Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Незвичайна жінка в долі незвичайної людини

Павло й Олександра Скоропадські: вибрані сторінки
28 березня, 2008 - 00:00
ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ З РОДИНОЮ. ЗЛІВА НАПРАВО: ДАНИЛО, МАРІЯ, ЄЛИЗАВЕТА, ДРУЖИНА ОЛЕКСАНДРА І ДОЧКА ОЛЕНА, 20-ті РОКИ XX ст.

Закінчення. Початок читайте: «День» № 52

ІЗ СІМ’ЄЮ ТА БЕЗ СІМ’Ї

Незабаром із київського вокзалу потяг поїхав до Петроградa, відвозячи до далекої столиці дружину та доньку Скоропадського. Для самого ж Павла Петровича наступив досить складний і відповідальний період життя. Вже в листопаді 1917 року Центральна Рада призначила генерал-лейтенанта Скоропадського командуючим усіма військами Української Народної Республіки на правобережній Україні. Ухваливши таке рішення, українські лідери аж ніяк не програли. Сильний у військовому аспекті 1-й український корпус надійно захистив український уряд від більшовистських атак. Однак, як це нерідко буває, за все це наші державні мужі в кінцевому результаті відплатили Павлу Петровичу чорною невдячністю. Наприкінці 1917 року Скоропадський пішов із посади командира корпусу та новий 1918 рік зустрів уже як приватна особа.

Головною причиною відставки бойового генерала став острах більшості соціалістів Центральної Ради з приводу того, що Павло Скоропадський, спираючись на сили свого численного корпусу, здійснить «правий» військовий переворот. Потрібно наголосити, що такі побоювання були у жодному разі не безпідставними. Про сильну, диктаторську владу, здатну відобразити як інтервенцію Радянської Росії, так і ліквідувати все «безладдя» в тилу, Скоропадський став серйозно задумуватися вже наприкінці 1917 року. Згодом, навесні 1918 року, Павло Петрович близько зійшовся з деякими впливовими людьми, які прагнули створити в Україні новий державний устрій, в основу якого повинні бути покладені сильна, дійова влада та приватна власність. 29 квітня 1918 року відставний генерал-лейтенант Павло Петрович Скоропадський, якого підтримували як внутрішні консервативно настроєні елементи, так і німці, які захопили Україну, був проголошений гетьманом України...

...Крім інших прикрощів, більшовицький переворот у Петрограді приніс Павлові Петровичу ще одну — незабаром після «червоного дня календаря» він швидко та практично повністю втратив зв’язок із дружиною та дітьми. Його неодноразові листи до Петроградa залишалися без відповіді, а саме мовчання сім’ї можна було, звичайно, пояснити далеко не лише недосконалістю тогочасного поштово-телеграфного зв’язку: в Росії потроху «розкручувався» сумно відомий червоний терор. Енергійні пошуки генеральської сім’ї, до яких вдалися близькі Павлові Петровичу люди, залишилися безрезультатними... Пізніше, однак, близький соратник генерала, Зеленевський, повідомив телеграфом обнадійливу новину — сім’я Павла Петровича жива-здорова і перебуває в Орлі...

Зеленевський не лише чудово впорався із завданням Скоропадського. Він, швидко та добре розібравшись в орловській ситуації, порадив Олександрі Петрівні негайно залишити з дітьми місто. Аліна послухалася поради, яка виявилася доречною — вже за кілька днів після від’їзду Орлом прокотилася нова хвиля більшовицьких репресій... Однак згодом сліди сім’ї знову загубилися і 29 квітня 1918 року, отримуючи від частини українського народу гетманську булаву, Павло Петрович поняття не мав, де його сім’я і що з нею. І лише в травні 1918 року, вже ставши гетьманом України, Скоропадський дізнався, що його рідні повернулися до Петроградa...

Потрібно було терміново виривати Аліну та дітей із «більшовицького царства» — і не лише для того, щоб забезпечити безпеку членів гетманської родини. Тримаючи у своїх руках близьких родичів Павла Петровича, уряд Леніна міг швидко придбати сильний важіль впливу на самого гетьмана України. Спочатку возз’єднатися з сім’єю Скоропадський планував за допомогою німецької армії (він сподівався, що війська кайзера Вільгельма незабаром захоплять Орел). Однак згодом з’ясувалося, що взяття цього міста в плани німецького генералітету не входить. Проте Павло Петрович зумів успішно вирішити особисте питання, яке турбувало його, за допомогою дипломатичних каналів. Радянський уряд вирішив дозволити сім’ї гетьмана виїзд на Україну. 29 червня 1918 року «державний поїзд № 1» благополучно доставив Олександру Петрівну та дітей із Петрограда до Києва. Своїх рідних Павло Петрович не бачив вісім довгих місяців...

Сама Олександра Петрівна відразу та беззастережно прийняла і високу державну посаду чоловіка, і ту справу, за яку він боровся. І це було цілком природно: доньки царського генерала, держава, яка створюється її чоловіком із реставрованою приватною власністю та поміщицьким землеволодінням, була набагато ближче, ніж різні «народні» та «соціалістичні» республіки Центральної Ради та більшовиків. Однак по-іншому дивилися на речі численні українські селяни, які, об’єднавшись у повстанські загони, почали енергійну боротьбу проти «поміщицького г етьмана». Від бомби молодого лівого есера-терориста загинув на вулиці Києва німецький генерал Айхгорн, готувалися замахи і на життя самого Скоропадського. Чудово розуміючи, що під прицілом революціонерів- терористів можуть виявитися не лише вони самі, але й їхні діти, Павло Петрович і Олександра Петрівна наприкінці літа 1918 року вирішили відправити своїх чад (крім зовсім маленького сина Павла) до Одеси. Проводжаючи їх на київському вокзалі, подружжя Скоропадських розуміло, що побачать своїх дітей вже не скоро...

Восени 1918 року труднощі та випробування стали падати на подружжя Скоропадських, як із рогу достатку. Вже вересні 1918 року їх спіткало важке горе — від невиліковної хвороби помер їхній малолітній син Павло. Пізніше, наприкінці листопада, Київ було оточено революційною армією Симона Петлюри. Німці радили Скоропадському та Скоропадській відлетіти на аероплані до Одеси до дітей, однак Павло Петрович відкинув цей варіант, який би реально означав ганебну втечу. 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський відрікся від влади і, чудово знаючи, що його розшукують петлюрівці, наприкінці грудня 1918 року на німецькому військовому ешелоні поїхав разом із дружиною до Німеччини.

Не менш драматичною виявилася і доля його дітей. Поки в Одесі існувала влада Антанти і білогвардійців, дітям колишнього гетьмана нічого не загрожувало. Однак в березні 1919 року до чорноморського порту наблизилися радянські війська, що примусило Марію, Єлизавету, Петра і Павла переїхати в Крим. Втім, і сам півострів опинився незабаром під реальною загрозою більшовицького вторгнення. Юним Скоропадським довелося добряче їздити по різних країнах — Румунії, Греції, Італії, і так тягнулися нескінченні тижні і місяці, коли діти не бачили батьків, а батьки — дітей... І тільки влітку 1919 року родина екс-гетьмана знову возз’єдналася в Швейцарії, а потім, на самому початку 20-х років, виїхала на постійне місце проживання до Німеччини, до невеликого німецького міста Ванзеє.

ЕМІГРАЦІЯ

Мешкаючи за кордоном, Скоропадські регулярно стикалися з серйозними матеріальними труднощами. Родина жила в основному на невелику грошову допомогу, яка щомісяця виплачувалася Павлу Петровичу як «другові Німеччини» різними німецькими урядами, включаючи і уряд Адольфа Гітлера. Не дивно, що до кінця кожного місяця сімейний бюджет опинявся, як правило, «на нулі», і навіть далеко не найдорожчі речі Павло Петрович і Олександра Петрівна вимушені були брати в кредит. А одного разу, під час особливо гострої фінансової кризи, Скоропадським довелося закласти в місцевий ломбард чудовий сервіз, який їм подарували їх близькі родичі в далекий день їх весілля...

Слід наголосити, що всі обов’язки по дому Олександра Петрівна рішуче і безповоротно взяла на себе. Вона була чудовою господинею і матір’ю, часто давала чоловіку практичні поради, і ніколи при цьому не скаржилася на чималі труднощі емігрантського життя. Це було досить дивно для жінки з вищого світу, якою вона ще не так давно була сама. А ще Аліна прекрасно грала на фортепіано, прищеплюючи любов до музики своїм дітям. Незважаючи на величезну зайнятість справами по господарству, Олександра Петрівна зуміла реалізувати в еміграції свою давню мрію — написати книгу, присвячену генеалогії родів Скоропадських і Дурново. Ті, хто читав цю працю, майже одностайно стверджували, що за своєю серйозністю і грунтовністю вона може дати фору працям багатьох професійних істориків. Сам Скоропадський відкрито захоплювався своєю дружиною і неодноразово стверджував, що без Аліни він — тільки половина самого себе... І боявся втратити свою половину більше всього на світі. Іноді, прийшовши додому і не знайшовши там дружини, Павло Петрович нервово і голосно питав: «Де Аліна? Де моя дружина?». Питав усіма мовами, якими володів!

Справжньою надією і опорою Павла і Олександри Скоропадських були їх діти. Данило завжди добре вчився і музикував (він дістав у Німеччині вищу технічну освіту), Єлизавета виявилася обдарованим скульптором, Марія успішно освоювала університетський курс медицини, а молодша дочка — Олена (вона народилася в еміграції, коли Олександрі Петрівні було вже 42 роки) тішила батьків успішним навчанням в гімназії. До речі, в одному зі своїх гімназичних творів юна Олена охарактеризувала матір і батька як ідеал сімейної пари...

Додамо, що в еміграції Павло Петрович не пішов з політики, він став главою гетьмансько-монархічного руху, призначивши своїм спадкоємцем, або, як тоді нерідко писали, гетьманичем — свого сина Данила, який подавав великі надії. Правда, пізніше, з початком Другої світової війни, враховуючи можливість передчасної смерті — і своєї, й сина-спадкоємця — Скоропадський написав розпорядження, згідно з яким у цьому випадку гетьманську регентську раду мала б очолити його дружина — Олександра Петрівна Скоропадська, а спадкоємицею мала б стати одна з дочок.

ЗУСТРІЧ, ЯКА НЕ ВІДБУЛАСЯ

Становище гетьманської родини в роки Другої світової війни не можна було назвати легким, більш того, її життя з кожним днем ставало дедалі більш тривожним і неспокійним. Згодом дедалі менше ставало продуктів, зате неухильно збільшувалася кількість нальотів англо-американської авіації, дедалі частіше в небезпечній близькості від їх будинку гриміли вибухи авіабомб. Але родині колишнього гетьмана було не звикати до лихоліття. Під час бомбардування Скоропадські, як правило, не бігли до бомбосховища, а залишалися вдома, вважаючи, що ховатися від небезпеки було б нижче їх власної гідності. Одного разу, під час одного з таких бомбардувань, Павло Петрович поглянув на своїх близьких і внутрішньо захопився — на їхніх обличчях не було навіть і тіні страху. Але попереду на них чекало нове суворе випробування...

Наприкінці війни Олександра Петрівна переїхала з дітьми до міста Оберсдорф. А самого Павла Петровича і його дочку Єлизавету доля закинула одного квітневого дня 1945 року на невелику залізничну станцію Платтлінг, звідки колишній і вже досить немолодий гетьман мав би виїхати до дружини і інших дітей. Саме тоді у Скоропадського виникло передчуття, що своєї дружини він більше не побачить... Неприємне передчуття посилювалося і тим, що потяг, на якому зібралися їхати батько і дочка, явно запізнювався...

Втім, уже через кілька хвилин довгоочікуваний состав підійшов до перону. У Павла Петровича відлягло від серця, з’явилася надія, що його похмуре передчуття — всього лише гра нервової уяви. Але вже за кілька хвилин у небі над станцією з’явилися літаки «союзної» авіації. На мирну станцію посипалися важкі бомби...

Рятуючись від смерті, батько і дочка cховалися в самому приміщенні вокзалу. Потім пролунав оглушливий вибух, від якого Єлизавета на кілька хвилин втратила свідомість. А отямилася вона від слабкого голосу батька. Він просив пити...

Колишній гетьман України Павло Петрович Скоропадський, який отримав важке поранення в голову, помер 26 квітня 1945 року в шпиталі невеликого німецького міста Меттен. Згодом Єлизавета згадувала: в останні часи життя батькові здавалося, що до нього прийшла його дружина та її мати...

Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments