Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Проти спільного ворога

Маловідомі сторінки історії формування антибільшовицьких альянсів в Україні в 1918—1921 рр.
12 жовтня, 2007 - 00:00
УКРАЇНА В 1918—1920 РОКАХ

У свій час радянські історики стверджували, що однією з суттєвих причин остаточної перемоги російських більшовиків у громадянській війні 1918— 1921 рр. була наявність гострих суперечностей у великому і досить різнобарвному антибільшовицькому таборі. Особисто у мене ця думка не викликає заперечень, адже різні антирадянські сили нерідко билися одна з одною не менш вперто і жорстоко, ніж проти комуністів. Однак слід враховувати, що чимало «контрреволюційних» керівників прекрасно розуміли необхідність об’єднання зусиль у боротьбі проти «червоного» ворога і, більше того, робили у цьому напрямi конкретні кроки...

ГЕТЬМАН СКОРОПАДСЬКИЙ І БІЛОГВАРДІЙЦІ: ВІД ВЗАЄМНОГО НЕВИЗНАННЯ ДО ЄДНОСТІ ДІЙ

Характерною особливістю громадянської війни як в Росії, так і в Україні в 1917—1921 рр. було виникнення на території колишньої Російської імперії досить великої кількості держав з різним суспільним ладом. Саме тоді з’явились більшовицька Росія, гетьманська Україна, меншовицька Грузія, дашнацька Арменія, Південь Росії (саме така назва, на мою думку, була у білогвардійської держави генералів Корнілова, Денікіна і Врангеля) та багато інших.

Порівняльний аналіз суспільних порядків Української держави гетьмана Павла Скоропадського і білогвардійського Півдня Росії показує, що між ними існувало чимало спільного. І Скоропадський, і провідні білі генерали здебільшого орієнтувалися на дореволюційний суспільний лад, відновлюючи приватну власність, повертаючи поміщикам їхні маєтки і, крім того, жорстоко придушуючи будь-які прояви народної опозиції проти себе. А щодо різних суспільних змін, то вони виступили як досить помірковані реформатори, за великим рахунком, зберігаючи господарчі позиції дореволюційної російської еліти. Тому, здавалося б, і українська, і російська консервативні держави повинні були тісно співпрацювати одна з одною — тим більше, що їм обом загрожував спільний і, до т ого ж, аж ніяк не слабий ворог — більшовизм. Однак на заваді цього стало різне розуміння їхніми керівниками загальноросійських перспектив. Якщо уряд генерала Денікіна міцно стояв на позиціях «єдиної та неділимої Росії», то адміністрація Скоропадського досить тривалий час займалася розбудовою самостійної Української держави. Білогвардійці-денікінці відверто не визнавали незалежностi України, а самого гетьмана нерідко назива ли сепаратистом і зрадником. Відчувалося, що якби б їм вдалося розгромити більшовиків, то вони рішуче б розібралися і з «відрубною» Україною. Крім того, факти свідчать, що з офіційним визнанням Півдня Росії Скоропадський теж аж ніяк не поспішав...

Разом з тим було б помилково стверджувати, що за весь цей час між двома державами взагалі не існувало ніяких позитивних відносин. У багатьох містах гетьманської України (Києві, Харкові, Полтаві, Одесі тощо) функціонувало чимало по суті легальних організацій (так званих бюро), які займалися вербовкою офіцерів для служби у різних білогвардійських арміях — Добровольчій, Південній, Північній, Астраханській та інших (слід зазначити, що Добровольча армія була республіканською, а три інші — відверто монархічними). Щоправда, влітку 1918 року гетьманський уряд сурово заборонив місцевим офіцерам переходити на службу до денікінського війська, проте значна кількість осіб в офіцерських погонах, формально записавшись до монархічних збройних формувань, реально опинялась у лавах саме армії генерала Денікіна, з якою вони пов’язували свої найбільші сподівання.

Отже, склалася досить своєрідна ситуація. При офіційному невизнанні гетьманської держави з боку керівників Добровольчої армії, Гетьманат фактично перетворився на «постачальника» кадрових офіцерів до неї та інших білогвардійських рухів, а це вже досить сильно нагадувало, хоч і неофіційний і однобічний, але все ж таки союз між ними. На мою думку, сам Павло Скоропадський мав щодо цього власні розрахунки. З одного боку, таким чином гетьман позбавлявся від найбільш активних білогвардійських елементів (які поряд з «лівою» опозицією теж становили певну небезпеку для його держави), а з іншого, посилював білий рух з тим, щоб потужче затягнути вузол кривавої боротьби між червоними і білими, що значно послаблювало реальних і потенційних ворогів Української держави.

У жовтні — листопаді 1918 року становище гетьманської України значно ускладнилось. Внаслідок революцій у Німеччини та Австр-Угорщині уряд гетьмана втратив свою надійну збройну опору — австро-німецьку армію. Самі ж гетьманські збройні сили були порівняно нечисленними і до того ж — політично ненадійними, а побоювання поповнити її відверто революційними елементами не дало можливостi Скоропадському оголосити загальну воєнну мобілізацію. В ситуації, що склалася, гетьман міг реально розраховувати тільки на допомогу білої армії Антона Денікіна і війська Антанти. Денікінські і антантівські представники не відкидали можливе надання ними військової та іншої допомоги Українській державі, але прямо вказували, що для цього конче потрібен офіційний відхід гетьманського уряду від «самостійницької» позиції.

Підкреслимо, що для створення справді серйозного союзу з білими сам Скоропадський доклав чимало зусиль. У середині листопада 1918 року гетьман оприлюднив свою чергову грамоту, в якій визначив своїй країні нову мету — боротьбу за федеративну небільшовицьку Росію. Приблизно тоді ж сформувався новий і останній гетьманський уряд на чолі з Гербелем, міністри якого практично у повному складі орієнтувалися на відродження «великої Росії». Кільком провідним представникам Добровольчої армії в Києві гетьман з явно тактичних міркувань заявив, що ніколи не був щирим прибічником української незалежності... На посаді головнокомандувача збройних сил Української держави аж ніяк не випадково опинився переконаний російський монархіст генерал Кєллєр. Під час зустрічі (на початку листопада 1918 року) з керівником білого Дону отаманом Красновим Скоропадський повідомив його про те, що має конкретний план об’єднання збройних сил різних небільшовицьк их держав. Досить показово, що на посаді командуючого майбутньої об’єднаної армії сам гетьман хотів бачити великого князя Миколу Миколайовича — брата страченого імператора Миколи II, про що особисто написав йому листа. В самому Києві генерали Святополк-Мирський, Рубанов та інші розпочали енергійне формування так званих офіцерських дружин, які, по суті, являли собою білогвардійські підрозділи, де абсолютну більшість складали переконані прибічники «білої справи». До того ж сам Скоропадський видав наказ про створення Особливого корпусу, що мав підлягати особисто йому. А про те, кого Павло Петрович волів бачити в ньому, яскраво свідчить одна деталь: вояки його «особистого» підрозділу носили не українську, а стару, царську уніформу.

Нарешті міністр зовнішніх справ гетьманської держави Афанасьєв офіційно повідомив генерала Денікіна про те, що з цього моменту армія Української держави разом з військами білого Дону і Добровольчою армією боротиметься за відновлення «великої Росії». У відповідь на це головнокомандувач збройних сил півдня Росії дав офіційну згоду на тісне співробітництво з гетьманською державою, підтримавши наміри Скоропадського створити об’єднану антибільшовицьку армію.

Заздалегідь підкреслимо, що план цей так і не був втілений в життя, не останню роль в чому відiграв швидкий крах Гетьманату у середині грудня 1918 року. Разом з тим факти дають підставу стверджувати, що у першій половині грудня 1918 року почав формуватися гетьмансько-білогвардійський військовий союз. На засіданнях гетьманського уряду, що відбулися 29 листопада і 7 грудня 1918 року, було прийнято рішення запросити на Харківщину і Катеринославщину з метою спільної боротьби проти «внутрішніх більшовиків» частини Добровольчої армії та білого Дону. Незабаром в Україні дійсно з’явились союзні гетьману «золотопогонні» загони. Одним з них став 8-й білогвардійський корпус (близько 2 тис. вояків), який за згодою гетьманського уряду був сформований у Катеринославі.

Такий стан речей, безумовно, дещо збільшував шанси Української держави на власне виживання. Однак разом з позитивними були у цьому союзі й негативні риси. Частина білогвардійців як в самій Україні, так і за її межами зрозуміла справу так, що з нею як з державою можна вже і не рахуватись. В українській пресі з’явився наказ генерала Денікіна про підпорядкування гетьманських офіцерів Добровольчій армії... Генерал Кєллєр офіційно оголосив відновлення Російської імперії... Самому ж гетьману і його міністрам «зацікавлені особи» настійно радили підняти над Києвом прапор Добровольчої армії. В деяких місцях спостерігалися безчинства білогвардійських елементів, які заарештовували прибічників незалежної України і розбивали бюсти Тараса Шевченка. Скоропадський був змушений остудити найбільш гарячі білогвардійські голови. Генерал Кєллер був усунутий з посади головкома, а представник Добровольчої армії генерал Ломновський взятий під варту...

Зрозуміло, що, вдавшись до таких силових заходів, гетьман сильно ризикував. Прибічники російського триколору, в принципі, могли б дати йому гідну відповідь — тим більше, що тоді значна кількість вояків- скоропадчиків відкрито заявили про своє підпорядкування денікінському військовому командуванню. Однак революційна армія Симона Петлюри вже стояла біля воріт Києва, а тому протистояння між білогвардійцями і гетьманцями було б явно програшним і для ти х і для інших.

Білогвардійські частини, безумовно, відіграли свою роль у захисті Української держави від «внутрішніх більшовиків». 18 листопада 1918 року разом з сердюцькими полками вони прийняли жорстокий бій біля Мотовилівки, iз загонами Петлюри що наступали, а 21 листопада 1918 року завдали їм поразки і більш ніж на півмісяця затримали їх просунення на Київ. Однак у ситуації, коли більшість українського населення була настроєна відверто вороже щодо гетьманського правління, білі загони, які до того ж були порівняно нечисленними, врятувати уряд гетьмана від катастрофи, звичайно, не могли....

БІЛОГВАРДІЙСЬКО-ПЕТЛЮРІВСЬКИЙ СОЮЗ: МАРНІСТЬ ВЕЛИКИХ СПОДІВАНЬ

Армії Симона Петлюри, яка у грудневі дні 1918 року скинула гетьманський режим, не судилося отримати бажаний відпочинок. Петлюрівці майже відразу вступили у боротьбу з новими ворогами — зокрема, з білогвардійськими «добровольцями», які теж виступили претендентами на владу в Україні. Щоправда, тоді ця боротьба не була довгою. Уклавши мирну угоду з військами Антанти, петлюрівці припинили боротьбу і проти її союзниці — денікінської армії. Однак пізніше, у серпні 1919 року, біля станції Христинівка підрозділи петлюрівського воєначальника Юрка Тютюнника знову зустрілися з білогвардійськими військами...

Закінчення читайте в наступному
випуску сторінки «Україна Incognita»

Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments