Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Образ рідної неволі»

«Бояриня» Лесі Українки як художнє пророцтво
18 березня, 2005 - 00:00
ІЗ КНИЖКИ: «ЛЕСЯ УКРАЇНКА. ТВОРИ. ТОМ 5». КИЇВ. 1956 РІК / ЛЕСЯ УКРАЇНКА. ПОРТРЕТ. 1904 РІК

Драматичні поеми Лариси Петрівни Косач — коштовна окраса нашої культури. Будучи митцем воістину національним (про що свідчить і творчий псевдонім, обраний іще 13-річною дівчинкою, обраний свідомо, як виклик, як присяга на вірність рідній землі — саме він обезсмертить її), Леся Українка володіла водночас унікальною, Богом і природою даною здатністю прозирати, точніше, навіть провидіти життя, долю й історію українського народу на «далекому», значною мірою «екзотичному» тоді матеріалі з далекого минулого Давнього Сходу, античних часів, доби Середньовіччя. Коли геніальна українська поетеса писала чи то про Міріам, чи то про Руфіна і Прісціллу, чи то про Кассандру (образ у чомусь автобіографічний: жахлива кара богів і найбільша трагедія в тому, що винятковий дар передбачення було вкладено в несхибну духом, але тендітну тілом жінку, котрій — ось що найстрашніше — ніхто не вірить, чуючи її апокаліпсичні пророцтва, які завжди збуваються), вона бачила перед собою передовсім Україну. Але Україну, чий шлях у віках і тисячоліттях був проаналізований авторкою з висоти світового духовного досвіду, висвітлений дивовижним прожектором: духовним зором письменниці, збагаченим досконалим знанням світової історії та культури.

Слід відверто визнати, що цей винятковий дар дістався в ту добу лише Лесі Українці. У цьому відношенні поставити поруч з нею в нашій літературі ХХ століття можна хіба що Івана Франка з його геніальним «Мойсеєм» (це — із сучасників), а з сучасників наших — великого митця й першого поета України (до речі, блискучого інтерпретатора творчості Лесі!) Ліну Василівну Костенко. Ще раз пояснімо: йдеться не про обдарованість взагалі, а про винятково рідкісний талант українсько-всесвітнього духовного синтезу. Талант, що єдиний може урятувати нас від хуторянської обмеженої дрімучості, невігластва, що прикривається «патріотичними фразами» — і, так само, від хворобливого, ефемерно-безплідного космополітизму. Причому не варто забувати, що більшість шедеврів останніх 12 років життя, починаючи з 1901-го, творились Ларисою Петрівною в такому неймовірно складному, новому не тільки для неї, але й для цілої української літератури жанрі, як драматична поема. «Бояриня», про котру далі буде йтися, — із цієї когорти.

Ця річ стоїть осібно серед інших видатних здобутків Лесі-драматурга. На відміну від «Кассандри» або «В катакомбах», «Руфіна і Прісцілли», «У пущі» або «Камінного господаря» (всі ці твори були написані, задумані або завершені приблизно в той же відрізок часу, що й «Бояриня», а саме в 1907— 1912 роках), «Бояриня» — єдина перлина драматургії Лариси Петрівни, що створювалась на матеріалі української історії. Причому відбувався вражаючий збіг трагічних колізій особистої долі Лесі Українки-митця (драма була написана в Єгипті, на лікуванні, в час, коли самій письменниці ставала дедалі яснішою фатальність її хвороби — рахунок відведеного для творчості й життя часу катастрофічно стискався, як «шагренева шкіра»; важко повірити в це, але створювався твір «запоєм», за три дні(!), з 27 по 29 квітня 1910 року) — і трагічних колізій тієї доби, якій була присвячена «Бояриня» — страшної доби Руїни.

Леся задумала цю драму й втілила свій задум в умовах, які, м’яко кажучи, не вельми сприяли художній творчості взагалі, а тим більше не сприяли створенню шедеврів, що змогли б працювати «в регістрі вічності». До хвороби нирок додалась іще й інша — знову «відгукнулась нога» (хронічний туберкульоз підступно і грізно «маневрував»!). Щохвилинний біль, слабкість, температура... Але Леся залишалась, попри все, собою, та сама Леся, яка ще 26 лютого 1906 року написала Ользі Кобилянській: «А я таки знаю, що я ще сильна і що не люди поборють мене»! І, працюючи всупереч усім можливим і неможливим перепонам долі над «Бояринею», письменниця бачила своїм духовним зором і Україну 60-х років XVII століття (приблизний час дії), й Україну 1910 року, таку близьку і таку далеку від неї, й Україну майбутнього.

Яка ідея (а Леся Українка, зауважимо, насамперед митець не «реального живопису» — ось чому годі шукати в її творах надміру зовнішньої правдоподібності, — не гострого сюжету, а саме митець ідеї, — і в цьому її унікальність) живила цю драматичну поему? Поетеса, ймовірно, хотіла відшукати відповідь на «прокляте», «вічне» українське (і не тільки українське!) запитання: як її народ вступив у «зачароване», диявольське коло неволі, — і політичної, і головне, духовної, — чому це відбулося і як це коло розірвати? Отож, йдеться про «образ рідної неволі» (неволя, як і зрада, відступництво, віра, подвиг — один із наскрізних мотивів творчості Лесі Українки). І, отже, незмірно більше тут болю, туги й жахливих відкриттів.

Сюжет драми нескладний. До садиби «не дуже багатого, але значного козака з старшини» Олекси Перебійного приїжджає гість із Москви, Степан, «молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видко одразу, що він не москаль». Чому хлопець перебрався до Москви в цей час зрад (і «компромісів» просто на межі зрад), коли «славний» гетьман Іван Брюховецький «проклав дорогу» холопства й ганьби до Москви, отримавши там в обмін на відмову від суверенних прав України чин боярина, коли гетьмани різної орієнтації (проросійської, пропольської, протурецької) заливали Україну кров’ю, буквально роздираючи її на шматки? Ось пояснення самого Степана: «Та якби ми не гнули тута (в Москві. — І.С.) спини, То на Україні, либонь, зігнули б У три погибелі родину нашу Московські воєводи...». Хлопець нібито й знаходить вдалі аргументи для самовиправдання (а доводиться йому при царському дворі вельми сутужно: треба ж брати участь у монарших та боярських «беседах», підписуватись «холопом Стьопкою», терпіти образи та знущання!). Аргументи такі: «Не задля соболів, не для казни Подався на Москву небіжчик батько! Чужим панам служити в ріднім краю Він не хотів, волів уже на чужині Служити рідній вірі, помагати Хоч здалека пригнобленим братам, Єднаючи для них цареву ласку»... Позицію батька цілком поділяє й син. Чи мають вони рацію, ставить питання автор? Які наслідки подібного компромісу?

Життя «поблизу» царя, в атмосфері злоби, доносів, жорстокості й недоброзичливості виявляється нестерпним не тільки для Степана (хоч би як він прагнув пристосуватись), але й для його коханої, Оксани, яку він, одружившись, забрав до себе в Москву. Образ Оксани — вона і є «бояриня» — сповнений справжньої поезії; осягнувши її незбагненим зором художника, Леся Українка наче наблизила до себе в пісках Хелуана далеку й єдину у світі Україну... Втім, висловлюються і такі погляди (зокрема, і знаними науковцями, наприклад, під час дискусії в «Дні» 2003 року про шкільну програму з літератури), що з естетичного, мистецького погляду «Бояриня» аж ніяк не найкращий, не найдосконаліший твір Лесі Українки, а шанується винятково з політико-ідеологічних міркувань. Важко з цим погодитися: навіть якщо «Бояриня» була б абсолютною творчою невдачею письменниці, то, по-перше, як точно зауважила свого часу Ліна Василівна Костенко, «у великого художника і невдача неординарна», а, по-друге, хіба не буває в історії літератури й у суспільному розвитку таких моментів, коли загальнозначущі, пророчі відкриття митця важать не менше (якщо не більше!), аніж суто естетична досконалість його твору? Про майстерність Лесі Українки — творця «Боярині» — можна говорити довго (відзначимо лише, що історичні реалії відтворені у драмі лише тонкими, скупими, ледь помітними «штрихами», «натяками», «згадками», а серед дійових осіб немає жодного реального діяча тієї доби, і це не випадково!). Коротко торкнемось пророчих відкриттів Лариси Петрівни, котрі зовсім не лежать на поверхні.

«Рідна» неволя, стверджує поетеса, страшна ще й тим, що вона добровільна, що бранець, раб, невільник, який потрапив у цю біду, завше зможе переконати себе, що «так краще» для України, для рідних, близьких, друзів. І хоч сам Степан у хвилини просвітління усвідомлює, що він саме «невільник» — логіка злоякісного компромісу, котрий повільно, але невблаганно перетворюється на зраду, бере своє. А Оксана не може змиритись із «загибеллю душі» — своєї й чоловікової; вона бачить те, що ясно бачила і відкрила її творець: несумісність духовної будови Московського царства, де «скрізь палі, канчуки... холопів продають...» (недарма цар Олексій Михайлович гнівно та в’їдливо порівнюється Оксаною з «татарським ханом»!), де зневажають гідність людську взагалі й жіночу зокрема (жінка «сидить по теремах», «не бачить світа», змушена ховати обличчя), де панують тортури, доноси, інтриги, «візантійська» політика... Оксана не може дихати в такій атмосфері, через те її загибель практично неминуча.

Чи дивно ж, що в радянський час «Бояриня» перебувала, по суті, під суворою забороною (авжеж, хіба могла написати «націоналістичний» твір співачка «досвітніх вогнів»!). Леся Українка, передбачаючи важку долю цього твору, навіть обговорювала в листі до матері від 28 грудня 1912 року можливість підписати драму псевдонімом або криптонімом. Вперше «Бояриня» була надрукована вже посмертно, в полтавському журналі «Рідний край» (№№ 1—6 за 1914 рік). Можна не сумніватися, що життя в цієї драматичної поеми, так і не прочитаної ще й дотепер, у яку Леся Українка вклала стільки особистого, вистражданого, безперечно, попереду.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments