Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Сяйво чужої слави

Деякі роздуми до 370-річчя від дня народження Івана Мазепи, 300-річчя Полтавської битви і про визначну архітектурну пам’ятку — монумент Слави
27 березня, 2009 - 00:00



Відкрите протистояння між свідомою українською інтелігенцією та прихильниками «единой и неделимой» почалося після першої російської революції, коли в 1909 р. українські громадські організації та політичні партії виступили з ідеєю встановити пам’ятник Шевченку до 100-річчя від дня його народження. Ще в 1900 році Микола Міхновський як гласний Харківської Міської Думи вніс пропозицію встановити пам’ятник Шевченку, але Дума її відхилила, ухваливши рішення спорудити в Харкові пам’ятник Лермонтову. 3 листопада 1904 року організацією «Оборона України» було здійснено демонстративну акцію над «символом панування Росії» — спробу підірвати бюст Пушкіна в театральному садку Харкова. В листівці «Самостійна Україна» — оборона України» було сказано: «Пушкін — літератор московський, що підло й брехливо змалював у своїх творах постать нашого патріота гетьмана Івана Мазепи. Україна досі не має пам’ятника Шевченку, а уряд на податки, зібрані з українського населення, ставить монументи особам ворожим. Шевченко є наш великий поет, а Пушкін — ваш...»

Український історик Костатуха в 1920 році писав: «Тільки ненормальні стосунки, що в них доводилося жити українському народові, спонукали до таких гострих виявів національної нетерпимості, як замах на пам’ятник Пушкіну». Микола Шаповал, член організації при Українській народній партії «Оборона України», згадує: «Я був переконаний, що доки на Україні нема пам’ятника Шевченку — не сміють стояти інші пам’ятники. Подібний характер мала й спроба самостійників висадити в повітря в 1909 році пам’ятник Слави. Цей вибух був приурочений до 200-річчя перемоги над шведами. Спроба вдалася лише частково: пам’ятник було пошкоджено, але не знищено. Не вдалося підірвати і пам’ятники Романовим у Києві і Одесі».

Отже, в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. українці виявили своє бажання встановити лише один-єдиний пам’ятник Тарасу Шевченкові, але їм завадили це зробити. Водночас звели принаймні півдесятка монументів, що стверджували російськість і заперечували українську національну ідею, нав’язували міф про єдиний «руський народ» з єдиною історією, мовою, імперською ідеологією та культурою. Це було ще раз продемонстровано при святкуванні 200-річчя з дня Полтавської баталії, коли до Полтави прибула царська сім’я. Як писала газета «Полтавский вестник» 27 липня 1909 р., біля пам’ятнику Слави з’єднаний хор (500 чоловік) під керівництвом Дмитра Ахшарумова виконав фінал опери Федора Глінки «Життя за царя». Святкування набули всеросійського масштабу. Французький економіст, депутат Установчих зборів ще в лютому 1869 року писав: «Ціла Європа була переможена Петром І під Полтавою. На другий день після цієї перемоги, перший раз москалі вдерлись в Європу, захоплюючи Малу Росію (Україну). Ця перемога була для них такою важливою, що ще сьогодні святкується її річниця, і це тоді коли інші перемоги вже забулися. І тепер ще русини, названі малоросами, не називають руськими москалів, вони добиваються своєї незалежності й петербурзька влада вважає їх за ворогів, небезпечніших від поляків».

Минули часи. Під час національно-визвольних змагань в українського народу була спроба повернення до своїх традицій, своїх національних героїв. Так, 15 червня 1918 року на засіданні Полтавської Міської думи було внесено пропозицію про перейменування майдану «Корпусний парк», де знаходився Монумент Слави, в Мазепин гай. Така назва головної площі міста звела б нанівець символіку на монументі й відродила б ім’я гетьмана України. На жаль, при захопленні влади більшовиками стару назву було повернено.

Монумент Слави не давав спокою і радянській владі. Його навіть пропонувалось знести як такий, що «лякає відпочиваючих працюючих мас». І тільки втручання бюро Українського комітету охорони пам’яток культури (УКОПК) перешкодило знесенню монумента, бо мова йшла, без сумніву, про цінну пам’ятку в стилі ампір.

Під час Другої світової війни також були зазіхання на пам’ятник Слави з боку українських націоналістів, які знаходились в окупованій Полтаві. Про це свідчить письменник Володимир Старицький (Гофман), який був співробітником газети «Голос Полтавщини». Брат Галини В’юн (голова Українського Червоного Хреста) і Гришко — «випускник Колими» (засуджений при більшовиках) просували у газету й політичні статті. Він наполягав на зруйнуванні пам’ятника Слави: «Пам’ятник Слави — Українська слава українській ганьбі й треба його знести». Я сказав йому: «Нехай краще свідчить й надалі про нашу політичну глупоту, може, таки її переборенню колись сприятиме». І він охолов. Та кажуть і німецькі танки не могли його зрушити, нам його і надалі пам’ятство лишивши».

Про спроби руйнування пам’ятника німецькими танками документальних підтверджень немає, хоча в повісті О. Гончара «Земля гуде» такий епізод є.

Після Другої світової війни відреставрований пам’ятник Слави було відкрито 01.05.1953 року. Було здійснено перекладку, шліфування й заміну пошкоджених плит. У 1974 році був виконаний останній ремонт пам’ятника й заново позолочені орел і вінок.

Із проголошенням незалежності України монумент Слави знову привертає до себе увагу. На мій погляд, невипадково у 2000 році (як і в 1872 р.) якийсь «любитель скульптури» пошкодив пам’ятник: частково зірвано чавунну гратку та горельєфні бронзові композиції. Міська влада оголосила про чергову крадіжку металобрухту і в короткий термін відновила пам’ятник, забувши (свідомо чи несвідомо) повернути на горельєфні бронзові композиції списи, які хоч чимось нагадували атрибутику українського козацтва. В місцевій пресі з’явилося багато статей, які гнівно засуджували руйнацію пам’ятника. Але були й інші думки. Так в невеликому дописі, надрукованому в газеті «Полтавська думка», читач пише: «Від імперських часів Полтава успадкувала візитку в образі пам’ятника Слави, увінчаного орлом, що тримає вінок, який призначений для увінчання перемоги Петра І. Я думаю, що вінок має лягти на братську могилу всіх українців, що стали жертвою тієї «перемоги» протягом трьох століть. Отже, обеліск може бути пам’ятником спільної історії тільки тоді, коли поруч із ним постане пам’ятник жертвам».

В статті полтавського журналіста Ігоря Черчатого порівнюються Трафальгарська й Полтавська битви. На його думку, Полтавська битва визначила «обличчя» Східної Європи на декілька століть (але не сьогодення), а Трафальгарська битва визначила обличчя Західної Європи й до цього часу об’єднує дві великі битви майже ідентичні за структурою Колона Нельсона в Лондоні й Колона «Золотий орел» в Полтаві. А роз’єднує великі битви: для шведів, що зазнали поразки під Полтавою, — це подія, яку вони не хочуть забувати; для росіян — це тріумф; для українців — страшна трагедія. Далі автор пише: «А як можна, і чи можна взагалі, розрекламувати на весь світ 300-літній ювілей Полтавської битви? Незважаючи на наслідки битви і сучасні емоції, треба, щоб про Полтаву дізнався весь світ».

Журналіст вносить пропозицію: оскільки існують різні погляди на Полтавську битву в Росії, Швеції та Україні, зробити в Полтаві три музеї Полтавської битви — російський, шведський і український.

Немає впевненості щодо доцільності створення таких музеїв, але з’явились і інші пропозиції. Так у липні 2007 року полтавське земляцтво в Москві підтримало пропозицію мерії Полтави встановити «Монумент Дружби» на честь загиблих у Полтавській битві козаків, росіян і шведів. Це мені нагадує славнозвісну «Ротонду Дружби народів» (Біла альтанка), відбудовану на честь «300-річчя возз’єднання України з Росією» зі словами на фронтоні: «Слава Союзу Радянському, Слава, Слава Вітчизні народів-братів». Знову історія повертається на круги своя. Знову постають питання: чи потрібні в Полтаві пам’ятники Мазепі або Петлюрі?

Полтавське об’єднання Товариства «Просвіта ім. Тараса Шевченка» виступило з заявою: «У центрі Полтави стоїть пам’ятник Слави — пам’ятник нашого колоніального минулого, неймовірно жорстокого. Те, що зробили «орли Меншикова» з мешканцями Батурина, низкою інших українських міст і містечок, важко осягнути розумом. Такої садистської жорстокості світ не знав. На противагу цьому пам’ятнику жорстокості та гноблення українців російським імперіалізмом має постати символ нової України, яка попри весь трагізм і незліченні жертви на історичному шляху таки здобула і свою самостійність, і свою соборність. Як нащадки славного лицарства козацького, сучасні полтавці мають створити в своєму місті таку домінанту, такий символ, який би утверджував незалежність нашого духу у прагненні здобути втрачену свободу і державу. Ним і має стати пам’ятник Івану Мазепі. А поки що міська влада, не беручи до уваги указ Президента України «Про увічнення пам’яті видатних діячів УНР і Західноукраїнської Народної Республіки», яким передбачено зведення і пам’ятника С. Петлюри, виступила проти дій держадміністрації, яка ініціювала встановлення пам’ятного знаку на місці, де планується поставити пам’ятник. Пам’ятний знак все ж було встановлено, що стало приводом позову міської влади до суду. В місті йде протистояння між політичними партіями й громадськими об’єднаннями. В серпні 2007 р. невідомими особами пам’ятний знак було пошкоджено».

Поет Євген Маланюк писав: «Малоросійство — то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо-національне. Це — національне пораженство». Ці слова поет пов’язує з полтавським полковником Мартином Пушкарем, якого називає «батьком малоросійства». Саме він в боротьбі за гетьманство зрадив український народ і виступив проти законного гетьмана Виговського. Зазнавши поразки, він загинув, і відрубану голову Пушкаря було виставлено на показ полтавцям.

І зараз ця кам’яна голова (пам’ятний знак) нагадує полтавцям про велику зраду, внаслідок якої пролилось багато української крові, а Україна перетворилась у велику руїну. Цей пам’ятний знак, як і скульптурний витвір — пам’ятник галушкам (на Соборній площі!), не викликав жодного протесту. Тому і з’явились вони без проблем. І доки ми б’ємося то через Петлюру, то через Мазепу, то через Сердючку (пропозиція міської влади зробити Сердючку Почесним громадянином міста), символом нашого внеску в цивілізацію може залишитися непереможна полтавська галушка. Мимоволі згадуються слова В. Сосюри з поеми «Мазепа»:

Той не живе, хто жить не вміє
З душею темного раба.
Життя ж — це вічна боротьба!
І тільки сильними народи
Куються в нації, ідуть
Крізь бурі в радісні походи,
Торують для нащадків путь.

А поки що монумент Слави, як і 200 років тому, символізує «Побєду русського оружія» та трагедію української нації. Одночасно він є візитною карткою Полтави.

Полтаво, Полтаво, скажи Україні,
Чому над тобою і досі орел?
Чи краю твого не стоптали чужинці,
Чи не поглумились з пісень москалі?
Полтаво...
А де Чураївна, Мазепа,Петлюра?
Зосталися лиш яничари й раби.


Н. Поклад

Відомий вчений, віце-президент УНР Микола Степаненко, характеризуючи будинок Полтавського губернського земства (Краєзнавчий музей) в Полтаві як одну з духовних криниць національного самоусвідомлення і гідності українського народу, в той же час звертає увагу на пам’ятник Слави з «кривавим царським орлом на обеліску, який «щодень Божий» розриває серце народу — Прометея й випиває його кров». Що ж до самого відзначення 300-річчя Полтавської битви, то це має бути реквієм по українських героях та спільна молитва по всіх загиблих у ті жорстокі роки.

Анатолій ЧЕРНОВ, голова Полтавської обласної Спілки екскурсоводів, почесний працівник туризму України
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ