Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу.
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Проти Москви разом із Туреччиною

До 345-річчя укладення українсько-османського союзу гетьманом П. Дорошенком
4 червня, 2015 - 16:26
СУЛТАНСЬКИЙ ПАЛАЦ ТОПКАПИ У СТАМБУЛІ. ЗВІДСИ ВПРОДОВЖ СТОЛІТЬ ПРАВИЛИ ОСМАНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ / ФОТО З САЙТА EPHESUSFORYOU.COM

У грудні 1670 року український гетьман Петро Дорошенко остаточно визнав владу султана Османської імперії Мегмеда IV Авджи («Мисливця») та підписав з ним мирну угоду про військово-політичний союз проти Московського царства. Цікаво, що матір’ю цього могутнього турецького володаря була українка — «друга Роксолана». Можливо, що саме така, маловідома для сучасного читача, обставина Й стала основною причиною надання турками військової та політичної допомоги козацькій Україні в її довголітній боротьбі за незалежність?

СИН КОЗАЧКИ — СУЛТАН ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Турецький султан Мегмед IV Авджи перебував на султанському троні майже чотири десятиліття й був єдиним сином свого попередника — султана Ібрагіма І (роки правління: 1640 — 1648). А дружиною Ібрагіма була султанша Хатідже Турхан, яка мала великий вплив на внутрішню та зовнішню політику Османської імперії. Але цікавим є ось що. Валіде султан Хатідже Турхан народилася близько 1627 року в Україні та мала ім’я Надія. У 12-річному віці, як і її більш знаменита попередниця Роксолана, потрапила до татарського полону, а потім була віддана в гарем до султанського палацу Топкапи як подарунок для Кісем-султан, матері майбутнього чоловіка. 2 січня 1642 року вона народила від Ібрагіма сина Мегмеда, який у результаті яничарського заколоту 1648 року став султаном.

 1656 року українка організувала вбивство Кісем-султан і підтримала сходження на посаду великого візира Мегмеда-паші з роду Кьопрюлю.  1658 року за вказівкою матері султана розпочали будівництво двох фортець при вході в Дарданелли. У 1663 — 1665 роках Хатідже Турхан побудувала величну мечеть Єні Валіде Султан Джамі у складі релігійного комплексу —  школа, ринок, парк, фонтани, мавзолей, мечеть на березі Золотого Рогу. Там  1683 року вона й була похована. Саме в цій мечеті 1693 року було захоронено її сина, а також інших султанів Османської імперії — Мустафу ІІ, Агмеда ІІІ, Магмуда І та Османа ІІІ. Хадідже Турхан стала однією з найталановитіших жінок, яка коли-небудь проживала в султанському палаці Топкани.

За спогадами очевидців, Мегмед IV, який у семирічному віці став султаном, був схожий обличчям «на козака». Тобто він мав антропологічний тип українця. Перебуваючи на султанському престолі, вів постійні війни з Річчю Посполитою, Московським царством, Венеціанською республікою, Австрійською імперією та Апостольською столицею (Ватиканом) за право поширення османської присутності в Європі. Від його імені управління Османською імперією здійснював інститут великих візирів.

За володарювання султана Мегмеда IV Висока Порта уклала ряд важливих міжнародних договорів, зокрема Бучацьке перемир’я 1672 року з Річчю Посполитою, в результаті чого на польсько-українському Західному Поділлі було засновано османську адміністративну провінцію — Кам’янецький ейялет. А загалом у другій половині ХVII століття султани володіли землями на територіях (цілих або частинах) таких сучасних країн, як Австрія, Албанія, Алжир, Болгарія, Боснія, Герцоговина, Греція, Грузія, Ізраїль, Ірак, Іран, Йорданія, Йемен, Ерітрея, Єгипет, Ліван, Лівія, Кіпр, Кувейт, Македонія, Молдавія, Польща, Румунія, Росія, Саудівська Аравія, Сербія, Словаччина, Сомалі, Судан, Угорщина, Чорногорія, Хорватія та ін. 

На період володарювання султана Мегмеда IV припадає правління в Україні таких відомих гетьманів, як Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Степан Опара, Іван Брюховецький,  Дем’ян Ігнатович (Многогрішний), Іван Самойлович, а також Петро Дорошенко, який у 1668 — 1670 роках підписав кілька мирних угод з Османською імперією.

ЧОМУ ГЕТЬМАН ДОРОШЕНКО ЗАПРОСИВ ТУРКІВ?

На початку лютого 1667 року гетьман П. Дорошенко дізнався про умови Андрусівського перемир’я між Москвою та Варшавою. Його положення розділяли Україну на сфери впливу царя і короля.  Гетьман відразу ж відсилає своїх послів до Бахчисараю для укладення угоди з кримським ханом для надання йому військової допомоги, адже Москва з Варшавою збиралися спільно ввести свої армії до Правобережної України.  Зважаючи на те, що кримський хан без свого сюзерена, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко відіслав своїх дипломатів до Туреччини. 6 і 9 липня 1667 року посольство Війська Запорозького на чолі з М. Раткевичем-Портянкою були прийняті султаном в Адріанополі. Вони хотіли домовитися про військову допомогу султана та добитися від нього наказу залежному кримському хану виступити разом із Військом Запорозьким проти Польщі.

Великий візир Фазил Агмед-паша Кьопрюлю в листі до польського підканцлера Ольшевського писав про те, що козаки як вільний народ прийняли підданство короля Речі Посполитої за умови поважання їхніх прав, але польський монарх їх порушив, і тому українці попросили захисту в Османської імперії. Зовнішньополітичні заходи П. Дорошенка — посольства про допомогу до Криму і Туреччини, переговори з Росією, похід до Західної України та укладення перемир’я з Польщею — не привели до очікуваних результатів. 28 жовтня 1667 року Андрусівське перемир’я було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Окрім того, переговорний процес між польським королем і російським царем продовжувався у напрямі остаточного оформлення попередніх домовленостей у вигляді «вічного миру».

У жовтні 1667 року гетьман П. Дорошенко під тиском і за посередництвом кримського хана визнав зверхність польського короля та склав йому присягу під Підгайцями, але вже в січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя. — Т.Ч.) і Королівської Величності з цього часу не бувати». Крім того, уряд П. Дорошенка висунув такі умови підданства османському володарю та залежному від нього кримському хану: по-перше, Україна не повинна сплачувати данину; по-друге, султан не має права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді; по-третє, прислані в Україну турецькі й татарські війська повинні  перебувати під командуванням гетьмана; по-четверте, зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманату, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; по-п’яте, кордони Українського гетьманату в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; по-шосте, султан і хан не мають права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; по-сьоме, Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до своєї смерті.

У грудні 1667 року в Москві зібралася московсько-польська комісія, яка додала до тексту Андрусівського перемир’я кілька важливих пунктів. Цар пообіцяв вислати на Правобережну Україну для допомоги полякам у боротьбі проти військ П. Дорошенка «кінноти п’ять тисяч, а піхоти двадцять тисяч». Це робилося для «уняття свавільних людей там в Україні перебуваючих... щоб до покори привести бунтівливих козаків». Як бачимо, Московське царство разом із Річчю Посполитою вирішили спільно воєнними засобами придушити прагнення українців до незалежності. 

ГЕТЬМАН ПЕТРО ДОРОШЕНКО. ПОРТРЕТ НАПРИКІНЦІ ХVII ст. / ФОТО З САЙТА M-UZVIZ.IO.UA

У червні-липні 1668 року на старшинській раді Війська Запорозького  урочисто приймали турецького чауша Юсуп-пашу, якому українські урядовці повторили рішення січневої ради старшин про бажання бути в підданстві султану.  11 (21) березня 1668 р. на Генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня  офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. У червні 1669 р. султан видав два універсали (берати), які затверджували П. Дорошенка на гетьманстві з умовою поширення його влади на всю Україну — як Правобережну, так і Лівобережну. Наприкінці літа того ж року гетьман Дорошенко на козацькій раді поблизу Умані прийняв від нового протектора Мегмеда ІV за посередництва турецького посла булаву, бунчук, кафтан і грамоту на підтвердження своїх владних повноважень. Однак старшинська рада Війська Запорозького лише в грудні 1670 р. остаточно ухвалила рішення визнати зверхність Османської імперії.

Найголовнішою причиною такого зовнішньополітичного курсу українського уряду були великі сподівання П. Дорошенка на те, що Османська імперія забезпечить об?єднання України, позбавить її від нападів з боку Кримського ханства та надасть військову допомогу проти Московського царства та Речі Посполитої.

МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Влітку 1672 року багатотисячна турецька армія на чолі з самим султаном Мегмедом IV Авджи перейшла Дністер і оволоділа Поділлям. У серпні  П. Дорошенко мав аудієнцію в султанському шатрі, під час якої Мегмед IV дозволив йому брати участь у турецько-польських переговорах, що відбувалися в західноукраїнському містечку Бучачі. Українські представники були постійно присутні в ході підготовки Бучацького договору між Стамбулом і Варшавою. Під час чергової зустрічі з турецьким султаном, яка відбулася в жовтні 1672 року, Дорошенко висловлював прохання щодо виконання султаном взятих перед цим зобов’язань сприяння гетьману в об’єднанні України. На що після аудієнції  Мегмед IV великий візир відповів — невдовзі під владою гетьмана «буде і Київ, і ціла Україна з лівого берегу Дніпра». Турецькі дипломати під час розмов із поляками висловлювалися й щодо права султана на володіння не лише правобережною, а й лівобережною частиною України, яка перебувала під зверхністю московського царя.

За Бучацькою угодою 1672 року, до Османів відходило Поділля. Крім того, Річ Посполита відмовилась від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалася під безпосереднє управління українського гетьмана: «Держава Українська має належати козакам у старих кордонах», — зазначалося у четвертому пункті договору. Таким чином, під владою Дорошенка залишалася Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Решта українських земель залишалася під владою польського короля. Таким чином, вперше в міжнародних договорах Україна визнавалася як держава, хоча й на обмеженій території.

У листопаді 1672 року український гетьман отримав грамоту-»нісан» від Мегмеда ІV на підтвердження його прав щодо володіння Правобережною Україною в статусі османського підданого. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру. Султан також особисто вручив П. Дорошенку золоті булаву і кафтан. Натомість надії Дорошенка на турецьку протекцію не здійснювалися  через різні причини, серед яких були: по-перше, невиконання османськими воєначальниками своїх зобов’язань перед українським правителем, а також поразка армії Мегмеда ІV в битві з військами Речі Посполитої під Хотином. Поряд з іншими чинниками, це призводить до поступової переорієнтації Дорошенка на тіснішу співпрацю з польським урядом.

МОСКОВСЬКИЙ НАСТУП НА УКРАЇНУ

Із початком 1674 року у П. Дорошенка виникла проблема у зв’язку з наступом на Правобережну Україну військ лівобережного гетьмана Івана Самойловича, який спільно з росіянами хотів відвоювати її для себе. Правобережний гетьманський уряд знову звернувся з проханням про допомогу одночасно й до султана, й до короля, які на той час перебували в стані війни між собою. Це ще раз переконливо засвідчувало, що Дорошенко не надавав переваги тій чи іншій протекції, а лише хотів використати їх задля збереження своєї влади над козацькою Україною.

Черговий прихід султана Мегмеда ІV на Правобережжя в серпні 1674 року закінчився відступом козаків Самойловича і московського князя Ромодановського та відновленням гетьманського управління Дорошенка над більшою частиною правобережних земель. 5 вересня того ж року гетьман був на прийомі в султанському шатрі поблизу Умані. Тут знову султан вручив йому на знак своєї приязні кафтан, оксамитову соболину шапку, кілька породистих коней, а також чергову булаву. Отже, П. Дорошенко й надалі погоджувався бути володарем частини України від імені цього султана Османської імперії. Невдовзі турки покинули Україну, натомість на її землі черговий наступ здійснило коронне військо на чолі з щойно проголошеним королем Речі Посполитої, колишнім великим коронним маршалком Я. Собеським. Воно відвоювало у Дорошенка та його союзників Могилів, Брацлав та інші міста Правобережної України.

Отримавши наприкінці 1674 року звістку про те, що Ян ІІІ Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, Дорошенко  висуває концепцію скликання тристоронньої комісії — між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана князем України під подвійною протекцією Османської імперії та Речі Посполитої. Українська держава мала виступати в цьому переговорному процесі посередником між двома монархами.

Але не так сталося, як гадалося. Під тиском московських військ, які обложили столичний Чигирин, 10 жовтня 1675 року гетьман Дорошенко склав присягу на вірність московському цареві. Та невдовзі, протягом першої половини 1676 року, правобережний правитель знову почав відсилати листи до Стамбула із запевненням своєї вірності Мегмеду IV та проханням про надання військової допомоги проти Москви...

БАЖАЮЧИ ДОБРА УКРАЇНІ

Підписання Річчю Посполитою і Московською державою Андрусівського перемир’я 1667 року за рахунок поділу Української козацької держави спонукало її тогочасних зверхників шукати підтримки в могутньої Османської імперії. На думку гетьмана Дорошенка, українсько-турецький союз мав забезпечити цілісність України та її реальну участь у  тогочасних міжнародних відносинах. Петро Дорошенко звернувся до султана Османської імперії про допомогу, вважаючи, що це є найкращим вирішенням складного становища України, адже в іншому випадку їй прийшлося б самостійно воювати проти Речі Посполитої та Кримського ханства, а також Московського царства.

Визнання гетьманом П. Дорошенком залежності від турецького султана Мегмеда IV, матір’ю якого була українка Хатідже Турхан, мало на меті порушити плани Речі Посполитої реваншуватися за поразки доби Хмельниччини та відвоювати Правобережжя для короля. Українсько-турецький союз 1670 року передбачав розірвання розподільчого для України мирного договору між  Москвою та Варшавою задля об’єднання право— та лівобережної частин козацької держави під однією гетьманською булавою.

Підсумовуючи діяльність гетьмана Петра Дорошенка щодо об?єднання України за допомогою військової сили Туреччини, процитуємо один із «закличних» листів, які направляли представники правобережної козацької старшини до своїх побратимів на Лівобережжі. Його зміст, на нашу думку, якнайкраще розкриває мотивацію вчинків одного з найвірніших сподвижників і послідовників Богдана Хмельницького: «... Гетьман Дорошенко своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й одності, так, що всі з тої єдності тішились; того милого Отчизні діла довершив він, не за якоюсь власною користю ганяючись, але єдине бажаючи добра Україні... Коли вони (московський цар і польський король. — Т. Ч.), яко монархи про заспокоєння своїх держав домовляються, то й нам треба, не різнячись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись...»

Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments