Лиш боротись — значить жить!
Іван Франко, український письменник, поет, публіцист, громадський діяч

Непохована країна та її відкривач

Ланселот Лоутон: британський журналіст, закоханий в Україну
19 серпня, 2011 - 00:00
НОМЕР НАЙВПЛИВОВІШОЇ БРИТАНСЬКОЇ ГАЗЕТИ THE TIMES (ТРАВЕНЬ 1935 р.) ЗІ СТАТТЕЮ ЛАНСЕЛОТА ЛОУТОНА «УКРАЇНА І БІЛЬШОВИЗМ» / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Якось у другій половині 90-х років минулого століття автору потрапила до рук поганенької якості ксерокопія сторінки однієї з газет, яку видавала українська діаспора в США, з фрагментом статті британського журналіста, видатного політолога та економіста, автора поважних наукових праць  Ланселота Лоутона про Україну й українців. Виглядало, що та публікація вийшла ще 30-ми рр. ХХ ст. і згодом була фрагментарно перекладена й опублікована в США десь вже 80-ми рр., задовго до проголошення незалежності України. Прочитане тоді здавалося настільки неймовірним, що я відмовлявся вірити власним очам. Уперше доводилося читати статтю іноземного автора про українську історію, етнічну й культурну самобутність українського народу, його незаперечне право на власну державність, вільний і незалежний розвиток у сім’ї демократичних європейських націй, написану з таким знанням, захопленням і симпатією до України, помноженими на надзвичайно глибокий аналіз сучасних йому реалій розвитку подій на європейському континенті, який дуже чітко визначав загальну потребу міжнародної спільноти в європейському майбутньому незалежної української держави. Навіть коли до рук після довгих пошуків потрапила видана українською мовою в США невеличка брошурка з цим матеріалом, сумніви залишалися, чи міг так писати про Україну іноземець, тим більше представник Великобританії — країни, яка є віддаленою від української території і політика якої завжди була вивіреною й доволі консервативною щодо Сходу Європи? Чи не могла поява цієї статті бути пов’язаною з бажанням української діаспори за умов відсутності незалежної України зміцнити дух українців, опублікававши такий матеріал від імені вигаданого британського журналіста? Розвіяти сумніви могла тільки перевірка цієї інформації та пошуки англомовного оригіналу.

Ці пошуки забрали довгих кілька років. З Великобританії приходили невтішні звістки — такі матеріали знайти не вдається. Тоді всі надії зосередилися на бібліотеці Конгресу США як однієї з найбільших бібліотек світу, де, як ми уявляємо, має зберігатися все, що тільки могло бути створено духом та інтелектом людини. Це вже згодом, маючи можливість працювати в цій легендарній бібліотеці як стипендіант американської програми імені Фулбрайта в Україні, автор переконався, що, на жаль, через різні обставин далеко не всі видання, які виходять у світі, потрапляють до її фондів. Але тоді здавалося, що тільки там можна знайти все. І ця віра була настільки сильною, що чудо сталося! Саме у фондах бібліотеки Конгресу США вдалося розшукати навіть не одну, а дві оригінальні статті Ланселота Лоутона про Україну, написані ним в різні періоди, а також інші матеріали, пов’язані з обставинами їх появи. Дуже важливу допомогу в цих пошуках надали добрі американські друзі-українці — голова Дослідної фундації ім. О. Ольжича в США Михайло Герець, Петро та Оля Матули, Лариса Пастухів-Мартін.

Виявлені матеріали Ланселота Лоутона про Україну, які він адресував британській громадськості й британському урядові, були настільки унікальними та важливими, що одразу запала думка про потребу їх опублікувати. Причому окремі наведені британським журналістом історичні дані й висновки мали настільки передовий і виразно проукраїнський контекст навіть порівняно з сучасними оцінками, що було одразу вирішено — друкувати треба не лише добрий український переклад цих матеріалів, а й англомовний оригінал, щоб одразу розвіяти всі сумніви в їх достовірності.

Коли в пошуках підтримки для здійснення видання матеріалів Ланселота Лоутона автор звернувся до Посольства Великобританії, вони були подані на експертизу до британського МЗС. За деякий час звідти надійшли захоплені відгуки (для тамтешніх фахівців вони також виявилися відкриттям!) й рекомендації щодо доцільності підтримки такого проекту. Надзвичайний і Повноважний Посол Великобританії в Україні сер Роберт Брінклі особисто взяв патронат над його реалізацією і надавав усю потрібну фінансову й організаційну підтримку. Під час підготовки видання велика допомогу надали перший секретар посольства Рут Аллен, асистент відділу преси та громадських зв’язків посольства Володимир Гайдаш. Проект морально й фінансово підтримав і Міжнародний фонд «Відродження», зокрема його виконавчий директор Євген Бистрицький. Велике зацікавлення проектом виявив український МЗС. Тоді міністр закордонних справ України Борис Тарасюк, Надзвичайний і Повноважний Посол Великобританії сер Роберт Брінклі, директор Інституту історії України НАН України академік НАН України Валерій Смолій звернулися до читачів книги про Ланселота Лоутона та його статті про Україну з вступним словом. Усі вони наголошували на актуальності порушених британським журналістом питань.

Величезну творчу працю з перекладу матеріалів Л. Лоутона про Україну здійснив перекладач Василь Триліс, який не лише максимально достовірно зберіг їхній зміст, але й передав унікальний стиль викладу британського журналіста, використавши для цього всі барви української мови. Бездоганним визнано і його переклад українських текстів англійською мовою.

Представлення видання «Ланселот Лоутон. Українське питання» (Київ — Лондон, 2006 р.) відбулося в резиденції Посла Великобританії в Україні сера Роберта Брінклі. Далі книга розпочала своє власне життя. Зокрема, на прохання МЗС України, велику кількість примірників автор подарував Посольству України у Великобританії й представництву України при ООН у США. За дивним збігом обставин виявилося, що, як з’ясував відомий американський історик українського походження проф. Тарас Гунчак, прямий нащадок одного з найближчих соратників і колег Ланселота Лоутона в зусиллях, спрямованих на захист прав українського народу на терені Великобританії, Ф. Еша Лінкольна, почесного секретаря створеного ними Англо-українського комітету, тепер проживає в США і є головним рабином Нью-Йорка. Він із захопленням прочитав книгу й довідався про участь свого діда в цьому комітеті.

Але що сталося тоді, у далеких від нас 30-х роках ХХ століття? І про що писав тоді британський журналіст Ланселот Лоутон?

«Головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проблема українська. Глибокий інтерес до цієї країни зумовлений її впливом на європейський мир і демократію; водночас, з нею тісно пов’язані життєво важливі британські інтереси. Більшість людей не розуміє, як глибоко саме тут закорінена причина європейських чвар усієї першої чверті століття. Не дивно, що про цю країну досі так мало було чути: гноблення української нації постійно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навіть самого існування українців.

Це «стирання з лиця землі» провадили так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та переказах; завжди й незмінно вважали, що якщо вона десь колись і була, то вже давно похована на кладовищі мертвих і забутих націй.

Щоб отак у добу високорозвиненого зв’язку й видатних інтелектуальних досягнень можна було створити ілюзію, ніби потужна, жива нація ніколи не існувала, а якщо й існувала, то щезла кілька сот років тому, — це може здатися неймовірним, хоча вже в наші новітні часи ми маємо багатющий досвід репресивної сили автократичних режимів. Отже, українська проблема — це приклад одного з найбільших політичних шахрайств у нашій історії; і стосується воно землі, яка, хоч і зовсім не так віддалена, та майже так само невідома нам, як свого часу були невідомі екзотичні країни Азії або Африки».

Дивовижно, але ці слова належать перу британського журналіста Ланселота Лоутона, які він виголосив 1935 року перед авторитетним зібранням представників громадськості в приміщенні палати общин парламенту Великобританії. Коли сьогодні ми цитуємо ці рядки, то щиро дивуємося, як точно та з холодною безпристрасністю хірурга в них схоплено глибинну суть трагічної історії українського народу, який протягом багатьох століть боротьби за національне самовизначення та створення своєї держави не лише був позбавлений цього права, а й поставлений перед загрозою повної втрати своєї національної ідентичності та приречений на забуття. Водночас, ці слова є надзвичайно актуальними в наш час, коли після проголошення 1991 року незалежної української держави, Україну з її самобутньою культурою, традиціями й ментальністю фактично заново і з подивом відкривають для себе Європа й усе світове співтовариство.

Що ж спонукало британського журналіста Ланселота Лоутона, громадянина чи не найбільш віддаленої від України держави Європи, написати ці рядки, які просякнуто таким розумінням і щирим співчуттям до українців? Відповідь на це питання нам доведеться шукати, кинувши погляд на основні сторінки історії українсько-британських відносин першої третини ХХ століття.

На початку ХХ століття українське питання взагалі не перебувало в полі зору зовнішньої політики Великобританії. Натомість воно було предметом зацікавлень надзвичайно обмеженого кола вчених і громадських діячів.

Напередодні та під час Першої світової війни відомий англійський учений-славіст Роберт Сетон-Вотсон висунув концепцію «Нової Європи», яка грунтувалася на підтримці незалежності слов’янських націй, що повставали з-під уламків Австро-Угорської, Російської й Оттоманської імперій. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон-Вотсон був відвертим прихильником національного самовизначення українців і створення самостійної Української держави. Він добре знав і шанував українську культуру, називав українського генія Тараса Шевченка «рутенським Бернсом». Улітку 1914 року Сетон-Вотсон відвідав Львів, де мав зустрічі з визначними громадськими діячами — М. Грушевським, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Бараном та ін. У заснованому ним разом з відомим чеським діячем Т. Масариком часописі «Нова Європа» (1916), англійський вчений подав наукове обґрунтування доцільності створення незалежних України, Польщі, Литви та інших держав у Центральній і Східній Європі, що, на його думку, буде відповідати довготривалим інтересам Європи. У статті «Проблема України», опублікованій у вересні 1917 року, Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з ключових у Першій світовій війні і вважав його однією з головних причин початку війни. Він наголошував, що це питання належить до застарілих проблем Європи всупереч спробам трактувати його як тогочасну модерну вигадку. Сетон-Вотсон засуджував більшовицький переворот у Росії і наступні агресивні дії російських більшовиків щодо сусідніх неросійських народів1.

Офіційний Лондон не поспішав публічно декларувати свою позицію з українського питання. Проте повз увагу Великобританії не пройшли події, які розгорталися в Україні після Лютневої революції 1917 року в Росії, що засвідчували посилення українського національного руху та його організований характер через діяльність Української Центральної Ради як українського парламенту і Генерального Секретаріату як українського уряду. Ця увага посилилася після проголошення Української Народної Республіки. Відомо, що восени 1917 року генеральний секретар міжнародних справ УНР Олександр Шульгин провів цілу низку зустрічей з представниками країн Антанти, на який з’ясовувалося їхнє ставлення до подій в Україні і можливості підтримки української держави з їхнього боку. Зокрема, згадують про зустріч Шульгина з уповноваженим англійського генерального штабу майором К. Л. Фіцвільямсом і шефом французької військової місії в Росії генералом Нісселем. Доповідаючи уряду про наслідки цих переговорів, О. Шульгин 18 листопада 1917 року повідомляв, що була досягнута домовленість про акредитацію представників країн Антанти при уряді УНР та розпочато переговори про надання УНР грошової позики, направлення інструкторів для української армії та військової амуніції, допомогу у відновленні залізничного сполучення. Водночас було висловлено занепокоєння, що Україна може опинитися в орбіті «австрійського впливу»2.

Уже 21 листопада голова уряду УНР В. Винниченко поінформував членів Генерального секретаріату про те, що Англія і Франція прислали до уряду УНР своїх представників3. Головою Британської військової місії в Києві було призначено майора Фіцвільямса. 3 грудня 1917 року до Києва прибула представницька делегація держав Антанти, у складі якої були високопоставлені військові — генерал Бартер (Великобританія), генерал Лаєрнь (Франція), генерал Ромеї (Італія), генерал Таканачі (Японія), генерал Ріккель (Бельгія), генерал Коанда (Румунія), полковник Лентієвич (Сербія). Їхньою головною метою було розв’язання ключового для країн Антанти питання — збереження українського фронту проти Німеччини та її союзників. За деякими даними, українцям було запропоновано посилити армію УНР сербськими й хорватськими частинами та чеськими легіонерами. 3 січня 1918 року англійський консул в Одесі Піктон Багге (інша редакція перекладу Бегж) був призначений головним представником Великобританії при уряді УНР і подав до українського уряду свої вірчі грамоти. Представником Франції при уряді УНР було затверджено генерала Табуї4.

Представники Антанти в Києві намагалися переконати український уряд, що, маючи потужну армію й контролюючи ситуацію на своїй території, Україна отримає реальний суверенітет, який згодом буде втілено в дипломатичне визнання. Українцям обіцяли підтримку на майбутній мирній конференції. Водночас, вони намагалися подати чіткі сигнали урядам своїх країн, щоб ті швидше визначалися з офіційною позицією щодо УНР.

Зокрема, голова Британської військової місії в Києві майор Дж. К. Л. Фіцвільямс писав до міністерства закордонних справ Великобританії у звіті від 17 грудня 1917 року: «Майбутнє України залежить цілковито від швидкої і рішучої дії альянтів уже тепер. Якщо ми не зробимо нічого в цьому напрямку, Україна впаде в руки німців і стане ні менше ні більше, як тільки німецькою провінцією»5. У примітках до звіту, доданих наступного дня, він наголошував: «Відколи я написав вище сказане, більшовикам вислано коротке відмовлення на їхній ультиматум, і Україні проголошено війну. Це особливо агресивне наставлення більшовиків указує на німецький вплив і бажання Німеччини знищити раз і назавжди можливість створення якої-небудь незалежної сили на терені Росії. Необхідність, отже, дати негайне підпертя Україні шляхом офіційного визнання постає щораз то більше й більше очевидною з кожним днем. Україна не довірятиме нам повністю так довго, як довго ми цього не зробимо. Марнується дорогоцінний час, і незабаром може бути запізно, тому що якесь протилежне потягнення з боку Німеччини може розладнати теперішній порядок речей, доки він зможе стабілізуватися і стати тривким»6.

Як засвідчують новітні дослідження проф. В. Косика, Великобританія та Франція через подолання власної нерішучості й сумнівів усе ж спробували простягнути Україні руку й надати їй історичний шанс. Вони наважилися пристати на умови уряду УНР і визнали самостійну Українську Народну Республіку (зокрема, уряд Великобританії протягом 4, 5 і 6 січня 1918 року неодноразово інформував своїх представників в Україні про рішення щодо «формального визнання» уряду УНР, а 16 січня британський представник в Україні Піктон Багге вручив українському урядові офіційну ноту щодо виконання ним обов’язків офіційного представника уряду Великобританії в Україні). Але звістка про це визнання надійшла до України запізно7. Під час мирних переговорів у Бресті, ініційованих більшовицькою Росією, Українська Центральна Рада й уряд, ураховуючи реальні обставини, в яких опинилася Україна, ухвалили, що УНР має взяти в них участь як самостійний чинник. Поставши перед фактом різкого загострення політичної ситуації в Україні внаслідок наступу військ більшовицької Росії, більшість членів Центральної Ради визнали за доцільне укласти мирний договір у Бресті, що було викликано згодою Німеччини та її союзників офіційно визнати Українську Народну Республіку самостійною державою і погодитися на її рівноправну участь в переговорах. На знак протесту проти зміни раніше визначених стратегічних орієнтирів, уряд УНР на чолі з В. Винниченком (разом із військовим міністром С. Петлюрою та міністром міжнародних справ О. Шульгиним) подав у відставку. Проте це не врятувало ситуацію. Рішення про підписання договору стало остаточним. У відповідь дипломатичні акти визнання УНР були негайно відкликані та дезавуйовані урядами Великобританії та Франції. Таким чином, підписаний представниками УНР 27 січня (9 лютого за новим стилем) 1918 року Брестський мирний договір кардинально змінив зовнішньополітичний вектор розвитку України і на довгий час позбавив її реальної підтримки таких потужних геополітичних домінант, як Великобританія, Франція та США. За умов втрати України їхня увага й підтримка негайно було спрямовано на Польщу й Чехословаччину. Саме позиція Англії та Франції згодом стала вирішальною під час Паризької мирної конференції 1919 року, коли вирішували повоєнну долю Європи та стверджували нові кордони європейських держав, зокрема й новопосталих. На жаль, вони не лише не надали підтримки УНР в її державотворчих прагненнях, але й, фактично, протидіяли їм.

Поразка української революції 1917—1921 рр. зумовила те, що Україна на довгі десять років фактично випала з поля зору державних чинників Великобританії. Однак наприкінці 20-х — на початку 30-х років ХХ ст. урядові кола та громадськість Великобританії знову були поставлені перед фактом існування в Європі українського питання.

З одного боку, це було викликано зміцненням організованого українського національного руху на територіях Чехословаччини, Румунії та, особливо, Польщі, де на Волині та в Східній Галичині посилилося польсько-українське протистояння внаслідок польської акції «пацифікації» українського населення. Широкий резонанс у світі також викликали події на підрадянській Україні, пов’язані з проведенням примусової колективізації та масовими репресіями серед селян й української інтелігенції, жахливі результати організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 рр., жертвами якого в Україні стали мільйони людей.

З іншого боку, очевидною стала нежиттєздатність Версальської системи мирних договорів і створеної міжнародної системи регулювання відносин між державами. Прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з А. Гітлером, курс Німеччини на перегляд наслідків Першої світової війни й розробка різних німецьких геополітичних концепцій, в яких фігурували українські землі, об’єктивно змушували Великобританію повернутися до української теми. Зокрема, міжнародний скандал викликала вимога міністра продовольства і сільського господарства Німеччини А. Гугенберга передати «родючу територію України» Німеччині, проголошена ним в Лондоні в червні 1933 року на міжнародній економічній конференції. А. Розенберг також порушив питання про обмін з Польщею «польського коридору» на землі підрадянської України, які пропонували Польщі. Німецько-польський пакт від 26 січня 1934 року посилив загальну напругу навколо етнічних українських територій, додавши інтриги до так званого «пакту чотирьох», підписаного 19 липня 1933 року в Римі урядами Великобританії, Франції, Італії та Німеччини. За свідченнями італійських джерел з Варшави, що подавали інформацію для А. Розенберга, керівники Польщі висловлювали готовність «об’єднати окраїнні народи від Фінляндії до Туреччини». Ще раніше, 1931 року, Великобританія провела власні таємні переговори з Польщею8.

Але українці не бажали знову стати розмінною монетою у великій європейській політичній грі. Вони хотіли, щоб Європа нарешті почула їхній голос. Зокрема, великі надії покладали на зміну ставлення Великобританії до українського питання.

1931 року відомий український громадський діяч і меценат, вихідець із Буковини і американський громадянин Яків Макогон, організував на власні кошти Українське бюро в Лондоні (The Ukrainian Bureau). Бюро розмістилося на Гровенор сквер. Його головним завданням було поширення у Великобританії інформації про Україну. Українське бюро видавало періодичний бюлетень (The Bulletin), який розсилали до 250 періодичних часописів Великобританії. Керував його роботою Володимир Кисілевський — син відомої в Галичині української діячки, сенаторки польського сейму Олени Кисілевської. Українське бюро в Лондоні проіснувало до 1939 року9. 

Далі буде

 

 1 Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний аналіз. — К., 1996. — С. 140-142.

2 Українська Центральна Рада. — Т. 1. — К., 199 — С. 393, 459.

3 Там само, с. 469

4 Нагаєвський І. Історія Української Держави двадцятого століття. — К., 1993. — С. 339-340.

5 Цит за: Зеленко Костянтин. Великобританія і Україна // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 884.

6 Цит. за: Зеленко Костянтин. Назв. праця.

7 Там само; Косик Володимир. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 — лютий 1918). — Львів, 2004. — С. 170-172.

8 Симоненко Р.Г. Прихід Гітлера до влади і наростання загрози німецької агресії проти України // Історія України. маловідомі імена, події, факти (збірник наукових праць). — Вип. 29. — К., 2005. — С.83-84, 89; Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 42.

9 Зеленко Костянтин. Великобританія і Україна // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 897; Ляхович Євген. Діяльність ОУН у Лондоні в 1933-1935 роках // Там само, с. 910; Енциклопедія українознавства. — Т. 9. — Париж—Нью-Йорк, 1980. — С. 3405.

Сергій КОТ,історик, автор-упорядник книжки «Ланселот Лоутон. Українське питання», кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, заслужений працівник культури України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments