Пам’ять буде вічною

Твердження про неактуальність теми Голодомору, «очищення» від даних про ці та інші злочини сталінізму сайтів деяких державних служб не узгоджується з наявністю ще «білих плям» у їхньому висвітленні. Теми досі «невідомого» Голодомору у прикордонних колись подільських селах Куражин, Калюс, Гарячинці, Великий Берег, Малий Берег Новоушиччини торкається в газеті журналіст Василь Василашко родом із тих місць.

«А ДЕ МІЙ ХРЕСТ, МАМО?»

Кажуть, правда про давні злочини не виключає нові, проте допомагає усунути чи попередити їх. Це тим паче спонукає розкрити всю правду про Голодомор. Я переконався в цьому, вивчаючи проблему. Про це моя книга «Відроджуймось — не перероджуймось», книжка «Через терни — до України» (на архівних матеріалах СБУ, у співавторстві), давні вірші про «голод-холод, сум на лицях, де кров тече у прапори, де в злом заряджених зіницях димлять бікфордові шнури», про голод 1946—1947 рр., який я пережив. На мій вірш створена пісня «Голодомор» («У тридцять три розіп’яли Христа, Розіп’яли у тридцять третім Україну»).

А чому ж тема не вся вивчена? Бо як свобода відкрила архіви і розв’язала язики, то лишилося мало свідчень. І в інтернеті майже нема даних про голод 1930-х у моїх подільських селах на Дністрі. Як і в книгах та пресі. У відповіді на мій запит Хмельницькому обласному державному архіву чорним по білому написано, що «Документи про народження і смерть громадян по Куражинській та Калюській сільських радах Новоушицького району за 1931—1939 роки на державне зберігання не надходили» (лист № 01-14/В-989 від 28.10.2010). Через що не надходили, не пояснюють. І я подумав: а чому б по вісточці не зібрати в одну оповідь про голод у нас те, що я зміг десь вичитати, почути, побачити?

1946—1947 рр. для нашої сім’ї були легші, ніж для односельців, Тато, хоч і важко пораненим, повернувся з війни, у бригадирах був. Але мусив ходити-таки по хліб до Прикарпаття, де через відсутність колгоспів (чи через присутність УПА) не все вимітали з комор, і Нечорнозем’я ділилося крихтами з Чорнозем’ям і бачило, яке «добро» до них гряде. Гірко згадую, як я, другокласник, біг до Дністра навстріч татові, що кульгав з мішком кукурудзяної муки і ніс мені до Великодня дарунок — резиновий м’ячик. Мама відсипала по мисочці муки своїм батькам, бідним сусідам Марії і Микиті Косташам, та цим не зарадила — дід Яків і бабуся Докія померли з голоду. Сирітки Женя і Василь Косташі вижили на гнилій картоплі з мерзлої ріллі, на супі з лободи, грудці мамалиги в сусідів. Морозило, як лежав у труні сусід Тимофій Гончар: з відкритими очима, мов виглядав рятівний суп, який згодом варили з американських концентратів. Згадую, як потім тато роздавав той суп черпаком з польової кухні. Одні кричали: «Не давай Руману, німцям підслужував», — другі гукали:«Хай наїсться і здохне», — треті: «Лжа!». Другі накаркали: Руман умить з’їв мисочку супу і тут же, біля кухні, помер.

Боляче, як згадую, що я, малий, ховав тоді кота від вуйка Василя (він їв кішок), коли той сів на призьбу і я побачив спухлі, мов колоди, ноги. «Як він їх носить, як вони його носять!». Тицьнув пальцем в опух — ямка з водою. «Страшна криничка!». Біжу в хату, несу цілушку, а він її — за пазуху: «Це Іванку» (дядько вмер, а син вижив). Згадую, мені не лише було жаль Мурка, що врятував маму від змії, а я ще боявся, що ужалений кіт міг сам бути отруйним.

А що ж я чув про голод 1930-х? Майже нічого. Старші боялися говорити при дітях, щоб ті в школі не проговорилися. Якісь уривки фраз звучали. Бабуся Катерина відзначила, що її свати змогли виростити дітей у голод-холод, з чим сваха Докія не зовсім згоджувалась. Діти, мовляв, і самі про себе вже дбали. Ганя в стахановки вибилася. Максим і Сяня спаслися в Росії: син вижив у Примор’ї, у рідні, дочку Крим «засватав», Михайло людям печі мурував, «при печі» був. Іван у школі на супчику вижив. А Тимофій таки вмер...

Правду про голод 1932-1933 років «поховали», разом з пам’ятниками усім померлим селянам, у бані на краю села, на Скакунівці, біля водоспаду. Я повз цю сірокам’яну сумну безверху споруду (не встигли чи щось зашкодило до війни добудувати) проходив до бабусі і дідуся Десяків, грався тут у піжмурки, читав імена і дати на стінах, тож дещо запам’ятав. Мене якось здивувало, чому старі люди зупиняються і хрестяться до мурів. Бабуся Катерина пояснила, що cтіни ті з хрестів. Я не розумів чому. «Найбільше хрестів з могил у 1930-х», — сказала і запнулася. Не могла знайти в мурах хрести з могил прадіда Карпа та її сина, а мого вуйка Євдокима. Син навіть приснився їй і спитав: «А де мій хрест, мамо?». Не сказала бабка, що його хрест вирвала з могили і забрала влада.

«ДЗВІН УПАВ МОВ З НЕБА!»

Більше, ніж про голод, я чув про богоборство в 1930-х. Про це сміливіше говорили. Може, тому, що церкву, закриту в 1930-х, у 1940-х таки відкрили. Мовби мовчки визнали помилку. Тож, певне, «помилку» згадати можна було. Мені пригадується розмова тата зі сліпим лірником, що ночував у нас, їдучи в Калюс на базар. Лірник заробляв на хліб вмитою сльозами піснею. Посилаючись на Платона, сліпий казав: «Заговоріть, щоб я побачив вас». Мого тата він «бачив»:

— А ваша паства вадила нищенню цвинтаря? — зачепив лірник тата за живе.

— Знаєте, де бунтарі? У землі чи в тайзі! За опір владі Хребтіївського і ще трьох середнячків вислали як куркулів, хоч ті лиш по дві конячки мали. А бодай помовчи на мітингу влади — і ти вже її спільник. Зло чинить? Та то ж «для добра»! Тяжко в колгоспі? Зате — з трактором! Закрили храм? Та є клуб, з радіо і патефоном. Затоплять села — світла більше. Мов і в «земний рай» пропускали лише «великомучеників». От і втям усе це. Чи не всі грішили, вірячи в такі міфи? Моя Ганя вже молить Бога, щоб Він простив нам танці у тім «клубі»...

На запитання гостя, хто руйнував церкву, тато розповів таке.

1936-го на дерев’яній диво-церкві св. Михаїла, що діяла з 1903-го, зблисли сокири. Скидали золочені куполи (бані) з хрестами, дзвіницю. Як обірвався ланцюг, дзвін упав мов з неба. Мов злилися воєдино грім Небес і зойк Землі! У дяка заболіла душа і він подався геть, щоб не зріти, як святі речі вантажать на той же віз, на якім волами Яків Вашеняк 1933-го возив трупи до «голодних» ям.

Богоборців найшли. Заправляв глумом над церквою Дігтяр, зневажений за це потім селом. Другий, Євдоким, що скидав хреста, став «турком», знайшов себе в лісі як лісник. Третій, Микола, крикнув на храмі «Я — цар!», і до нього прилипло прізвисько «цар», а до бідної родини — «царі». Микола згодом щез із села. А козир-дівка Десяк Гафія, борець за 100-центнерний урожай зерна кукурудзи з гектара, що вдягла ризи і висміювала попа з кадилом, бо і такої слави захотіла, стала заїкою. Всіх дістала неслава...

Мій тато бачив, як переживав дяк Яків, мамин тато: молився, щоб не було святотатства. Хоч і знав: Бог дав людям право вибору — вибирай добро чи зло, май за свій вибір рай чи пекло. Ще дав і право покаяння, не прощає лише гріх смертний. Таж чомусь Юду за зраду Ісуса Бог не простив, той мусив повіситися. Як царя Ірода не простив: заживо згноїв його за різню 14-ти тисяч дітей. І ще дід казав: сам прокуратор Пілат убив себе мечем, як усвідомив свій гріх...

Сліпий лірник слухав мого тата і водив довкруж білками очей. Аж страшив. Бо ніби почав бачити. Я ж не спав на печі, хоч удавав, що сплю, бо при дітях примовкали, а я хотів усе чути. Чув, що не спиняв гріх і страх кари. Шкіряні тужурки лиш шкірилися та обіцяли вислати дяка, як і попа: «І Бог не поможе». Дяк аж зітхнув: «Краще б я осліп, ніж бачити ваш Сибір». І що? Невдовзі дяк таки осліп! І казав: «То Бог мене спас від гіршого — від Сибіру».

«ТИ НЕ БОГА БІЙСЯ...»

Не довіряючи місцевим кадрам, влада завозила в село майже всіх чільників сільради і колгоспу, часом аж з Росії. Та і до війни не всі ревно старалися бути «головами голоду і репресій», навіть чужинці з «центру». Можна назвати таким у 1930-х і токаря з Неви Осипенка. Спочатку він не міг відрізнити жито від вівса, кавун від гарбуза, над ним, попри страх, посміювалися. Коли Осипенко спитав: «Що сієте?», сівачі сказали: «Орчики». А на запитання: «Як зійдуть?» — відказали: «Дишлями». З цього і сам голова потім сміявся. Та одного разу за «орчики» на мого тата таки розсердився:

— Ти, Федю, ліпше пам’ятай те, що тобі слід знати!

— Як «класову свідомість відточувати»?

— Це моє діло. Тебе самого слід відточувати з твоїм лікнепом.

— А що ж я можу і повинен знати?

— Ти маєш знати таке: де тобі краще жити: тут чи в Сибіру?.. «Сибір — наша могила», — пише звідти наш Данило Косташ. А ти, я бачу, усе ж хочеш жити в Сибіру. Як Михайло Дзюбецький...

Тато згадав Михайла. Його слід прохолов за анекдот на току: «Сталін живе у Кремлі, а я у Вільхівці, та корову тримаємо з ним у спілці». Добре, що не «вчули» інших: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні, ще й показує рукою, куди йти за лободою», «Назбирала колосочків, менше, як в гербі, а одержала я рочків більше, далебі». Тато присмирнів, та не без гумору спитав:

— То що треба робити, щоб я хотів жити не в Сибіру, а вдома?

— Можна й не надривати пупа, — кинув Осипенко, — язичка прикуси...

— І «поросьонком» далі зможу бути?

— Зможеш. Аби старався і корми на фермі були...

— Але при чому тут якийсь «поросьонок»? — поцікавився лірник.

— Було це так, — розповів тато.— Осипенко вручав премії: «Петро Кулик: премія — вівця. Іван Бойко: премія — пуд жита». Та, щоб швидше читати, слово «премія» почав опускати. І от що вийшло: «Анна Дєсяк — тєльонок!.. Фьодор Васілашко — поросьонок!». Аж на весіллі жартували: «Поросьонок жениться на тельонке».

А токар полюбив село. Жінку привіз, працювала в сільпо. Дочка вчилася в школі. Руки, порепані від верстата, тяглися до рук, чорних від землі. Дбав про оплату праці, як міг, по кіло зерна на трудодень видав уже в 1936-му. Казав: «У мені українець прокинувся». «Щоб іще не взяли як «петлюру», — подумав тато. І як у воду дивився. Допитали візника голови Якова Войта (1937) — шукали свідчень на Осипенка. «Тата засудили, та голову він не видав», — згадує дочка Якова Ганна Бушовська.

Опір чинився, поширювався журнал «Тризуб», а часом владі і ввижалися «петлюрівці». Для здійснення і виправдання терору. Типові статті: «Оздоровити куражинське керівництво»; «На ланах Куражинської артілі діє клясовий ворог» («Комунар», №33, 35, 12.04.1933, 18.04.1933). Добре, що заживали рани 1933-го. Якось «гість» із центру оглянув з Осипенком, як зріє посів зернових. Задоволено потер руки, збирався від’їхати. І мов обруч на бочці лопнув — угледів хрести:

— Чому при дорозі хрести стирчать?!

— Сільський цвинтар — як скрізь, — спокійно пояснив Осипенко.

Зайшли на цвинтар. Край села. Вишні і калина. Кам’яні хрести...

Погляд сталініста уперся в пару рядів не старих ще могил з хрестами:

— А це — що таке?!.

— Вічна пам’ять, — сказав голова, не помітивши рік смерті — 1933-й.

— Це про що — про 1933-й рік у вас вічна пам’ять?!.

— Та тут небагато таких хрестів, це ті, що з початку 1933-го умерли. Потім їх в одну яму ховали, — додав. — Не було кому ховати. Голод...

Настрій зверхнику як корова язиком злизала: «Ви мені тут зуби не заговорюйте! Який голод! Найдіть акти «З голоду вмер»! Ви ж — при кордоні...».

— Та знаю. Не на людях же кажу. Та що ж робити?

— Змити «вічну пам’ять»! Скиглять, що бані з хрестами зняли з храму? То баню з хрестів змуруйте їм. Культуру піднімайте! Ти не Бога бійся, а партії. За що Мишковського «вичистили» з РПК і ВКП(б)? За свічки біля труни дочки...

СЛІДАМИ «ЖИВОДЕРІВ» І ЖЕРТВ...

Доповідна записка №231 Вінницькому обкому КП(б)У «Про результати перевірки політико-економічного стану Ново-Ушицького району» (15.10.1933) засвідчує свавільні «арешти, побиття, самосуди». До року в райцентрі без руху лежало 500 незавершених дізнань, 120 скарг. Голови сільрад за будь-що арештовували людей. У Гуті обурювалися: «Нащо нам така влада і така партія?!». 30 сімей втекло з району за озброєний до зубів кордон.

Що ж нині змінилося з 1930-х? Хрести на гробах, на церкві є. Є воля, є пісня. Є школа, дитсадок, клуби, навіть світломузика. Нема голоду. Є земля, про яку мріяли. Хоча не всі її можуть обробляти і більше віддають в оренду. Правда, болить душа, що тимчасові господарі виснажують ѓрунт, нехтуючи сівозміни. Бояться люди, щоб і вони до голоду не довели. Добре, що в села навідується голова райдержадміністрації Анатолій Сажієнко, що провів зустрічі з людьми Куражина, Малої Шурки і Глибівки, обіцяв допомогу. Адже смутять хати-пустки, яких більшає: від війн, судів, голоду і від... стихії ринку! Хоча шукати долю вже не висилають, а відпускають. Та боляче, що за століття з гаком, коли населення Землі зросло з 1,6 до семи мільярдів, у Куражині жителів з 1111 1901-го нині — лиш 797 (на 01.01.10). І це з переселенцями з сіл, що під водою Дністровської ГЕС!

У Куражині є на цвинтарі хрест «Пам’яті жертв Голодомору 1932—1933».

Учителька ЗОШ Світлана Колiсник одна з перших відкривала правду про голод у селі в 1930-х. Школа «розговорила» 87-річну Килину Гринчак, нині вже покійну. Та згадала загиблих, показувала їхні могили. Бібліотека села, якою завідує Валентина Бурачинська, експонує список 94-х жертв голоду. Хоч імена загиблих без років народження, є діти без імен, та це теж важливі дані, з підписом голови сільради Василя Гнатюка.

І от сайт Хмельницької облдержадміністрації про Голодомор 1932—1933 рр. (№ 01-13-346. 21.08.08). У 21-му селі Новоушиччини загинули від голоду 1111 осіб, відкрито імена 763 осіб. Та більшість актів про смерть — без її причин. Як у селі Кучі, де 55 з 57-ми померлих — у віці до 16 років. І діти — без «причини смерті»! «Змивали пам’ять»? Бо іноді «причини» видавали голод. Як у Зелених Курилівцях. Десятеро умерли «від опуху», п’ятеро — «від простуди» влітку, три особи до 60-ти літ — «від старості», від якої частіше мерли саме в голод. І ніде — «від голоду»! Врожай зерна голодного 1933-го в районі був удвічі вищим від неголодного 1934-го. Про це — нарис історії «Калюс: село на дні моря» Сергія Маярчака (К., 2004, с.50). Як 1933-й рік у Сталіна схожий на 1942-й у Гітлера: остарбайтер Надя Кульчицька писала до сестри Лізи в Калюс 06.11.1942: «Ти б мене не пізнала, яка я зараз. Я поправилась, як у 1933 році» (там же, с.53).

Вразив учнів Куражинської ЗОШ урок вчительки української мови Тамари Величко про Голодомор. Вмирали ледь не у кожній хаті, їли лободу, равликів, котів, псів, цвіт. Скелетики зі здутими животиками на тоненьких ніжках ледве пересувалися і просили їсти. Віталій Каплун згадує слова мами: «У Калюсі люди мерли з голоду на ходу».

Митрофан Московчук, інвалід війни, що досяг 100 літ, згадує, як його Великий Берег виживав на рибі з Дністра. Біда розсіяла по світу п’ятеро його дітей, у Куражині з татом лишився тільки син Петро («Сільські вісті», 22.04.2010). У Куражині, де вивчають історію села, долі героїв і жертв війни, де є навіть «літературна світлиця», певне, буде і стела жертв Голоду, може, і з іменами тих дітей, чиї голівки ховали в 1930-х.

Я знаю, що бабка Катерина, моя землячка, ризикуючи життям, врятувала у війну єврейку Рузю. Були і євреї, які помагали в голод українцям. Це сім’я Бузя і Рухлі Бейдерів, що шили одяг начальству за харчі. І от що дуже важливо, якщо зайшла мова про наших друзів. Концепцію «Радянський геноцид в Україні» на Поминанні українцями США мільйонів жертв Голодомору 1932—1933 рр. (Нью-Йорк, 1953) сформулював єврей Рафаель Лемкін, для якого геноцид українців це: а) нищення української інтелігенції, мозку нації; б) ліквідація Української православної автокефальної церкви, душі нації; в) нищення селян — зберігачів української мови, культури, традицій; г) заселення України іноетнічними елементами, що вело до кардинальної зміни складу населення. Знаменно, що автором такої концепції про геноцид українців став саме автор концепції про Голокост євреїв, яку схвалила ООН і яка лягла в основу її документів про геноцид. Чому ж і такого фахівця дехто не слухає?

Думаю, почуте від бабки Докії її онукою Маланкою Білик (у віці 83-х роки) про 1930-ті зацікавило б і Джеймса Мейса, який віддав життя відкриттю правди про Голодомор, найчастіше писав про катастрофу в газеті «День». У 1930-ті не милували і місцевих «голів голод» забирали за розподіл між собою відібраного в людей (Куліголовий, Паламарчук) чи за «поблажливість» (Доленко, Піск). Були і свої «живодери», як Яків Зелінський. Бабка згадувала, як той Яків злився, що не знайшли в них, Десяків, зерна. Його «комісари» вже лізли і на піч, та він їх спинив. А діти лежали на зерні під веретою. Хтось спересердя розбив бабці на тім’ї горщик з квасолею, знайдений у печі. Та спішили чи пожаліли стару, а квасолю в крові лишили. Як дяк уздрів побиту, та усміхнену стару, то злякався: чи та при тямі? Зітхнув лиш, як почув: «Не взяли і знайдене!». Думав: «Яків Зелінський лишив харч, бо згадав вбитих голодом Зелінських — Горпину, Петра, Афанасія, Корнія, Туня?». А бабуся шептала інше: «Хоч «живодери», та свої».

ЗНОВ БУДУЮТЬ «БАНЮ ІЗ ХРЕСТІВ»?

Студія УТ-1. Диспут політиків, діячів культури, науки. Тема: Голодомор.

З’ясували: Сталін хитріший за Гітлера: не закликав убити націю. Та Ісус прорік: упізнають їх не по словах, по ділах їх. І впізнали: Сталін убив голодом 3 млн 941 тис. осіб в Україні. І це лиш офіційно! Невже мільйонам легше, як умертвляли їх не як українців, а як «петлюрівців», «куркулів»? Роберт Конквест писав, що Сталін, як Чингісхан, нищив селян, чверть убив, і саме як українців. Найвідомішого на Заході дослідника СРСР вразило не те, що наша нація чогось не досягла, а те, що вона дивом вижила в Україні, яку перетворили на концтабір у 1930-х (А.Сидорук. Голодомор. К., 2009, с.206—216). Де так платили за майбутнє, хай і «світле»? За злочини 1930-х владі не стали й не могли стати індульгенцією і успіхи в індустрії, освіті, війні, космосі. Досі чую зачаєну тишу в телестудії по моїй розповіді про баню з хрестів. А враз, у нас знов будують таку «баню»: ті, що досі в мертвих обіймах Сталіна і ганьблять нас пам’ятником «вождю» в Запоріжжі; ті, які вважають, що Голодомор «кидає тінь на РФ», хоч кидають тінь на неї самі: наші закони не дають підстав робити підміну понять — вину зі Сталіна перекладати на РФ; ті, хто глухий і до звернення Синоду УПЦ (МП): «Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства» («День», 9—10.07.2010). Зрештою, чи не знов будують «баню із хрестів» ті, які зі шкіри пнуться публічно «викрити» наш народ, що не робив і Сталін, чорнять державні символи, мову-страдницю, чепурять валуєвщину у «європейські» шати, наче для того, щоб віра народу в себе щезла, ті, хто не чує заяв і в Москві щодо десталінізації, яка, певне, зблизила б нас з РФ, ті, хто дискредитує країну, свободу і, хоче того чи ні, а роблять ведмежу послугу новій владі?