німецько-польський та радянсько-французький домовленості. «Маю тут на думці, — писав Є Коновалець, — договори та угоди, заключені між деякими європейськими потугами, які заторкують між собою теж долю територій, замешкалих головно українцями, і які порушують природне право українського народу до вирішування своїх прав ним самим. Із цього виростає нова небезпека бути втягненим у конфлікти між різними державами в ролі пасивного чинника, який всі використовуватимуть для своїх власних цілей зі шкодою для нього самого... Замість втішатися привілеєм свобідного життя в самостійній державі, український народ є нині поділений між чотирма сусідуючими з ним державами. У цьому криється небезпека, що українці, якими командуватимуть чужі в рядах армій цих держав, можуть бути приневолені виступати проти себе зі зброєю в руках. Ми, Організація Українських Націоналістів, боремося за повну самостійність України. Тому ми нині ставимо активний спротив усім окупантам українських земель... Ми виходимо з засади, що наші змагання до здобуття повної самостійності не стоять в жадній суперечності до політичних, економічних та стратегічних інтересів Великої Британії. Беручи це під увагу, ми плекаємо також надію, що в наших змаганнях до самостійности ми одержимо підпертя Великої Британії, бо ми переконані, що тільки сильна й самостійна Україна може вплинути на стабілізацію теперішньої непевної ситуації та на привернення рівноваги сил у Східній Європі... Ми надіємося, що в майбутньому вдасться встановити таке співвідношення між інтересами Великої Британії й України, яке буде корисним для обох країн»4.

Збереглися свідчення того, що переклад листа потрапив до керівника північного департамента МЗС Великої Британії Кольєра Лоренса, який зробив на його полі наступну позначку: «Лист цей, здається, є маніфестом партії Коновальця (ОУН), в якому він висловлює її ставлення до недавніх потягнень німецької і радянської політики. Його головна теза є висловлена в ідеї, що німецько-польське «визволення» України від більшовиків стоїть в суперечності до справжніх інтересів українського народу і тому мусить бути відкинуто. Якщо б я був українцем, я висловився б так само»5.

Є. Ляхович у 1935 р. готував приїзд провідника ОУН полковника Є. Коновальця до Великої Британії і отримав від представників впливових громадських та військових кіл запрошення для нього. Про це Коновалець був повідомлений і прийняв запрошення. Однак згодом без пояснень скасував свою поїздку до Лондона. Невдовзі британську столицю покинув і сам Є. Ляхович як представник ОУН.

Однак зусилля українців не були марними. Серед широкої британської громадськості почали зростати паростки симпатії до українського народу та окреслилося коло тих, хто вважав, що його тогочасне становище є глибоко несправедливим. У тому числі, цілий ряд провідних британських аналітиків висловився на підтримку державницьких прагнень українців та почав обстоювати концепцію появи на сході Європи дружньої до Великої Британії самостійної демократичної української держави, яка могла б виступити стабілізуючим фактором у цій частині європейського континенту.

Однією з ключових фігур, яка мала значний вплив на формування проукраїнської громадської думки в британському суспільстві, став відомий журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон (Lancelot Lawton). На початку 30-х років ХХ ст. його увагу привернула напружена політична ситуація, що окреслилася на Сході Європи. На думку Л. Лоутона, найбільш глибокою причиною існуючих глобальних міждержавних суперечностей стало українське питання. У квітні 1934 року на сторінках часопису «Двотижневий огляд» («The Fortnightly Review») він опублікував велику статтю під назвою «Пригноблена Україна» ( «The oppressed Ukraine»), де констатував: «Вражає... що аж донедавна мало хто в Англії взагалі чув про Україну». Аналізуючи ситуацію навколо України та німецько-польський договір 1933 року, Лоутон наголосив, що «проникнення Німеччини і Польщі на Україну зашкодить економічним і стратегічним інтересам Великої Британії». На його думку, для британської політики на Сході вкрай необхідно було включити Україну в систему Західної Європи. «Незалежна і автономна Україна, — писав він, — необхідна для європейського економічного прогресу і світового миру». Демократична Україна, за Лоутоном, могла б належати до групи держав, з якими Велика Британія встановлює дружні зв’язки6.

Послідовно висвітлюючи східноєвропейську проблематику в цілому та проблеми України зокрема, Ланселот Лоутон заснував і очолив як головний редактор щоквартальне видання «Сучасна Росія та її відносини з її сусідами» («Contemporary Russia and her relations with her neighbors»), що пізніше дістав назву «Схід Європи та сучасна Росія» («East Europe and Contemporary Russia»). Фактично, в кожному випуску щоквартальника публікувалися матеріали про Україну, в тому числі регулярно друкувалися і українські автори. Зокрема, це були статті Романа Смаль-Стоцького про національні рухи в СРСР, Степана Давидовича про Карпатську Україну, матеріали про український націоналізм7.

На початку січня 1935 року сталася подія, яка засвідчила суттєві зміни у ставленні британської громадськості до України — одразу чотирнадцять членів британського парламенту та шість відомих громадських діячів звернулися до Ліги Націй із петицією, в якій висловлювався протест проти утисків і гонінь українського населення на території Польщі8.

Останні дні лютого 1935 року українське питання було піднесено на якісно новий рівень у британському суспільстві. З ініціативи британської громадськості в Лондоні постав Англо-український комітет, до складу якого ввійшли члени парламенту, громадські діячі, відомі вчені та журналісти Великої Британії9. Комітет оприлюднив заяву, в якій приверталася увага британської суспільної думки до української проблеми і окреслювалося активне зацікавлення різними аспектами українського питання. В заяві, зокрема, наголошувалося на таких тезах:

— становище українців у Східній Галичині заслуговує на якпильнішу увагу англійської громадськості;

— етнографічно український народ займає суцільну територію, своїми розмірами більшу за територію Франції чи Великої Британії, яка розділена між СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією;

— справедливість стосовно українців досі не встановлено, і подальше ігнорування цього складного питання може, зрештою, вплинути на долю всієї Європи;

— новостворений Англо-український комітет буде постійно стежити за ситуацією навколо України і вдаватися до будь-яких дій, коли в тому виникатиме необхідність10.

Серед інших учасників зборів заяву Англо-українського комітету підписали: члени Палати громад британського парламенту, член таємної ради Джон Гілс, Джефрі ле М. Мандер та полковник Дж. С. Веджвуд; член таємної ради лорд Дікінсон, член таємної ради лорд Ноель-Бакстон, колишній член британського парламенту підполковник Сесіль Л’Естранж Малон, журналіст Ланселот Лоутон; відомі науковці, члени Британської академії професор Роберт Сетон-Вотсон та доктор Г.П. Гуч. Почесними секретарями комітету були затверджені підполковник Сесіль Малон та Ф. Еш Лінкольн11.

За умов, коли на той час територія України була поділена між Радянським Союзом та низкою європейських держав, а питання самостійності України і самовизначення українського народу взагалі не розглядалося урядом Великої Британії та урядами інших провідних європейських країн як актуальна політична тема, ця ініціатива була не лише доволі несподіваною, але з позицій сучасного погляду на ту ситуацію — навіть неймовірною. Адже в складі Англо-українського комітету не було жодного українця! При цьому комітет ставив собі за мету розгляд місця і ролі України в європейській політиці та ствердження права українців як нації на власну державність.

Впливова лондонська газета «Таймс» від 1 березня 1935 р. під заголовком «Англо-український комітет» так відгукнулася на цю подію: «У Лондоні створено Англо-український комітет для захисту інтересів українського народу, який, як це наголошується в заяві, зробленій учора ввечері, займає більш-менш суцільну територію, більшу ніж Франція та Велика Британія й нині поділену між СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. Надто мало було спроб, ідеться у заяві, утвердити справедливість стосовно українців, і подальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всієї Європи»12.

Про діяльність Англо-українського комітету відомо надзвичайно мало. З тих скупих джерел, які доступні нам сьогодні, можливо з’ясувати, що члени комітету мали досить активні контакти з українськими представниками в Лондоні, направляли до британських посадовців свої висновки та рекомендації, організовували висвітлення українського питання в британській пресі. Зокрема, один із почесних секретарів комітету підполковник Сесіль Малон у своїй записці «Велика Британія і Україна» наполегливо рекомендував британському урядові підтримати український самостійницький рух та прагнення українців до незалежності. В ній, зокрема, писалося: «Розвиток українського самостійницького руху створює необхідність розглянути його з точки зору бачення британських інтересів... Велика Британія повинна рахуватися з фактом, що український рух таки існує і що нині він є, мабуть, сильніший, ніж коли-небудь перед тим. Це зумовлено частково ударами та стражданнями, що їх зазнали численні області України, а частково радянською політикою... Виглядає, що британська політика повинна прагнути до підтримання тісного зв’язку та приязних стосунків з українським рухом, виявляючи в цей спосіб історичну роль Британії як оборонця поневолених народів. Її завданням є подбати, щоб зростаючий український рух не став виключним знаряддям чужих ворожих нам інтересів, а був дружньою силою, готовою щиро співрацювати з Британською спілкою народів»13.

29 травня 1935 р. у залі засідань Палати громад парламенту Великої Британії під головуванням авторитетного члена парламенту Джона Хілса за ініціативою Англо-українського комітету відбулися публічні слухання, присвячені ситуації навколо України. З доповіддю, яка мала промовисту назву «Українське питання» і згодом була опублікована від імені комітету, виступив один із його засновників та найбільш активних членів, британський журналіст Ланселот Лоутон14.

Чимало оцінок та висновків Лоутона, виголошених у доповіді, дотепер є надзвичайно несподіваними з огляду на те, що вони були сформульовані діячем, котрий за своїм походженням жодним чином не був пов’язаний з Україною та українською нацією — настільки виразно вони подані з проукраїнських позицій. Парадоксально, але для «стороннього» погляду Ланселота Лоутона абсолютно ясними були такі складні та дражливі питання, які не лише тоді, але й навіть в наш час нерідко є предметом політичних спекуляцій — питання власної національної ідентичності українського народу та його глибоких історичних коренів, своєрідної ментальності, традицій і культури, поворотних моментів історії:

«Етнічна Україна в 3—4 рази перевищує площею Велику Британію й займає суцільну територію від Карпат до Кавказу».

«Українська проблема — це не проблема щойно народженої дрібної меншини з її дитячими хворобами. Її корені сягають античних часів».

«Українці справедливо посилаються на Київську Русь як на колиску своєї нації. Фактично ця територія почала звично називатись Україною з ХІІ сторіччя... Україна була останньою, пограничною державою, аванпостом Європи на кордоні з Азією».

«Тоді так само, як і тепер, приваблива Україна була з усіх бок оточена й завойована. В ході цієї боротьби виникло козацтво. Це були войовничі, фантастично сміливі люди... На укріплених островах нижче дніпровських порогів вони заснували демократичну військову республіку — один із перших прикладів національного самовизначення».

«Після революції українці проголосили свою незалежність... і чинили відчайдушний опір і білим, і червоним, та врешті були упокорені більшовицькою Московією».

«Українська нація — це реальність, яка має під собою принаймні тисячу літ автентичної історії. Жоден народ не боровся так тяжко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров’ю. Через її багатства, чудовий клімат і унікальне розташування на великому перехресті світових шляхів, Україна постійно виявлялася жертвою загарбників і гнобителів, її постійно членували і ділили».

У доповіді Л. Лоутона вказується на несправедливий щодо українців характер Версальської системи мирних договорів, які закріпили розчленування України після Першої світової війни. Відкрито говориться про польсько-українське протистояння в Східній Галичині в 20-х — 30-х рр. ХХ ст. та політику полонізації українського населення, що тоді проводила польська влада. Говорячи про масові репресії більшовицької диктатури проти українського національного руху на території СРСР, Л. Лоутон стверджує, що «страшний голод, який спустошив Україну» в 1932—1933 роках, мав спланований характер і був складовою частиною цих репресій.

Підсумовуючи, британський журналіст робить висновок: «Було б лицемірством заперечувати, що незалежність України так само важлива для нашої держави, як і для спокою в усьому світі. Проблема надто довго ігнорувалася — просто тому, що розглядати її, а тим більш намагатися вирішити — справа дуже клопітна. Але ця проблема, що має глибокі й заплутані історичні корені, сьогодні набула безпрецедентної гостроти... То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирішення».

Наприкінці 30-х років ХХ ст. грозові хмари над Європою сягнули критичної межі. Протягом 1938 р. нацистська Німеччина приєднує до себе Австрію і домагається згоди провідних європейських держав на приєднання північної частини Чехословаччини. Південні райони Чехословаччини були передані Угорщині. В середині березня 1939 р. вся територія Чехії та Моравії, а також Карпатської України були окуповані німецькими та угорськими військами. Як держава Чехословаччина перестала існувати. Для багатьох політиків та аналітиків стало очевидним, що в Європі наближається новий великий перерозподіл сфер впливу та нова війна.

На тлі цих драматичних подій Ланселот Лоутон намагається укотре привернути увагу громадськості та офіційних осіб Великої Британії до українського питання. 1 лютого 1939 р. він виступає з великою доповіддю на засіданні членів Близько- і Середньосхідного товариства, яке відбулося в Лондоні під головуванням члена конгресу Трейсі Філліпса. Текст доповіді під промовистою назвою «Україна: найбільша проблема Європи» був опублікований на сторінках журналу «Схід Європи та сучасна Росія» («East Europe and Contemporary Russia»)15.

За своєю структурою та змістом ця доповідь близька до виступу Ланселота Лоутона на засіданні Англо-українського комітету у 1935 р. Разом із тим, вона містить більш детальні історичні екскурси в минуле українського народу, демонструючи знання автором широкого кола наукових праць та джерел з історії України. Розвиваючи свою тезу про існування української державності в минулому, Лоутон виділяє три основні історичні періоди, коли, на його думку, на території України існували ті чи інші форми української держави: добу Київської Русі; козацьку добу; період Першої світової війни та перші повоєнні роки. Характеризуючи їх, Лоутон зазначав:

«Можливо довести, що впродовж трьох окремих періодів Українська держава існувала. Перший з них — від дев’ятого до тринадцятого століття. Упродовж цих понад триста років на території, відомій сьогодні як Україна, існувала потужна й культурна держава, одна з передових в Європі. Держава, відома під назвою Русь, була Україною, а її столицею був Київ».

«Другим періодом української незалежності був козацький період... Козаки, які під назвою «бродників» існували в стародавній Україні, зійшлися й заснували свою славну державу на острові (нижче порогів) на Дніпрі... Козацька держава була реальним продовженням, в оригінальній формі, незалежної української держави».

«1914 року зла доля... знайшла Росію. Це була європейська війна, внаслідок якої Україна в 1918 році стала незалежною державою».

Широку ерудованість та здатність бачити глибинну суть процесів Ланселот Лоутон демонструє при розгляді становища українців у складі різних держав. Особливу увагу при цьому він приділяє СРСР, акцентуючи увагу на протистоянні російського централізму, який спирався на більшовицьку ідеологію, та виявів стихійного, глибоко закоріненого в українському суспільстві націоналізму, що, на думку Л. Лоутона, пронизував українську інтелігенцію та українське селянство. Особливо цікавими є спостереженння Лоутона щодо ролі українського селянства як головного носія українського національного духу та державницьких традицій. «В жодній частині Радянського Союзу, — зазначає він, — спротив колективізації не був такий упертий і сильний, як в Україні... Усіма засобами, що лишалися в їхньому розпорядженні, вони (селяни. — С. К.) боролися за свій український стиль життя, і в результаті п’ять мільйонів селян загинули від голоду та з інших причин...»

Історія українсько-британських взаємин у першій третині ХХ століття відбиває драматичні сторінки української історії, пов’язані з боротьбою українського народу за незалежність та власну державність. Вона сповнена суперечностей, взаємних розчарувань та романтичних спалахів надії. драматизму Створення та діяльність у середині 30-х років ХХ століття у Великій Британії Англо-українського комітету, подвижницька праця британського журналіста Ланселота Лоутона, спрямована на підтримку державницьких устремлінь українського народу, є важливими фактами з історії англо-українських відносин. Вони засвідчують існування сталої традіції взаємної симпатії та прагнення до дружніх і щирих стосунків між двома народами, носіями якої в першу чергу були широкі кола громадськості. 

 1 Ляхович Євген. Вказ. праця, с. 915.

2 Там само, с. 924.

3 Там само, с. 913.

4 Там само, с. 916-917.

5 Цит. за: Зеленко Костянтин. Назв. праця, с.900.

6 Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 42; Зеленко Костянтин. Назв. праця, с. 884.

7 National Movements in the Soviet Union. // Contemporary Russia and her relations with her neighbors. — London, Autumn 1936; Stephen Davidovich. Carpato-Ukraine // East Europe and Contemporary Russia. — London, Winter 1939; Ukrainian Nationalism // East Europe and Contemporary Russia. — London, Winter 1939.

8 Косик Володимир. України і Німеччина, с. 42-43.

9 Anglo-Ukrainian Committee. // The Times. — 1935. — 1 March.

10 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. — London, 1935. — P. 3.

11 Там само.

12 Anglo-Ukrainian Committee. // The Times. — 1935. — 1 March.

13 Цит. за: Ляхович Євген. Назв. праця, с. 917-918.

14 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. — London, 1935.

15 Lancelot Lawton. Ukraina: Europe’s Greatest Problem // East Europe and Contemporary Russia. — London, Spring 1939. — P. 28-60.

Сергій КОТ, історик, автор-упорядник книжки «Ланселот Лоутон. Українське питання», кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, заслужений працівник культури України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments