Розстріляні в Сандармосі

Наступного літа мине 10 років відтоді як у Республіці Карелії пошуковці віднайшли місце масових страт репресованих — урочище Сандармох. У жовтні 2004-го у сосновому лісі неподалік селища Повенець коштом громадськості на доброчинні пожертви світового українства споруджено гранітний пам’ятник — Козацький хрест «Убієнним синам України». Щороку цей меморіал у Медвежогорському районі відвідують земляки-прочани, у молитвах поминають людей, яких червона влада скарала на смерть заради утвердження комуністичної ідеї. У тому моторошному місці, як відомо, вбито тисячі жителів європейської півночі (карелів, фінів) і трудпоселенців, колишніх в’язнів Соловків і «каналармійців», совєтських громадян і чужинців, чоловіків і жінок. «...Це злочин не лише проти України, але й проти людства, — сказав про карельський пантеон Президент Віктор Ющенко. — Тут поховано тисячі ненаписаних творів, непоставлених п’єс, незроблених відкриттів. Безжально видерто цілі сторінки історії української та світової історії. А злочини проти людства, як відомо, не мають терміну давності» (збірник «Убієнним синам України. Сандармох»).

У Дні пам’яті, згадуючи національне «розстріляне відродження», ми називаємо імена репресованих: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Степан Рудницький, Матвій Яворський, Михайло Лозинський, Микола Трохименко, Антін Крушельницький, Володимир Чехівський, Михайло Полоз... Це знані діячі української культури, науки, політики, про них пишуть (статті в «Дні», історичних журналах, книжка «Українські Соловки» (2001), днями вийде з друку збірник публікацій автора «Архіпелаг особливого призначення» тощо). Остання земна адреса багатьох українських «соловчан» — Сандармох. Але біля тих самих розстрільних ям за озером Онего ще ніколи й ніхто не пом’янув таких жертв політичного терору, як Микола Любинський, Іван Штефан, Яків Мовчанівський (єпископ Афанасій)... А вони, виявляється, також лежать під карельськими соснами у «звичайному місці виконання вироків». Ні широка громадськість, ні фахівці-історики не знали, як склалися долі цих синів України після їхнього ув’язнення в таборах. Та оскільки пошуки в архівних «сезамах» не припиняються, час від часу трапляються нові знахідки й відкриття.

МИКОЛА ЛЮБИНСЬКИЙ

Український дипломат і політичний діяч Микола Любинський — державний секретар закордонних справ, керуючий МЗС (3 березня — 28 квітня 1918 року), член делегації УНР на Берестейських мирних переговорах — народився в сім’ї Михайла Іоаникійовича і Катерини Іванівни Любинських у Стріхівцях Новоушицького повіту Подільської губернії 5 жовтня 1891 року (цієї осені — 115 – річчя від дня народження). У матеріалах ГПУ-НКВС про ув’язненого зазначалося: «з дворян, колишній есер».

У квітні 1917-го Микола Любинський був у складі Української Центральної Ради (УЦР) та Малої Ради, згодом очолював Українську національно-революційну партію (фракцію партії есерів, яка вимагала відхилити «Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретаріату», а дехто закликав і до збройної боротьби з Тимчасовим урядом). Як учасник мирних переговорів (грудень 1917 — лютий 1918), від імені української делегації підписав «Відозву до німецького народу» про потребу надання військової допомоги Українській Народній Республіці.

В умовах, коли уряд УНР із залишками війська відходив з охопленої пожежами столиці в напрямку Житомира, перший міжнародно-правовий акт на шляху до припинення світової війни було підписано вночі проти 9 лютого 1918 року (передбачалося взаємне визнання суверенітету й кордонів, розвиток дипломатичних і консульських відносин, обмін військовополоненими тощо). Але під тиском нових союзників довелося погодитися на підписання 18 лютого конвенції щодо разміщення в Україні «для боротьби з більшовиками» майже півмільйонного австро-німецького контингенту. Як зазначає історик Дмитро Вєдєнєєв, протокол про економічну співпрацю від 23 квітня зобов’язав УНР постачати 60 млн. пудів зерна, мільйони пудів цукру, м’яса тощо в обмін на промислові товари. Але в житті все виявилося драматичніше...

У березні—квітні 1918-го Микола Любинський був членом уряду Всеволода Голубовича. До того зовнішньополітичне відомство УЦР очолював Олександр Шульгин — генеральний секретар міжнародних справ, міністр закордонних справ (грудень 1917 — 24 січня 1918), а потім міністром був сам Голубович (30 січня — 3 березня 1918).

В УНР відкривалися представництва й консульства держав Четверного союзу. Болгарське, наприклад, очолював Іван Шишманов, який занотував ось такий курйоз із «дитинства» тогочасної вітчизняної дипломатії. Німецький посол Мумм фон Шварценштайн прибув з візитом ввічливості до нового голови МЗС 27-річного Миколи Любинського. А пан міністр жив на одній з вузеньких вулиць Києва у мезоніні невеличкого будинку, де мав двокімнатну квартиру, і саме в той час, коли прибув посол, сидів на кухні й допомагав дружині прати білизну. Слузі фон-барона товариш міністра, який, на щастя, туди ж завітав, зумів пояснити, що «Його превосходительства немає зараз вдома». Зустріч відбулася наступного дня в особняку МЗС на вулиці Терещенківській.

У 1920-х Микола Любинський жив у Києві, був науковим співробітником Інституту української наукової мови ВУАН, співредактором «Вісника Інституту української наукової мови». Засудили екс-міністра 1930 року за політичною статтею 58-4 КК УССР на три роки ув’язнення і п’ять — заслання. Нещодавно з Росії надійшли архівні дані: «Любинский Николай... проживал в с. Повенец Карельской АССР, работал архивариусом Управления Беломорканала. Арестован 12 ноября 1937 г. Особой тройкой УНКВД Ленинградской области. 15 декабря 1937 г. приговорен к высшей мере наказания. Расстрелян в Карельской АССР (Сандармох) 8 января 1938 г.». Цю дату виконання вироку зазначено й на десятках інших довідок про українців, страчених у Сандармоху під час масового розстрілу...

ЯКІВ МОВЧАНІВСЬКИЙ

Про єпископа Афанасія (Яків Опанасович Мовчанівський, 1887 року народження, родом із с. Пархомівка Сквирського повіту на Київщині) тривалий час після соловецького ув’язнення не було жодних відомостей. Дослідники припускали, що життя опального ієрарха могло обірватися «не раніше грудня 1934 року».

Єпископ Афанасій — особистість неординарна. Син дячка, закінчив Київську духовну академію, здобув ступінь кандидата богослов’я. Служив у Введенській церкві, потім — у Притисько-Микільській, зазначає історик Сергій Білокінь. Згодом прийняв чернецтво, активно боровся проти обновленців. Був заарештований у серпні 1924 року, перебував у будинку попереднього ув’язнення. Звільнили отця Афанасія у вересні 1925 го, й майже рік він жив уКиєві. У 1925—1926 роках мешкав у Йонинському монастирі. У середині травня 1926-го єпископа Афанасія вислали до Курська, потім через Москву — до Омська, а 26 липня1929 року рішенням Особливої наради при Колегії ОГПУ «засудили» на три роки концтабору. Відбував покарання на Соловецьких островах до звільнення 1930 року. Вдруге засуджений 1933-го за статтею 58-10 КК РСФСР на три роки (і знову на Соловки).

У неволі українець не зламався: 1935 року за «контрреволюційну агітацію» його було покарано — позбавлено заліку робочих днів за весь час перебування в таборі. Після звільнення 1936 року жив у Повенці, працював інспектором санітарної служби Біломорканалу. У період «єжовщини» — черговий арешт (14 жовтня 1937 року) і звинувачення в тому, що «систематически вел среди заключенных и вольного населения к.-р. агитацию против руководителей партии и правительства, критиковал в к.-р. духе мероприятия соввласти, высказывал пораженческие настроения». Особлива трійка УНКВС Ленінградської області 19 грудня 1937 року ухвалила: «контрреволюціонерів» розстріляти. Вирок виконано в урочищі Сандармох 8 січня 1938 року.

ІВАН ШТЕФАН ТА ІНШІ

У Повенці жив, працював після дострокового звільнення з концтабору й був знову заарештований у період «великого терору» ще один український державний діяч високого рангу — Іван Дем’янович Штефан. Він народився 1878 року в с. Козельщина Кременчуцького району на Полтавщині в сім’ї заможних селян. Був членом партії есерів, товаришем міністра пошт і телеграфів УНР, а в період Директорії — міністром пошт і телеграфів. Засуджений 1931 року за політичною статтею 58- 11 КК РСФСР на три роки. У 1937-му в Карелії обіймав посаду начальника відділення у відділі загального постачання Управління Біломорканалу. Заарештований 9 жовтня 1937 року. Вирок Особливої трійки УНКВС Ленінградської області від 19 грудня 1937 року (найвища кара) виконано 8 січня 1938 го в урочищі Сандармох.

Ніч після Різдва стала останнью в житті ще понад трьох десятків українців (переважно селян з Поділля й поліщуків). Ось лише деякі імена: Семен Белюк, Петро Береза, Віктор Виговський, Петро Вишневський, Андрій Гнатишин, Пантелеймон Гоц, Андрій Загорудько, Федір Карпунець, Олександр Ковба, Лука Когут, Адам Крашевський, Іван Кричун, Яків Мельник, Кирило Москалюк, Авксентій Олійник, Іван Панчук, Йосип Радзієвський, Олександр Ровенець, Яків Сищук, Мирон Ткачук, Демид Турчак, Петро Шкробот... Їх розстріляно в тому самому лісовому урочищі за Повенецькою затокою.

Можливо, завдяки цій статті хтось із нащадків репресованих знайде відомості про свою рідню, дізнається про місце поховання або, звернувшись до автора, одержить додаткову інформацію щодо осіб, страчених у Карелії. Приклади такі є: замітка в одній з газет дала змогу киянинові Якову Деревинському з’ясувати долю діда-політв’язня, що відбував покарання на півночі Росії. Упевнений, що зацікавить це газетне «донесення» й жителя столиці Сергія Клименка, який зібрав відомості про шість поколінь своїх «кровних» родичів (з-поміж них є і Любинські).