Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Спадок Петра Калнишевського

Про долю унікальної мистецької пам’ятки з Полтавщини
13 березня, 2009 - 00:00
ЛОХВИЦЯ. СОБОР РІЗДВА БОГОРОДИЦІ. СВІТЛИНА ПОЧ. ХХ ст. / ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ

Серед численних культових споруд, які зводив своїм коштом в Україні останній легендарний кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський (1690—1803), соборна церква Різдва Богородиці у Лохвиці (1763—1771), що на Полтавщині, посідає особливе місце. В її будівництво він вклав майже 10 тисяч рублів. Сума на той час величезна.

Великі кошти виділив кошовий і на будівництво Покровської церкви у Ромнах, котру тут звели майже одночасно з лохвицькою. Її було перенесено на початку ХХ століття у Полтаву. Ця перлина української дерев’яної архітектури доби бароко загинула під час минулої війни, у 1943 році.

Лохвицька пам’ятка нам надзвичайно цікава й тим, що в особистому архіві П.Калнишевського є досить об’ємна справа (230 аркушів), з котрої детально довідуємося про хід будівництва церкви у Лохвиці: скільки на це пішло грошей, хто був будівничим, оздоблював інтер’єр храму високомистецьким різьбленням і малярськими роботами.

Чому ж так опікувався будівництвом церкви у Лохвиці П. Калнишевський? Дослідник роменської старовини Ф.Сахно у 70-х роках минулого століття намагався простежити родинні зв’язки кошового отамана. В одній із своїх публікацій він доводив, що його нащадки пов’язані з вихідцями з Правобережної України, котра була тоді у володінні Речі Посполитої, й переселилися на початку ХVIII століття на Гетьманщину. Окремі дослідники з приводу цього роблять припущення, що сам П.Калнишевський походить із шляхти. На це вказують і документи його соловецького ув’язнення, де він значиться «польським дворянином». Тож родичі П.Калнишевського розселилися на Роменщині й Лохвиччині. Підтвердженням цьому є й небувалий розмах його меценатської діяльності у цих краях.

Узагалі, тісними були зв’язки Калнишевського із лубенською полковою старшиною і лохвицькими сотниками, серед яких були знані на Гетьманщині О. Маркевич, Й. Борисенко, І. Стефанович, В. Нельговський та ін. Саме від кума — лохвичанина М. Яновського — Калнишевський довідався про смерть свого племінника Й. Калнишевського, якого він свого часу призначив полковником Кодацької паланки.

Калнишевський не раз відвідував Лохвицю. В історичних документах зафіксовано, що 1766 року він гостював у місцевого протопопа К. Кривецького. Через деякий час до нього зверталася вдова цього священика з проханням допомогти у ремонті церковної дзвіниці в селі Западинці, що поряд з Лохвицею.

Після того як 1748 року згоріла церква Різдва Богородиці у Лохвиці, місцева козацька громада звернулася саме до П. Калнишевського з проханням посприяти у будівництві нового храму. Як засвідчило листування з приводу зведення храму, воно тривало вісім років. Для цього він запросив кращих майстрів з Гетьманщини. Будівництво спочатку очолював І. Бродацький, з яким Калнишевський уклав контракт. Проте він раптово помер, і далі будувати церкву довелося вправному місцевому зодчему І. Лукашу.

Дякувати Богові, що у фундаментальній праці С. Таранушенка «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» (Київ, 1976), який перед тим як побачити світ, неодноразово «перекроювалася» тодішніми цензорами, вперше було опубліковано унікальний документ — контракт П. Калнишевського з І. Бродацьким, згідно з яким майстер «соборную помянутую Рождества Богородици церков своим рукоделием наотменно в два года на том месте, где сгорела церков та стояла, выстроить из фундука (фундаменту. — Г.Ш.) таком точно, вшир и длину, як на том же сгорелой церкви фундук значит, в пропорцию оному фундуку должен я, сколько занадобно признаватимуть выше прописаные персоны, огромности (буди им за потребно укажется) убавить. В вишину же и манер противу меры в городе Лубнах недавно остроенной церкви святой Троицкой: или и ниже мерою, сколько мне покажут. На той же сторйце имеющейся церкви пять верхов манером таковым как на помянутой Свято-Троицкой Лубенской полубанки должен выводить. И изделать на их побой жестю з лютованием и ценою моею: окна аркушевые, мерою и числом мне показать имеющиеся, своею замазкою и трудами отделать в той же церкви имею.

Буди же зсила, что испорчу, на то место з свого кошту поставлю...».

В архівній справі про будівництво соборної церкви у Лохвиці є книга всіх видатків на нього. Так, на зведення храму пішло 504 дуби, за які заплатили 405 рублів. Якщо у першій половині ХVIII століття з майстрами в основному розплачувалися натурою (зерном, медом, воском тощо), то наприкінці століття платили грішми.

Нагляд за будівництвом за дорученням П. Калнишевського здійснював якийсь Борисяк. Він регулярно у листах на Січ інформував кошового отамана про роботи на всіх етапах будівництва храму. Коли було завершено оздоблення його інтер’єру, Борисяк із задоволенням писав: «Иконостас предивный и преславный в собори лохвицком освящен».

Про цей іконостас розповімо докладніше. Він належав до визначних мистецьких пам’яток доби Козаччини. Про унікальний витвір талановитих майстрів того часу були лише згадки у фаховій літературі. Але в жодному виданні з історії давнього українського мистецтва до кінця 90-х років минулого століття ця світлина не публікувалася. Вперше її надрукувала 1997 року чорнухинська районна газета «Нова праця», ілюструючи мій нарис-хроніку, присвячену Несторові Городовенку (1885—1964). Невідомому авторові у 1931 році, перед тим як іконостас знищили місцеві войовничі атеїсти, вдалося сфотографувати його центральну частину.

Для виготовлення іконостаса лохвицького собору запросили уродженця міста Осташків, що поблизу Твері, майже ровесника Григорія Сковороди — Сисоя Шалматова (1720—1790), відомого в Росії й Україні своїми величними сницарськими роботами. Під його керівництвом були виготовлені величні іконостасні комплекси для роменської Покровської церкви, для соборів полтавського Хресто-Воздвиженського, лубенського Спасо-Преображенського монастирів (не збереглися).

1763 року С. Шалматов перебирається до Охтирки, де на той час велося велике храмове будівництво. На прохання Калнишевського його розшукали під час оздоблення ним інтер’єру собору Мгарського монастиря, щоб запропонувати новий контракт у Лохвиці. В одному із листів згаданий нами Борисяк з цього приводу писав: «Майстер сницар (Шалматов. — Г.Ш.), который делал в лубенском миру иконостас всилу сыскан недавно и за показанием ему абриса (зразка. — Г.Ш.), по котрому велено от В.высокородия рядить на работу оного мастера...».

До речі, П. Калнишевський особисто знав С. Шалматова і дуже цінував його талант, котрий розвинувся в Слобідській Україні та на Гетьманщині на естетичних ідеалах козацької доби. Вони були друзями. А тому не раз свої листи до майстра Калнишевський починав зі слів: «Благодетель мой, Сысой Зотыч...». Шалматов не раз бував і в Запорозькій Січі, де його радо завжди зустрічали.

Соборний храм у Лохвиці прикрасив величний різьблений із кипарису іконостас, котрий за витонченістю і красою був одним із найкращих на Лівобережній Україні. Він займав усю ширину храму, а по висоті сягав нижньої частини центральної бані. Характер різьблення у ньому рокайлевий (подібний до витонченої декоративної пластики Андріївської церкви у Києві), з крученими колонками у Царських воротах, що так полюбляв робити С.Шалматов. Цим він надавав неповторної ошатності всій конструкції іконостаса. Серед декоративних мотивів переважали виноградна лоза з гронами, листя аканту, трилисник. Хоч іконостас відповідав просторові храму своєю тридільністю і по-бароковому був оздоблений декором, але в ньому вже переважали білі площини, з якими контрастували позолочені архітектурні деталі та рідше розміщені рокайлеві картуші. Іконостас соборної церкви у Лохвиці вже був позначений народженням нового стилю художньо-декоративного різьблення українських храмів — класицизму.

Калнишевський особисто здійснював контроль за будівництвом і оздобленням храму ще й тому, що останній, за його задумом, мав стати пам’ятником доблесним козакам Лохвицької сотні, які здобували волю Україні у війську Богдана Хмельницького і відзначилися мужністю у всіх його бойових походах. За окремими версіями, визначним козаком Лохвицької сотні свого часу був і сам кошовий отаман.

Для малярського оздоблення іконостаса П. Калнишевський запросив одного із кращих майстрів, які тоді працювали у Полтаві, — Павла Петраша (Петрашева). У контракті, укладеному 1766 року, зазначено: «...Нижеподписавшийся малоросийського полтавского полку сотне второй полковой села Рибцив житель козак Павел Петрашев дал сей контракт...Калнышевскому в Лохвице в церков Рождества Богородицы иконостас малярскою и золотрскою работами исделать... надо увесь совсем іконостас золотом червоним, а поле между тем имеющегося серебром, а по серебру баканом венецийским покрывать. На гладком золоченню местами, где широко, церковкою золотою ж изделать на наместных иконах венецькими красками (найкращими на той час фарбами. — Г.Ш.) добрым и растворенным золотом, где только надобно будет. Также во внутрь церкви все стены и верхи выбелить, а в банях склепання помальовать...». У контракті на будівництво храму згадується і маляр Шумянський (Шумлянський), котрий, імовірно, займався іншими оздоблювальними роботами.

Влітку 1797 року від удару сильної блискавки соборна церква у Лохвиці згоріла. Це сталося під час богослужіння. Саме святкували день пророка Іллі, й у храмі перебувало багато людей. Дивом парафіянам вдалося врятувати іконостас та інше церковне начиння. За переказами, у цьому їм допомогла чудотворна ікона, привезена із Афонського монастиря, яку храму подарував П. Калнишевський. Після того як іконостас винесли, споруда обвалилася.

Будівництво нового храму тривало до 1809 року. Він був мурованим. Його вінчала кругла, прорізана вікнами, баня. Чотири кутові бані за своєю стилізацією схожі на дзвіниці. З трьох боків храм мав портики з чотирма колонами дорійського ордера. Храм звели у стилі російського класицизму. За своїми основними ознаками його архітектура нагадує собори та церкви, побудовані у ряді губернських і повітових міст тодішньої Російської імперії наприкінці ХVIII — на початку ХIХ століття за проектами, виготовленими в майстерні архітектора І. Старова. Найбільш наближеним за окремими архітектурними деталями до соборної церкви у Лохвиці є храм святителя і чудотворця Миколи Мірлікійського, побудований у Ревелі (нині Таллінн) наприкінці 20-х років ХIХ ст. Соборна церква Різдва Богородиці у Лохвиці була однією із перших на Полтавщині однобанних споруд, яку тоді звели у суворій відповідності до архітектури класицизму.

Унікальний різьблений іконостас дерев’яного храму, що згорів, перенесли до нового мурованого, і він прикрашав його тут до середини 30-х років минулого століття, доки його не розібрали в горезвісні часи войовничого атеїзму. Ця пам’ятка визначна ще й тим, що у 1907—1909 рр. соборним хором керував видатний український хормейстер, педагог Н. Городовенко, коли вчителював у рідному місті.

Насамкінець хотілося б повести мову про таке. Значна частина вулиць і провулків Лохвиці, овіяної козацькою славою, мають імена вождів революції, діячів комуністичного руху, громадян іноземних держав. А чому б не увічнити пам’ять легендарного кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського у назві вулиці чи майдану міста? Він давно заслужив цього своїм багатостраждальним і добродійним життям.

Тож хай і ця публікація стане ще одним нагадуванням лохвичанам про зроблене для рідного краю й України їхнім великим земляком.

Георгій ШИБАНОВ, заслужений діяч мистецтв України, спеціально для «Дня»
Газета: 

Коментарі

sergey67 | 03/12/09

Очень интересно!Последнее время материалы Г.Шибанова почему-то реже стали появляться на страницах "Дня".И очень жалко было,что имя этого кропотливого и вдумчивого исследователя старины нашей,потихоньку забывается-растворяется среди имен-публикаций не слишком-то...обязательных,помягче скажем так.Теперь об этом очерке о нашем славном последнем кошевом атамане запорожском П.Калнышевском.Известно,что запорожцы Украину считали всегда своей ЛЮБИМОЙ РОДИНОЙ КАЗАЦКОЙ.Вот почему они ВСЕГДА помнили о ней,вкладывали сюда все свое самое дорогое и достойное.Здесь,большинство из них,начинало свои жизни,здесь же большинство(не убитых в боях) свои жизни заканчивало.В этом смысле,характерен был Киевский Межигорский монастырь.И вот,Г.Шибанов напомнил нам о Лохвице...Славное было время и славные люди жили,в наших краях,триста лет тому назад!Кстати,знаете ПОЧЕМУ Петро Калнышевский не захотел возвращаться на Запорожье в 1801 году,после "милостивого" его освобождения Александром из соловецкого заточения?Об этом сказал Михаил Булгаков ,в своей пьесе "Бег",устами Григория Лукьяновича Чарноты,запорожца "по происхождению".Вообщем,когда его призвали вернуться из Константинополя в Советскую Россию,в ответ прозвучало:"Я на большевиков не сержусь.Победили и пусть радуются.Зачем я буду портить настроение своим появлением?"(см.М.А.Булгаков Собр.соч. в 5-ти т.,т.3,стр.278)Достойный ответ достойного потомка запорожцев(и П.Калнышевского)!

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ