Піднести народ до себе

Нещодавно в Україні вийшов друком твір В’ячеслава Липинського «Шляхта на Україні». Надрукована праця увійшла до зібрання політичних творів цього видатного українського громадсько-політичного діяча, мислителя й історика, творця державницької школи в українській історіографії та батька консервативної школи в нашому суспільствознавстві та соціальній філософії. Збірка відкриває нову суспільно-політичну (публіцистичну) серію 25-томника його праць і вміщує всі відомі на сьогодні твори Липинського, написані в дореволюційний період.

«Шляхта на Україні» — політичний трактат, який вперше від часу свого написання друкується українською мовою і є ґрунтовною працею ідеолога українського консерватизму. В ній Липинський формулює базові постулати української політичної нації. Чому значущі політичні твори залишаються поза увагою та розумінням українських політичних еліт не лише останні 20 років незалежності, а й сьогодні, коли нам знову доводиться усвідомлювати значення політичної окремішності і які актуальні послання Липинського варто передати нашим сучасникам? Про це розповідає історик та упорядник книжки Ігор ГИРИЧ.

ПРО ВИДАВНИЧИЙ ПРОЕКТ

Після 2003 року це восьме видання праць Липинського. Проект розпочався в 1960-х роках і з того часу було видано сім томів. Він був започаткований в Америці, в Інституті східноєвропейських досліджень імені В’ячеслава Липинського. Його заснували колишні гетьманці, які опинилися в еміграції. Це були прихильники ідеології українського монархізму, сподвижники гетьмана Скоропадського. Вони розглядали Липинського як філософа цього напряму і головного українського консервативного мислителя. І вирішили в 1960-х роках видати його спадщину, адже інтерес до філософії Дмитра Донцова — антипода Липинського, на той час починав згасати.

n Тоді філософія Липинського виглядала альтернативою інтегральному націоналізму Донцова. Хоч на той час будь-яка течія українського самостійництва в радянській Україні була під забороною — на всіх був ярлик українського буржуазного націоналіста: і на Донцову, і на Липинському, і на Грушевському. Тобто і демократичний націоналізм підпадав під заборону, і правий націоналізм, і монархізм.

Проте коли в Україні в 1950-х роках бандерівський опір було фактично знищено, треба було думати, на яку стежку ставати, яку філософію сповідувати. І в лави гетьманців прийшло дуже багато людей, які одержали в еміграції вид на проживання, потрапивши туди як колишня професура Київського університету. Це були члени Всеукраїнської академії наук, історики школи Грушевського, які почали орієнтуватись на цінності держави, що їх сповідував Липинський. Вважалося, що ця філософія — найактуальніша для України. І такі історики, як Олександр Оглоблін, Наталя Полонська-Василенко, Борис Крупницький і багато інших, котрі викладали в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, хто потрапив на американський континент, зацікавились філософією Липинського.

Свого часу Іван Лисяк-Рудницький почав шукати актуальну філософію розбудови Української держави. І саме Липинський мав авторитет найбільшої притягальної сили як для мешканців в Україні, так і поза її межами.

Якщо описувати сам проект, то він був розрахований на 25 томів. Засновником його став президент Інституту, дуже відомий галицький журналіст Євген Зіблікевич, котрий став гетьманцем. Видання було розраховано на три серії — твори (історичні та публіцистичні окремо), архів, студії. Томи виходили не один за одним, а відповідно до підготовки серій.

Липинський окрім того, що був істориком, був також громадським діячем, ідеологом, мислителем і журналістом. І треба було всі ці грані його таланту поєднати в серію «твори», поділивши їх на суспільно-політичні та історичні праці. Спочатку почали видавати історичні, зокрема його дослідження про сподвижника Богдана Хмельницького полковника Михайла (Міхала) Кричевського.

Монографія, присвячена одній постаті, послужила підставою подальших важливих висновків Липинського про те, що власне головною дійовою особою козацької війни був не простий народ, як стверджували історики-народники, і не пересічні козаки, а шляхта. Передусім дрібна та середня шляхта, яка мала польське виховання і культуру, але підтримувала ідею розбудови Української козацької держави.

І цим він підводив підставу під відродження українського заможного класу XX століття і його повернення до ідеї розбудови Української держави на тих землях, де популярною була теза про відновлення «історичної Речі Посполитої». Липинський показував тим спольщеним українським шляхтичам на Волині, на Поділлі, на Київщині приклади служіння шляхти XVII століття Українській державі. І таким взірцем був Міхал або Михайло Кричевський. Тобто якщо брати до уваги культурний фактор, то певні люди, відомі в українській культурі як українські діячі, фактично були поляками.

ПРО ЛИПИНСЬКОГО

В’ячеслав Липинський як людина, народжена в польському середовищі, ідентифікував себе спочатку з польським народом. Але по мірі його навчання в гімназії він почав українізовуватися. І вже навчаючись у Першій Київській гімназії, висунув ідею, що поляки, які там навчаються, повинні визначитися за територіальним принципом як українські діячі і служити ідеї відродження українського народу — на тих землях, які поляки вважали своїми.

Цікаво, що Липинський закінчував свій політичний трактат «Шляхта на Україні» в рік смерті Антоновича. Він вважав себе спадкоємцем «хлопоманів», але, на відміну від Антоновича, не погоджувався з тим, що шляхта повинна декласуватись. Шляхта не повинна робитися народом, а мусить підносити його культурний рівень.

«Адже від тих, яким багато дано, багато й вимагається, і шляхта, якщо вона хоче залишатись на своїй позиції, якщо хоче бути шляхтою, то має бути не джурами походу народів до світла й культури, а мусить іти у їхніх перших лавах!» (В. Липинський, Шляхта на Україні, 1909).

Важливо також, що він не змушував шляхту відмовлятись від культурних здобутків польської нації. Але закликав переходити на українську мову, культуру, літературу і потім на такий самий рівень підносити народ. І щодо цього він дуже різко відрізнявся від «хлопоманів» та Антоновича. Останні теж були свого часу революціонерами, адже творили українську націю впродовж XIX століття. Але Липинський уже творив не просто націю, а Українську державу. На відміну від Антоновича, він був виразним самостійником. Це був один з перших людей, які стали на самостійницьку ідеологію і висунули ідею розбудови Української держави.

«І нехай нам не кажуть, що ми, повертаючись до свого народу, до свого материнського кореня, воюємо з Польщею; адже ми поборюємо в собі не польськість, а лише свої польсько-шляхетські пережитки, які зробили нас «колоністами» не лише на цій нашій землі, а навіть в історії Польщі; і в цьому скиданні з себе дірявого історичного лахміття ми йдемо на Польщу, власне, правдиву» (Шляхта на Україні, 1909).

Державницька література видається коштом меценатів

Видання першого тому політичних творів Липинського здійснено коштом Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. Липинського (Філадельфія, США). Загалом видання томів відбувається дуже повільно. Адже Інститут діє на громадських засадах, без державного фінансування. Наша держава фінансує лише окремі наукові проекти. Та й то не всі. І чомусь проект Липинського не є пріоритетним ні для нашої Академії наук, ні для нашої держави. Хоча до підготовки цього видання долучилися науковці Інституту української археографії та джерелознавства (НАН України).Тож можна сказати, що він академічний. Але йдеться передусім про ініціативу конкретних науковців, а не Академії в цілому.

ЛИПИНСЬКИЙ АКТУАЛЬНИЙ

На жаль, теорія Липинського зберігає досі свою актуальність, бо ті речі, які були важливими сто років тому, залишаються нерозв’язаними. Із головних речей — це ідеї, які розкидані по всіх його працях, а тут їх зібрано 42, написані в проміжку між 1908 і 1917 роками. Крім публіцистичних статей — а він друкувався в часописах Przeglad Krajowy (1909), «Рада» (1908—1912), «Літературно-науковий вісник» (1908—1912), «Украинская жизнь» (1912), тут ще надруковані його ґрунтовні політичні трактати. Це трактат «Шляхта на Україні» (1909), «Програма хліборобсько-демократичної партії» та ще кілька такого типу програмних політичних статей.

У цих статтях обґрунтовувалися кілька основних ідей Липинського. Головна — що українці мають формувати на підставі свого культурного простору свою національну еліту. До неї мають увійти представники старої еліти, яка свого часу будувала козацьку державу. Ця еліта тоді зрадила, і багато людей відійшло від української справи, але їхні нащадки збереглися...

Чому ідеї Липинського були революційними? Тому що більшість землевласників сприймали себе політично або поляками, або росіянами. І вони служили або польській національній державній ідеї, або російській. Він казав, що розбудова держави може відбуватися лише тоді, коли ці люди відчують зв’язок із землею і на цій підставі, а не на підставі кровної спільності, визнають себе українцями. Тобто всі ті, хто вважав себе або поляками, або росіянами, або українцями (русинами) на підставі належності до цієї території, можуть і повинні стати українцями й очолити боротьбу за незалежну державу.

«Отож нині серед нас, котрі люблять свій народ і край, немає вже «поляків», «русинів», «поляків-українців», нині, сповнені почуття своєї національної індивідуальності, ми хочемо бути українцями; у наших серцях б’ється не роздвоєне польсько-українське, а лише одне українське серце, ми хочемо працювати для добра своєї Вітчизни безпосередньо, а з нею для всього Людства. Певні, що в Народах-Націях, відтак і в Народі-Нації польській матимемо не ворога, а союзника!» (Шляхта на Україні, 1909).

Це було несподіванкою, по-перше, для тих людей, які себе традиційно вважали поляками і росіянами, а по-друге, для демократів, які були впевнені, що українська нація всуціль демократична і всі пани не є українцями, від них треба відмовитися, відмежуватися і ліквідувати як клас. Будувати державу слід на підставі лише простого народу — селянства.

Натомість Липинський казав, що селянство — це не той будівельний матеріал, на якому зростає еліта. Її треба виховувати з тих, хто найкраще для цього піддається — це власники землі, дідичі.

Для пересічних українців було несподіванкою, що він почав позитивно дивитися на землевласницький прошарок. Адже в українській суспільно-політичній традиції цей прошарок завжди був негативно оцінюваний і істориками, і філософами, і особливо письменниками, які малювали його негативні образи (на підставі, безумовно, певних негативних досвідів). Липинський казав, що повинні змінитися власники, котрі мають відчути свою відповідальність за землю. Мають змінитися й ті демократи, які повинні побачити у власниках землі позитив і намагатися перетворити їх зі своїх противників на своїх союзників.

— Сьогоднішні власники, тобто потенційні союзники політичних еліт, — це не обов’язково власники землі. Як нам тепер сприймати ідеї Липинського?

— Справді. У Липинського був ще один критерій — це питання традиції. Він казав, що будь-який власник є продуктом традицій. І що довше він є власником на землі, то більше він цінує традицію і людей і стає зацікавленим у власній державі.

Липинський: «Без традиції немає культури, а без культури — немає нації»

На жаль, наш сучасний власник не живе в традиції. Адже його власність здобута буквально в першому поколінні. Липинський казав, що справжня власність є результатом спадковості 5-7 поколінь. Ось такі люди ніколи не зрадять і будуть чесно ставитися до своїх обов’язків, до своїх співгромадян і держави.

— В сучасному світі мало хто орієнтується на традицію. Живемо в час глобалізації, у відірваності від землі. Основним капіталом для виробничих процесів стає не земля, а інформація, а вона не завжди є носієм традиції.

— Традиція є поняттям дуже широким і глибоким. І сьогодні її не треба розуміти в контексті понять початку ХІХ—ХХ століть. Приміром, коли ми кажемо, що є нації і космополітизм, то вже саме підкреслювання поняття «нації» є традиціоналізмом, це є права ідеологія. Коли ми кажемо про всесвітність як таку, що суперечить національному, то це вже є в принципі суперечність традиції.

Тобто коли ми сьогодні кажемо «національність», то це перебування в системі координат традиції. І використовуючи сьогоднішній час, маємо сказати, що людина-власник має себе переробити і перевиховати. Урок Липинського — людина має себе виховувати. Власник повинен ставати національним діячем, повинен цінувати і розуміти свою функцію. А він може розуміти свою функцію лише тоді, коли існує приватна власність на землю.

Липинський відкидав есерівську соціалізацію. Він вважав, що тільки приватна власність є тією основою, яка будує ціннісні характеристики для розбудови держави.

Упорядник видання — Ігор Гирич.

— Сьогоднішній клас власників живе скоріше поза межами українських традицій. Лише певні прогресивні верстви виробляють і перебувають в українському контексті цінностей. Бізнесова еліта навряд чи може самовиховатися. Може, культурна інтелігенція має впливати на їхнє виховання? Які думки Липинського щодо цього класового зв’язку?

— У тім-то й річ, що Липинський був провісником фактично ідеології середнього класу, якого нам дотепер бракує. Він не казав, що повинні бути великі чи малі власники — психологія будь-якого власника є спільною. Немає різниці, скільки людина має грошей — багато чи мало. Головне, що в будь-якого власника є бажання утримувати свою власність, а з часом пробуджуватиметься не лише жага жити для прибутків, а й обов’язок перед  простими членами суспільства.

Крім того, Липинський завжди наголошував, що культура виходить з інтересів власника, бо всі культурні цінності, які будувалися в Україні упродовж усіх десяти століть існування української держави, будувалися саме ними. Власник — замовник культури, утримувач письменників, будівник церкви, замовник ікон. Інтелігенція, на думку Липинського, лише обслуговує власників.

«Нам слід власними розумовими й матеріальними силами, величезною частиною яких ми володіємо та які репрезентуємо в цьому краю, підтримувати місцеву культуру, культуру цього краю і народу, культуру, яка може бути лише українською, тим більше тому, що ця культура, як засвідчує наша минувшина, не є нам чужою, що значну її частину, витворену одвічним життям на цій землі й завдяки праці на нас нашого народу, ми маємо в собі; отож ми зобов’язані повернути нагромаджений в нас віками капітал народних тяжких зусиль і народної праці цьому народові» (Шляхта на Україні, 1909).

Сьогодні ми, безумовно, з цим не можемо повністю погодитись, бо інтелігенція є й творцем самостійних цінностей, незалежно від власника. Але якби інтелігенцію сьогодні належним чином оплачували і утримували, вона б могла дати набагато більше. І більше користі державі. Питання, хто даватиме ці гроші? Липинський каже — не просто держава, а власник.

От ми знову ж таки впираємось у те, що нам  потрібна ефективна економічна еліта, бо сьогоднішні українці не мають ані стійкої держави, ані відповідального власника. І країна тримається фактично на ефективному громадянському суспільстві, яке все одно формується там, де є середній клас.

— Тобто забезпечення війни проти Росії в Україні волонтерським коштом, які беруть гроші від власників, і є рухом в напрямку формування національно свідомого середнього класу, класу українських власників?

— Ми зараз намагаємось намацати симбіоз між інтересами власника і держави. Тепер є поняття спорідненості інтересу між бізнесом і державою, чого не було до 2013 року. Зараз маємо нарешті цей паритет, який існує в будь-якій європейській державі на Заході. Власне, до цих речей і закликав Липинський.

Держава будується на власній традиції, і він вважав, що найкращими зразками традиції для українців є англійська монархія та Угорська держава. Чому? Адже там дуже подібний принцип формування еліт. Звісно, сьогодні ці речі є застарілими за формою і не так нас цікавлять.

Але сама філософія Липинського є для нас дуже корисною. Вона розвивалась після 1917 року далі. 1926-го він видав книжку «Листи до братів-хліборобів», яка є продовженням його думок до революції, коли він ще не був монархістом, а був правим демократом. Після революції він перервав відносини з націонал-демократами і став ідеологом монархії. Але на схилі років він відійшов і від Скоропадського. І фактично, можна сказати, пішов знову ухил у бік будування правої ідеології.

Липинський для нас сьогодні цікавий не як ідеолог монархізму та Павла Скоропадського (останнього ми сприймаємо позитивно тільки завдяки Липинському). Він його українізував — без Липинського гетьман Скоропадський не став би українським державником. Але сьогодні для нас Липинський цікавий передусім як представник національної консервативної ідеології, як ідеолог цінностей стабільності, органічності та суспільної злагоди.

— Тобто під подушкою Яроша як яскравого представника правої ідеології має лежати, окрім Донцова, й ця книжка Липинського?

— І не тільки. Сьогодні я завжди повторюю, що праці Липинського — це третя українська «Біблія», після «Кобзаря» та «Історії України-Руси» Грушевського.

— Порошенко читав Липинського?

— Я вважаю, що Липинського, ось цю книжку, повинен мати кожний депутат. Повинен її прочитати кожен політик. Вони мають знати Липинського! Це — бренд України. Український бренд номер один.

— Що робити, щоб політики її читали?

— Потрібно, щоб це зрозуміли керівники держави і щоб була культурна державна політика. Ми це ім’я маємо піднімати на щит. Необхідно, щоб державним коштом якомога швидше було видано двадцятип’ятитомник. Щоб були культурно-освітні програми, присвячені творчості Липинського. Скажімо в програмі 10 класу Липинського немає, і ніяк не можу добитися, щоб його включили. Його мають вивчати і історики, і політологи, культурологи й гуманітарії. Він вивчається в історичних дисциплінах, але його розуміють дуже вузько. Вважають, що це лише ідеолог монархізму.

Він казав — щоб збудувати суспільство, треба збудувати класовий мир. Якщо Донцов роздмухував війну і між елітами, і між класами, кажучи, що треба вибити й вигнати з української землі і поляків, і росіян, а чисту Українську державу будувати з суто етнічних українців, то Липинський казав, що не в етнічності питання, а в політичній культурі. Він казав, що ми будуємо політичну націю. Власне, Липинський вперше сформулював для України ідею української політичної нації. Він її назвав ідеєю «територіалізму», висловивши це ще 1908 року в книжці «Шляхта на Україні». І от фактично вперше в Україні з тих часів друкується українською мовою цей твір. Уявіть собі, ми будуємо Українську державу вже понад 20 років, а справді ґрунтовну працю для будівництва цієї держави досі не було видано українською! Це говорить про нерозуміння нашими елітами значення творів своїх попередників.

Наразі видана книжка має наклад 1000 примірників, і вже понад 100 примірників розійшлося. Але такий твір має видаватися значно більшим обсягом.

Важливо розуміти, що всі праці, які тут зібрані, видавалися лише один раз за життя Липинського. Жодну з цих робіт після його смерті не було перевидано.