Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Сяйво чужої слави

Деякі роздуми до 370-річчя від дня народження Івана Мазепи, 300-річчя Полтавської битви і про визначну архітектурну пам’ятку — монумент Слави
20 березня, 2009 - 00:00
МАЛОВІДОМА ІКОНА ПОЧАТКУ XVIII ст., НА ЯКІЙ ЗОБРАЖЕНО ЦАРЯ ПЕТРА І, ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПУ ТА ДРУЖИНУ ЦАРЯ КАТЕРИНУ / У ЦЕНТРІ ПОЛТАВИ Й ДОТЕПЕР СТОЇТЬ ПОМПЕЗНИЙ МОНУМЕНТ НА ЧЕСТЬ РОСІЙСЬКОЇ ПЕРЕМОГИ. А ОСЬ ЯК ВИГЛЯДАЄ СКРОМНИЙ ОБЕЛІСК НА ЧЕСТЬ КОЗАКІВ, ЯКІ ТЕЖ БИЛИСЯ ПІД ПОЛТАВОЮ...

Уряд Росії звернувся до уряду України з пропозицією перенести пам’ятник Слави з міста Полтави до Петербурга. Пам’ятник Слави — один із визначних монументів, який побудовано на честь Полтавської битви і який прославляє «русское оружие». В Україні ставлення до Полтавської битви неоднозначне. Тому з метою збереження видатної архітектурної пам’ятки — місце монумента в Петербурзі.

З місцевої преси
(першоквітневий жарт)

У всі часи і в будь-якій країні пам’ятники, монументи були провідниками певної державної ідеології. Крім того, вони символізували належність міста до тієї чи іншої держави й відображали її історичні традиції, вшановували її героїв. Метрополії зводили на приєднаних землях монументи, що втілювали ідею влади панівної держави. Державна ідея виражалась через прославлення образу монарха (для росіян це був Петро І), ідеї єдності монархії, держави й народу. У Росії процеси зміцнення національних ідеалів через звеличування пам’яті героїв минулого, історичних подій зумовили появу у ХІХ столітті нового типу монументів, які ретранслювали для маси офіційну російську ідеологію, насаджували потрібне імперській владі розуміння минулого. Аби фактично позбавити українців власного національного майбутнього, владі потрібно було задекларувати історичну тотожність «малоросів» із «великоросами». Уподовж ХІХ і першої половини ХХ століття на українських теренах у складі Російської імперії зводили пам’ятники, що уславлювали минувшину в російсько-імперському висвітленні й пропагували лише російську історичну перспективу. І почалося все із встановлення в 1805—1811 роках монументу Слави на відзначення перемоги російської зброї в Полтавській битві.

Навколо головної площі Полтави, в центрі якої здіймалась тріумфальна колона з орлом, були розташовані адміністративні установи й навчальні заклади губернії та міста. Таким чином, Полтава як центр губернії перетворилася на символ перемоги російського царату над «малоросійською шатостю». А орел мав повсякчас нагадувати, за висловом сучасного історика Ігоря Гирича, «хто в хаті господар».

А тепер трохи історії. Перший план забудови центру міста, за яким планувалось збудувати монумент Слави на торговій площі (зараз Театральна площа), був складений у 1783 році. З цієї нагоди 26. 06. 1804 закладено пам’ятну дошку. Навколо Петровської площі, на Соборній та Торговій площах, передбачалось збудувати адміністративні будівлі. Але плани змінились.

У листі генерал-губернатора Куракіна міністру внутрішніх справ від 27. 05. 1805 йдеться: «Сей памятник (монумент) хоть и был предназначен к построению на торговой площади гостиничного двора, но по великолепию монумента нахожу приличное сооружение его на главной городской круглой площади, которая будет украшена главными двухспаренными зданиями». Олександр І підтримав ініціативу Куракіна. Полтавський генерал-губернатор на асигновані йому з Петербурга 400 тис. карбованців викупив землю — ярмарковий вигін для торгівлі сіном і дьогтем. Так на північно-західній околиці, в чистому полі було створено коло діаметром 345 метрів, в геометричному центрі якого й почалося спорудження пам’ятника. Ця нова Кругла площа стала центром міста, а повний план забудови було затверджено у 1805 році.

9 травня 1805 р. іменним указом Олександр І не тільки узаконив спорудження монумента, а й призначив відповідальним за це генерал-губернатора Куракіна. Будівництво пам’ятника здійснював губернський архітектор Михайло Амвросимов. Йому належать і перші два проекти монумента. Перший варіант являв собою велику колону з п’єдесталом із тесаного каменю на невеликій підвищеній площадці, оточеній чавунною балюстрадою з тумбами, увінчаними кулями. Біля підніжжя колони на п’єдесталі з чотирьох боків передбачалося встановити композиції з зображенням трофеїв. Колону, увінчану орлом, планувалось перевити стрічкою, а в проміжках укріпити барельєфи з алебастру із зображенням епізодів Полтавського бою. Але проект не був схвалений.

Тоді М. Амвросимов розробляє другий варіант, у якому зберігає первісні композиційні принципи: гладка колона спиралася на гранітний п’єдестал у формі куба зі скошеними кутами; навколо основи колони — ті ж бронзові композиції воєнних трофеїв, а на бокових поверхнях п’єдесталу — барельєфи із зображенням в’язок зброї, перевитих лавровим вінком зі стрічкою, та скрученої кільцем змії; в середині кільця — напис із датою історичної події. Гранітна основа пам’ятника мала східці та напівкруглі кінці, в яких передбачалося встановити гармати, по верху основи планувалися грати.

Але затверджено було проект петербурзького архітектора Тома де Томона. Він поліпшив пропорції пам’ятника, надав основі вигляду уступчастої фортеці з гратами у формі мечів, увів елементи скульптурних прикрас, перемістив барельєфи з п’єдесталу колони на основу, в цілому поліпшив архітектурну виразність колони, змінивши її пропорції, масштаб постаменту. В спорудженні монумента брали участь московські скульптори І. Гордєєв та І. Мартос. До виконання скульптурних прикрас було залучено архітектора Федора Щедріна. Наглядав за будівництвом «каменных дел мастер», учень Тома де Томона Леопольд Карлані.

Монумент Слави — чавунна колона на кубічному гранітному постаменті, що стоїть на ступінчастому стилобаті у формі чотирикутного бастіону, в основу якого вмонтовано 18 гармат (10 — з Полтавської фортеці, 8 — з Переволочної). Верхня площина огороджена литою чавунною граткою, декоративні стояки якої виконано у вигляді вкладених у піхви мечів, обернених клинком до землі, що символізувало завершення військових дій. Грані постаменту прикрашають горельєфні бронзові композиції з римською військовою атрибутикою. У центрі композиції з південно-західного боку — великі бронзові кільця у вигляді гадюк, що тримають себе за хвіст. У кільці, на південно-східній грані, позначена дата Полтавської битви «Июня 27-го 1709 году». На протилежному боці — «Окончен в 1809 году». Однак монумент було відкрито 27 червня 1811 року. Колона — цегляна, одягнута чотирма чавунними кожухами, шви між якими закрито трьома пасками у вигляді вінків дубового листя. Колону увінчує півсфера, на якій бронзовий позолочений орел із блискавками у кігтях і лавровим вінком у дзьобі, обернений у бік поля Полтавської битви. На пам’ятнику була пам’ятна мідна дошка (яка не збереглася): «Богу благодеявшему, в память победы, одержанной в 1709 году июня 27 Государем России Петром Великим над королем Швеции Карлом ХII на сем месте в Полтаве, в благополучное царствование Всемилостевейшего государя императора Александра I заложен сей монумент малороссийским генерал-губернатором князем Куракиным в лет от Рождения Христа 1804 июня 27». Висота колони разом із капітеллю 10,35 м, орла з півсферою — 2,1 м. Розмах крил орла — близько 1,30 м, розмір стилобада 12,2х12,2 м.

Бронзові прикраси пам’ятника відлито за проектом скульптора Федора Щедріна коштом імператора Олександра І. Горельєфи бронзової композиції постаменту відображають елементи герба Полтавської губернії часів Олександра І, де відчутна ідея московської помсти. Герб цей за малюнковим зразком і за описом виглядає так: «У золотому щиті чорний трикутний пам’ятник, прикрашений золотою кільцевою гадюкою: за пам’ятником два зелені стяги з золотими коронованими вензелями царя Петра Великого і держаки червоні з лезами списів; усе супроводжено вгорі двома перехрещеними червоними мечами». Зі змісту цього герба видно, що в ньому відзначені полтавські події за часів Петра І, тобто переможна для Росії Полтавська баталія, символізована, як звичайно, воєнною арматурою (прапори, мечі, списи), і знищення державності України, символізоване гадюкою.

На пам’ятнику Слави на двох гранях постаменту зображена гадюка, що тримає себе за хвіст. Немає сумніву, що тією гадюкою символізовано також і самого гетьмана Івана Мазепу за його «зраду». Що в полтавському гербі в образі гадюки представлено саме Мазепу, доказ маємо в тій вкоріненій російській мистецькій традиції — саме таким способом ненависного їй гетьмана символічно означати. Ось у своїй «Полтаві» Пушкін після втечі гетьмана уїдливо запитує: «...но где Мазепа, где злодей?.. куда бежал от угрызений змеиной совести своей?..» А ось ще один, не менш виразний мистецький алегоричний образ Мазепи у вигляді змії, створений ще за часів царя Петра. В одній з алей Літнього саду в Петербурзі стояли невеликі мармурові статуї: одна під назвою «Левові щелепи дере» (Львиную пасть рвет) друга «Гадюку дере» (Змею рвет).

Статуя перша в образі Самсона, що роздирав пащу левові, символізувала перемогу Росії над шведами під Полтавою в Самсонів день 27 червня. Друга статуя була алегорією «ганебної долі зрадника Мазепи» — кого зображали у вигляді змії.

А згадайте пам’ятник Петру І в Петербурзі та слова з вірша Зінаїди Гіппіус, написаного в роки першої революції:

«Как прежде, вьется
змей твой медный
Над змеем стынет
медный конь...
И не сожрет тебя
победный
Всеочищающий огонь...»

Копита петрового коня в монументі Фальконе роздушують мідну гадюку: символ «зради» Мазепи. Тому нічого дивного, що символіка образа гетьмана Мазепи знайшла своє відображення і в Полтавському гербі, історично пов’язаному і з Полтавською перемогою, і з особою Мазепи.

Фантастичний образ «саможерної змії», тобто такої, що ковтає власний хвіст, загально пояснювався як вияв заздрості, ненаситності. Отже, «саможерна змія» в Полтавському гербі на пам’ятнику Слави ніяк не могла символізувати «вічність», як це намагаються представити деякі історики-геральдисти. Символ «вічності» з найдавніших часів людства, ще навіть, може, від світанку культури, має своє власне графічне означення, свою власну емблему: замкнуте коло.

Це простий, але дуже виразний і переконливий символ унаслідувало й християнство, вживаючи фігури кола і на планах будови церков-ротонд, і на німбах навколо голів святих, і на інших священних предметах. Пізніше символом вічності стала обручка.

Таким чином, символ саможерної змії на пам’ятнику Слави мав представити «зраду» Мазепи, тим більше, що водночас при тому представлявся зручний традиційний привід тенденційно розправлятися із своїми історичними противниками через безоглядне приниження їх навіть на невідповідному місті. Треба нагадати, що ще в 1654 році Богдан Хмельницький подарував Полтаві герб: на глазурованому полі — золотий лук зі стрілою вниз, по кутах щита чотири золоті зірки. «Саможерна змія» на гербі відсутня.

Українська національна честь вимагає відкинути такий принизливий, насильно нав’язаний їй чужою волею невластивий символ, і тому для Полтавської землі українською державною національною геральдикою мусить бути створена інша, відповідно, пристойна емблема.

З будівництвом пам’ятника Слави, який став домінантою Олександрійського плацу (Круглої площі), в Полтаві було створено ансамбль доби російського класицизму. Це — найвизначніший класицистичний архітектурний ансамбль в Україні, унікальність якого полягає ще в тому, що тут вдалося синтезувати абстрактні рішення «образцових проектов» московського архітектора А. Захарова з архітектурою місцевих зодчих.

Емський указ 1876 року остаточно поділив тогочасну українську інтелігенцію на два табори: прихильників ідеї «единой и неделимой» і українців-патріотів. Група українців не становила тоді великої матеріальної сили, але великою була її ідея, що почала жити власним життям і притягувати щораз нових прихильників. І пам’ятники в цих умовах влада використовувала як зброю для боротьби з небажаними суспільними настроями й національними прагненнями українців. Це викликало супротив найбільш радикальної частини української інтелігенції. Так, ще у 1872 році було вперше пошкоджено пам’ятник Слави. Як пише В. Сучнєвич в своїх «Записках о Полтаве и ее памятниках», виданих у Полтаві в 1902 р., 1872 року «с памятника каким-то «Любителем скульптуры» были содраны медные доски, поэтому во время празднования 200-летия юбилея Петра Великого пришлось прикрыть изъян искусственными орнаментами».

На мій погляд, це був чи не перший в Полтаві супротив ідеї національного гноблення українського народу.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

Анатолій ЧЕРНОВ, голова Полтавської обласної Спілки екскурсоводів, почесний працівник туризму України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments