Розмова з ветераном
Є на Трухановому острові скромний, але дуже виразний пам’ятник. Пам’ятник Солдату, який щойно повернувся з війни і стоїть, знявши шапку, на руїнах свого села, перед дірявим човном. Стара шинелька, розбиті чоботи, за плечима напівпустий рюкзак, перед ним — пустка. Ось і все, що залишилося від минулого життя Солдата. Як відрізняється цей трагічний і правдивий образ від більшості плакатно-парадних київських монументів!
На лавці проти згаданого пам’ятника сидів, задумавшись, чоловік. Вже дуже немолодий, інтелігентного вигляду, може, вчений або вчитель; його піджак прикрашали дві відзнаки — медаль «За хоробрість» та покороблений, із облупленою емаллю орден «Бойового Червоного прапора» (як потім з’ясувалося, орден колись врятував того чоловіка від осколка. Інші свої нагороди ветеран не носить навіть у свято Перемоги: «Вже спина не тримає, стільки металу навішали після війни!»).
Ми розговорилися. Вийшло щось на зразок маленького інтерв’ю чи діалогу.
— Багато сплило часу, багато змін відбулося у світі. Як сьогодні ставиться колишній солдат до колишнього противника — до німців?
— Наш народ незлопам’ятний. Попри навіть те, що під час війни антинімецька пропаганда була шалена. Пам’ятаєте у Симонова: «Так убей же хоть одного! Так убей же его скорей!»? Але я й тоді сприймав війну не як помсту чи «око за око», а, скоріше, як самозахист. Тим більш, що на фронті багато що відбувається, так би мовити, не персонально — обстріл, бомбардування. Бували, звичайно, криваві моменти, які краще не згадувати. Сьогодні й сам не вірю, що я брав у тому всьому участь, і ніколи не розповідаю дітям та онукам. Про війну, як і про злочин, найкраще мовчати. Вижив — і добре, і радій.
Злість і гіркота прийшли пізніше, через багато років — коли до свідомості радянських учасників війни почали доходити чутки про те, як добре живуть переможені німці порівняно з нами, переможцями.
Дійсно, дивною була та перемога. Зазвичай країна, перемігши у великій війні, помітно багатіє — за рахунок репарацій-контрибуцій, награбованих скарбів, завойованих земель. Радянський Союз також розбагатів і землями і скарбами (солдати бачили, зокрема, ті нескінченні навантажені ешелони, які рухалися із Німеччини на Схід). Але люди-переможці не отримали з того всього ні копійки; все завойоване пішло на інше — на підкорення світу, на підготовку до наступної війни. Солдати ще десять років доношували свої шинелі та гімнастерки й жили чи не в землянках. Гірше, ніж до війни.
Однак фронтовики про це не люблять згадувати — дадуть нам чергову медаль на груди, ми й задоволені. За Євангелієм: «Не хлібом єдиним!». Із часом, щоправда, зносилася і честь — люди навколо вже мало що пам’ятають.
— Підростають післявоєнні покоління (вже чи не четверте), у яких не встигли приторкнутися до війни навіть діди. Чи можна очікувати від них того ж шанобливого ставлення до Дня Перемоги, як від тих, хто пам’ятає? Скажімо, росіяни давно вже не вважають всенародним святом закінчення війни 1812 року.
До того ж, змінилася історична мізансцена — вже немає ні Третього Рейху ні Радянського Союзу; багато хто з українців вважає, що війна 1941—1945 років і перемога були взагалі не наші.
Ще одна обставина. Як святкувати воєнну перемогу, не торкаючи «добрим словом» ворога? Між тим колишній противник у війні — Німеччина і німецький народ — є сьогодні нашим важливим дружнім партнером у багатьох справах.
То як довго, на вашу думку, день Перемоги має залишатися «всенародним святом»? Чи не час перевести його до розряду «історичних дат»? А для вшанування ветеранів війни знайти якусь іншу формулу.
— Я відповім запитанням: «Хіба не було тоді, на початку сорокових, вторгнення на наші землі завойовника? І ми воювали, добровільно чи примусово, аби позбавитися ворога, вибороти незалежність і собі і всім прийдешнім поколінням. Правда, чого варта незалежність без свободи і добробуту? Адже для себе ми нічого не навоювали. Зате Союзу принесли великі й різноманітні дивіденди, як духовні, так і матеріальні. Тому жорстоко відбирати у нашого покоління віру в нашу тодішню місію. Щодо ж до переводу в «аннали історії», то нехай вже суспільство благоволить трохи підождати, поки піде з цього світу останній солдат-фронтовик. Недовго залишилося. Впевнений також, що чим вище освіченість й інтелігентність молодої людини (хоч кого), тим краще вона це розуміє і тим шляхетнiше ставиться до старих вояків.
І ще одне — думаю, що 9 травня не відзначалося б так помпезно, якби держава (як колишня, так і теперішня) належним чином виконувала свої обов’язки стосовно ветеранів.
— За останнє десятиліття вийшло багато книг, які викривають чимало ганебних фактів, злочинних помилок та брехні, пов’язаних із війною. Як читати все це ветеранам, людям, які проливали кров на тій війні?
— Ну, не треба змішувати праведне з грішним. Що б у верхах не вiдбувалося, солдати свідомо виконували свій обов’язок. І вірили. А віра, знаєте, завжди є найбільшою реальністю цього світу. Інакше жити було б неможливо.
