Rex rugorum

Закінчення. Початок читайте в «Дні» №63-64

Імітація ромейської парадигми translatio Hierosolymi була притаманною й іншим православним народам, що перебували в орбіті візантійського культурного впливу. Так, у середньовічній Болгарії на роль Нового Єрусалиму претендували Тирново та Преслав,  а в Центрально-Західній Європі — Прага, Аахен і ще цілий ряд інших міст. На Русі першим потрапив сконстатувати  подібні претензії  Києва через уподібнення останнього Царгороду та його сакральному першообразу  сподвижник Ярослава Мудрого київський митрополит — Іларіон. Порівнюючи у своєму славнозвісному творі Слово про Закон і Благодать хрестителя Русі князя Володимира Святославича з першим християнським володарем Ромейської імперії — Константином, він наголошує на тому, що подібно до останнього, який, «зі своєю матір’ю Оленою приніс з Єрусалиму хрест», Володимир зі своєю бабусею княгинею Ольгою  приніс хрест «з Нового Єрусалима, з Константина-града».

Константинополь і його субститут — Єрусалим символізують для Іларіона витоки й оплот християнської віри, звідки духовна традиція транслюється, нехай і через посередництво Константинополя, до Києва, через що й останній тепер набуває ореолу  нового Святого Міста. Слідом за Іларіоном трохи пізніше цю ідею гранично ясно сформулює Яків Мніх у своїй Пам’яті і похвалі князеві Володимиру ось цими лапідарними, але надзвичайно промовистими словами: «Оле чюдо! Яко Другий Єрусалим на землі явися Київ».

Уподібнення Києва Священному Граду — Єрусалиму простежується у багатьох пам’ятках писемності й культури українського середньовіччя. Встановлюваний середньовічними книжниками культурно-історичний паралелізм між Києвом та Єрусалимом не був голослівною декларацію, а опирався на матеріалізований стараннями Ярослава Мудрого, як би тепер сказали, урбаністичний проект — переулаштування міського простору столиці Русі.   Це грандіозне будівництво було не буденним явищем, а являло собою складову  частину  широкомасштабної, задуманої ще Володимиром, програми побудови священної християнської держави з її стольним градом Києвом — другим Єрусалимом. Характерною рисою середньовічної ментальності було, як відомо, устремління до матеріалізації духовних символів. Помічено, що київські будівлі, споруджені за Ярослава, знаходять прозорі аналогії в архітектурі й сакральній семантиці міського простору Константинополя. Вони простежуються не тільки в співзвучності назв храмів та головної  брами, але й виявляються, як засвідчують матеріали спеціальних досліджень, у художньо-композиційних прийомах їхнього вирішення. Сакральна топографія й космогонічна сутність Царгорода — Нового Єрусалиму — визначала основні ідеї містобудування та архітектурно-художнього оздоблення середньовічного Києва.

Уречевлені мовою християнської літургії, вони переносились в пласт зорових уявлень, утворюючи зримий образ Святого Міста. Значущість такого перетворення чи радше перевтілення міського простору відбивають наступні слова митрополита Іларіона, які є  вербальним продовженням візуального тексту: «Славний город Київ він (Ярослав Мудрий. — В.Р.) величчю покрив наче вінцем. Він збудував великий дім Божий Святої Премудрості на святість і освячення города, прикрасивши його всякою красотою» . Київ в очах Іларіона постає сповненим величі, царственої гідності й осяяним світлом Господнього благословення градом, де збулося пророцтво про перехід слави Єрусалиму.   

Подібно до візантійських базилевсів — будівничих Царгорода, князь Ярослав Володимирович, спорудивши Золоті Ворота в Києві та собор святої Софії, прагнув утвердити міць своєї влади та велич держави і її столиці, рівноправної, радше рівночесної Константинополю/Єрусалиму. Ці прагнення володаря київського трону не залишилися поза увагою сучасників. Їхню увагу це найбільше місто тогочасної Русі  вражало могутністю оборонних  укріплень, пишністю  монументальних споруд, зокрема, храму святої Софії, що іншої такої, за словами Іларіона, «не найти в цій північній половині землі від сходу й до заходу». Староруські літописці називали Київ красою або принадою світу, а західні хроністи, що вельми прикметно, — суперником Константинополя. Отже, Ярославу вдалося вивищити  статус Києва  ідеологічно, як рівночесного Царгороду міста й обґрунтувати свої права на царський вінець.

Ярослав продовжив справу свого батька. Адже саме Володимиру, за визнанням сучасників, належав задум побудови Дому Мудрості — храму святої Софії. Її образ  у християнстві тісно пов’язаний з ідеалом соборності, централізованої сакральної держави. Ідея Премудрості Божої, яка спорудила собі Дім на берегах Дніпра, ясно висловлена грецьким написом в апсиді Софії Київської, запозиченим із Другої Книги Псалмів:

...місто Боже,

найсвятіше із місць пробування

Всевишнього.

Бог серед нього, — нехай не

хитається,

Бог поможе йому, коли ранок,

настане                                               (Пс.46).

Адресовані царем Давидом Єрусалимському храму слова Псалму тепер ніби передаровуються  Софійському собору й Києву. Будівничий Єрусалимського храму був зразком середньовічного державця, наймудрішим із царів. Саме тому  й київський князь Ярослав  увійшов в аннали історії  під іменем Ярослава Мудрого.

Ідеологія священної держави, розкриваючи символ її столиці через ідею священного міста (Києва) і храму (святої Софії) моделювала образ Небесного Єрусалима. «Читається» він і в сакральній топографії міста, що на плані утворює восьмикутник. Це сакральне число у християнській символіці  означає вічність і співвідноситься з образом Небесного Єрусалима.

Відповідно до візантійської традиції, у якій Богородиця виступає заступницею Царгорода-Константинополя, староруські книжники обґрунтовували ідею патронату Богородиці над Києвом. Так, митрополит Іларіон у згадуваному вже Слові про закон і благодать прямо вказує на те, що Ярослав, увінчавши місто церковними спорудами, передав його разом із городянами в дарунок Богородиці. Золоте сяйво, яке випромінювали над містом церковні бані, являло собою образ поломеніючого полиску Божої слави. У христології сонце є також символом і атрибутом Богородиці (От. 12, 1). Богоматір, як оповідається в одній із новел Києво-Печерського патерика, мала намір переселитися до Києва: «Хочу церкву собі спорудити на Русі, в Києві. Прийду сама її побачити і в ній хочу жити». Унаочненою паралеллю цим рядкам є монументальна постать Діви Марії, що гордо й велично здіймається у молитві над зображенням сцени причастя апостолів у Софійському соборі. Вона мислилася як піклувальниця про стольний град Київської Русі, ототожнюючись з ідеєю божественної чистоти і святості. Вшанування Богородиці-Заступниці, що поширилося у Києві із середини ХІ ст. відіграло визначальну роль у формуванні образу міфологізованої столиці вселенського православ’я. Через те, що більшість київських храмів  була присвячена Божій матері столиця Русі-України  перетворювалась на богообраний і богохранимий град. Ось чому  Київ й досі називають матір’ю градам руським. І зовсім не тому, що він був гаданим родоначальником і першопрестольним градом Російської (sic!) єдиної і неподільної держави, як це декому уявляється. Славнозвісний парафраз старокиївського книжника середини ХІ ст. був покликаний до життя потребою облагочествовати святість стольного граду Київської Русі, яка, мовлячи словами митрополита Іларіона, «була відома і чута  в усіх кінцях світу».

Так само київський князь домагався надати й своїй владі царського ореолу. Прикметно, що арабські письменники Ях’я Антіохійський,  Абу-Шоджа й Ібн ал-Атир називали царем його батька Володимира — так само, як і візантійського імператора. А саксонський хроніст початку ХІ ст. Тітмар Мерзебурзький  іменує Володимира титулом Rex — король. Цей титул прикладається ним і до англійських королів, а також до угорського короля Іштвана (Стефана) та скандинавських конунгів об’єднаної Данії. Так само й Ярослав Володимирович, який прийшов до влади, переступивши через трупи своїх братів — царевичів Бориса та Гліба, став спадкоємцем царського титулу. Це підтверджує, нехай і побічно, напис-графіті Софійського собору у Києві, у якому йдеться про успіння «царя нашого» — Ярослава: «В 6562 (1054 р.) мсяца феврари 20 усъпене царя нашего». Застосування царського титулу у Київській Русі після смерті Ярослава носило спорадичний характер. Здебільшого він вживався з використанням візантійських зразків красномовства для підкреслення політичного престижу, прославлення того чи іншого князя.   

БЕЗСМЕРТНА ОРАНТА — ПОКРОВИТЕЛЬКА Й ЗАХИСНИЦЯ ХРИСТИЯН — ЕСТЕТИЧНА Й ДУХОВНА ВЕРШИНА СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ, ТВОРІННЯ ВЕЛИКОГО ЯРОСЛАВА МУДРОГО / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Респектабельності володарюванню Ярослава Мудрого надавали монети власного карбування. На випущених ним в обіг срібних монетах із написом Ярославле сребро разом з вольовим ликом самого князя міститься зображення св. Георгія — його небесного покровителя. У Візантії  Георгія вшановували і як великомученика, і як святого воїна. У цій ролі він виступав покровителем візантійського імператора та його війська: перенісши на свої срібники і печатки образ св. Георгія, Ярослав задекларував свою рівність із візантійським імператором. Можливо, цій же меті відповідало встановлення в центральному нефі Софії Київської шиферної плити з вирізьбленим за візантійським зразком зображенням геральдичного орла, яке деякі вчені вважають гербом Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Войовничо підняті до гори орлині крила покликані були символізувати міць та силу влади Ярослава. Орел — царський птах і символізує вищу владу, мудрість чи навіть геніальність, героїзм і стан зверхності. Цар птахів — це символ соціального та духовного підйому, зв’язку з небом, яке забезпечує його максимальною владою і зберігає на цьому рівні.

Подбав Ярослав і про влаштування гідного могутньому володарю, якого західні хроністи називали REX RUGORUM, тронного місця — великокнязівського престолу. Попри полісемантичний зміст поняття княжий престол (стіл) воно мало добре розпізнавану символічну та знакову для середньовічних слов’янських монархій цінність. На середньовічному Заході  трон, що метафористично визначався як solium regni («трон королівства»), розміщувався  в особливому, зазвичай, сакральному місці, як наприклад кам’яний трон Карла Великого в придворній капелі  в Аахені, імперський трон в Госларі та трон Едуарда Ісповідника у Вестмінстері. Тронним місцем Ярослава й наступних київських князів від середини ХІ ст., на мою думку, слугували прикрашені мозаїками та фресками світські приміщення, розміщені на другому ярусі Софійського собору. Багато декоровані зооморфними зображеннями, вони породжували  смислові асоціації з біблійним образом трону царя  Соломона.  Престол останнього був  виготовлений із слонової кості, обкладений чистим золотом: «І зробив цар великого трона зо слонової кости, і покрив його щирим золотом. У трона було шість ступенів; а  голова в трона кругляста позад його та поруччя з того боку при місці сидіння, та два леви, що стояли на поруччях. І дванадцять левів стояли там  на шости  ступенях із того й з того боку. По всіх царствах не було так зробленого!» (1 Цар, 10: 18 — 20). Цей опис престолу Соломона на багато віків визначив як символічний, так і формально-образний  ряд подібних споруджень особливо на Сході й, зокрема, у Візантії, де престол візантійського імператора називався «візантійським троном Соломона».

Княжий стіл у Києві  Слово про полку Ігоревім називає золотим. На думку академіка Дмитра Лихачова, у пам’ятках давньоруської писемності терміни  «золотавий», «золотий» чи «золотокутий» завжди вживаються у точному значенні. Термін «золотий», вмотивовував вчений, може в рівній мірі означати і «золочений», і зроблений із суцільного золота. Княжий стіл у Києві є золотим, насамперед, за своїм значенням, а може бути й тому, що реальний стіл у Києві був золотим або позолоченим.  Схиляюсь до думки, що ця  золота насиченість  київського престолу  була привнесена  у давньоруську книжність  під впливом   перекладних літературних творів  та/або  біблійних книг.

Хоч як би там було, започатковані Ярославом церемоніали стали нормою політичної практики. Таким був обряд інаугурації  київських князів — посідання великокнязівського трону. Він складався із кількох самостійних ритуалів, об’єднаних у єдиному церемоніальному дійстві. Розпочиналося воно поблизу Золотих воріт, які в політико-ідеологічних уявленнях середньовічної Русі розглядалися як брама до всього християнського царства. Біблійна семіотика воріт розкривається зазвичай  такими поняттями, як сила, влада, могутність (Ис. 24: 12; Мтф. 16: 18).   Окрім того, у біблійній символіці брама означала кордони між двома світами — знаним і незнаним, світлим і темним, землею і раєм, добрим і злим, sacrum i profanum. Семіотика цього обряду криється в біблійній міфології  («воротами сего города будут входить цари и князья, сидящие на престоле Давида, ездящие на колесницах и на конях, они и князья их, Иудеи и жители Иерусалима, и город сей будет обитаем вечно» (Иер. 17: 25)  та знаходить точки дотику з adventus імператорів  у пізньоантичній традиції. Близькою аналогією цьому київському ритуалу була середньовічна церемонія королівського в’їзду до Парижу, яка символізувала єдність політичного тіла держави.. Зв’язок між церемонією урочистого в’їзду до міста й актом посідання трону демонструють і adventus Regis  західноєвропейських середньовічних володарів. Явлений мовою жестів й урочистої літургії, цей ритуал набуття/оформлення влади носив характер символічного діалогу князя з Богом і народом. Подібна практика урочистих зустрічей  державців в українській політичній культурі зберігалася навіть тоді, коли київські Пропілеї — Золоті Ворота лежали в руїнах, зокрема, в епоху Богдана Хмельницького.

Кульмінаційною віхою церемонії посідання великокнязівського престолу була урочиста літургія у храмі св. Софії. Змальовуючи процедуру посідання великокнязівського столу, давньоруські літописці, либонь, не випадково  звертають увагу на урочистий характер  входу князя до храму св. Софії. Зазвичай, князівська процесія знадвору піднімалася на хори собору по вежових сходах, оздоблених  мозаїчним орнаментом  на галереї собору.  Стіни веж були рясно  прикрашені  фресками світського жанру. Визначальними сюжетами цієї грандіозної композиції були типи тріумфальної імператорської іконографії: зображення константинопольського іподрому, сцена прийому візантійського імператора, а також цикл фресок на тему полювань і ловів. Фресковий живопис веж Софійського собору був своєрідним продовженням  традицій  розписів  великокнязівських хоромів. Все це наводить на думку, що за своїм функціональним призначенням ці приміщення храму  використовувалися для проведення урочистих церемоній особливо важливої державно-політичної ваги.  Тут Ярослав приймав послів іноземних держав, скріплював своїм підписом міжнародні угоди тощо.

До наших днів не збереглися  знаки великокнязівської гідності  Ярослава Мудрого (меч, каблучка, корона тощо). Так само до нас не дійшли й вельми численні інсигнії  середньовічного Заходу. До певної міри, це пов’язано з тим, що  за середньовіччя впродовж тривалого часу,   була відсутня стійка формальна практика використання тих чи інших предметів спеціально в якості інсигній. Середньовічні правителі прагнули по можливості збільшити число використовуваних або потенційних інсигній, поповнювали ними свої скарбниці, розглядали їх у якості цінностей, які могли бути пущені в хід як об’єкти особистих пожалувань і різного роду дарувань. Не дивно, що найдавніші середньовічні корони європейських володарів дійшли до нас у складі церковних ризниць, куди вони потрапили в якості королівських дарів відповідним церковним інституціям.

В архаїчних уявленнях середньовічних спільнот, влада зазвичай «опредмечувалася», концентрувалася у певних речах. У середньовічній думці мало не кожен матеріальний предмет розглядався як зображення чогось такого, що йому відповідало у сфері високого і ставало його символом. З-поміж іншого до них належало і княже вбрання. За середньовіччя кодекс одягу  функціонував з особливою ефективністю, бо йому належало головне місце у суспільному статуті і системі цінностей .  Парадний, багато оздоблений князівський одяг був невід’ємною частиною знакової системи владних атрибутів. До нього, слід гадати, належав, передусім, плащ-корзно з вишитими на ньому зображеннями орлів. У такому плащі-багряниці, зокрема, постає на ктиторській фресці Софійського собору у Києві Ярослав Мудрий.      

З огляду на вагому  роль Києва у європейській міжнародній політиці його амбіції не були безпідставними. Княжий дім Ярослава був пов’язаний узами матримоніальної спорідненості  з багатьма правлячими династіями тогочасної Європи.  Як відомо, у князя Ярослава, який був одружений із дочкою шведського короля Олафа — Інгігердою-Іриною, народилося від цього шлюбу  шість синів і три дочки. Старшою дочкою у подружжя була Анастасія, середульшою — Єлизавета, а наймолодшою — Анна. Давньоруські  літописці не надавали належної уваги жіночому потомству князівських родин. Сповіщаючи про ті чи  інші події  з життя великокнязівського дому, зокрема, послідовно фіксуючи народження синів Ярослава, вони обходять мовчанкою його дочок. З іноземних джерел довідуємося  про них як королев Угорщини, Норвегії і Франції.

...Відходячи у вічність, Ярослав Мудрий напучував своїх синів такими словами: «...сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою , той Бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно». Удатний державець і досвідчений політик Ярослав Мудрий добре розумів згубність міжкнязівських усобиць для країни.