Тарас Шевченко: заперечення імперськості

Здавалося, логіка розвитку імперської Росії не передбачала приходу такої постаті, як Тарас Шевченко — поета всеслов’янського масштабу, який і своєю творчістю, і своїми діями зумів пробудити українців від національної сплячки. Наприклад, з’ява антиімперських поетів-вождів Адама Міцкевича чи Юліуша Словацького є зрозумілою, адже то було реакцією державної польської нації на російське гноблення. А ось поява Шевченка видається незвичним явищем. Бо ж українці давно не мали своєї повноцінної державності — аж із часів Київської Русі. Хоча із середини XVII — до середини XVIII ст. існувала козацька Гетьманська держава, проте повноцінною назвати її не можна — вона була автономною структурою в складі Московської (Російської) держави. Зрештою, 1764 р. цариця Катерина ІІ остаточно скасувала Гетьманщину. 1775 р. за її наказом російські війська зруйнували Запорізьку Січ. Ці ж роки стали часом нищення засад соціального устрою краю. У 1780-х рр. запровадили кріпацтво, а козацькі полки розформували, і на їхній основі створили регулярні частини російської армії. 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалованну грамоту дворянству», за якою зрівняла українську козацьку верхівку з російським дворянством. На думку Євгена Маланюка, це був чи не найтяжчий удар по українській спільноті, позаяк Грамота влила «нашу козацьку шляхту» в «безобличні шереги... суто урядового «служилого дворянства» московського, що силою речей жодною «шляхтою» не могли бути, бувши додатком до адміністраційно-державної машини». Як наслідок, «нашому народові відтято його аристократію, яка, на додачу, перестала бути аристократією взагалі, тратячи свою національну та особисту індивідуальність, бувши повністю залежною від примхи того чи іншого урядового петербурзького чинника». Додамо ще від себе: «Жалованна грамота дворянству» розколола козацький стан — верхівка перетворювалася на дворянство, тим часом як пересічні козаки за своїм статусом наближалися до безправного селянства.

Відчуття національної руїни, безнадії та песимізму, що панували в українському суспільстві, образно передав Шевченко у своєму вірші «Гоголю»:

Всі оглухли — похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.

Справді, українцям залишалося або плакати над своєю недолею, або сміятися, щоб приглушити і приховати свій біль — як це робили Іван Котляревський чи Микола Гоголь. До речі, Шевченко завершує свій вірш «Гоголю» такими словами:

Нехай, брате. А ми будем
Сміятись та плакать.

У добу Шевченка українські землі, які належали до складу Росії, уже стали колоніальною околицею імперії. Це стосувалося як економічної, так і соціальної та культурної сфери. Імперська влада намагалася перетворити Україну на «територію без обличчя», яку можна безжально експлуатувати. Основна маса населення — селянство було закріпаченим та визискувалося поміщиками. Останніми ж були переважно чужинці або русифіковані чи полонізовані українці. Пригадаймо хоча б те, хто був Шевченковим паном — поміщик Павло Енгельгардт, русифікований потомок німецьких ліфляндських баронів, чиєму батькові, Василеві Енгельгардту, дісталися величезні землі на теренах Центральної України не за якісь видатні заслуги, а за те, що він був близьким родичем коханця імператриці Катерини ІІ, «найсвітлішого князя Таврії» Григорія Потьомкіна. І виявив себе батько Павла, як і його знаменитий родич, на полі розбещеності й розпусти. Це була загалом типова для України ситуація. Отакі «дітки імперії» владарювали на українській землі.

Частково полонізованими, а частково русифікованими були міста. Щодо невеликих містечок, то в них переважало єврейське населення. Українцям же не залишалося місця в містах.

Русифікації зазнало духовенство. Слабкі паростки української інтелігенції, які тільки спиналися на ноги, також зазнавали русифікації. Русифікованою була школа — починаючи від низової ланки (церковно-приходських шкіл), гімназій, семінарій і закінчуючи вищими школами. 1817 р. було ліквідовано Києво-Могилянську академію, а на її місці через два роки відкрили духовну академію. При цьому викладачів академії привезли з Петербурга. Це були етнічні росіяни — наче взагалі не було талановитих українців, які могли би працювати в академії. Парадоксально, але в той час найбільш дієвий осередок українського культурного життя містився далеко за межами України — в Санкт-Петербурзі.

У культурному плані українці, здавалось би, зазнали цілковитого фіаско. У них забрали їхню елітарну книжну мову, яку трансформували в російську. Разом з тим росіяни присвоїли собі величезний український культурний спадок, починаючи ще з часів Київської Русі, і тим самим просто зробили українців народом без високої культури та історії. Навіть питомий український етнонім Русь, Росія (з наголосом на першому складі) було забрано росіянами.

Показове ставлення Шевченка до тогочасної української літератури. Відомо, що він ще на початковому етапі творчості присвятив кілька віршів видатним постатям українського літературного життя. Це поезії — «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка» і згадуваний уже вірш «Гоголю». Вважається, що Котляревський стояв біля витоків сучасної української літератури, а його «Енеїда» була чи не першим твором, друкованим живою, розмовною українською мовою. Хоча, насправді, це не зовсім так. Перший друкований твір розмовною українською мовою — «Трагедія руська» невідомого автора з’явилася ще на початку XVII ст. Безперечно, Котляревський відіграв важливу роль у переломний період української літератури — замість старої книжної мови запропонувавши використовувати в літературі розмовну мову. У тодішніх умовах, коли йшла інтенсивна русифікація колишньої козацької еліти, цей крок дав змогу українцям дистанціюватися від росіян, утвердити розуміння своєї окремішності. Адже українці, давав зрозуміти Котляревський, мають свою мову, яка є відмінною від російської, багато запозичила від старої української книжної мови та яку багато освічених українців сприймало як рідну.

Але це один бік медалі. Був і інший. «Енеїда» Котляревського (можливо, навіть усупереч волі її автора) сприяла утвердженню стереотипу, що українською мовою варто писати лише гумористичні твори, тобто твори «низькі», які не належать до «високої» літератури. Такий підхід був логічним наслідком експансії російської імперської культури, яка маргіналізувала українську культуру, перетворюючи її на одну зі складових так званої культури великоросійської, при цьому було прийнято вважати цю складову «несерйозною», такою, що не заслуговує на особливу увагу. При цьому якось не зважалося на те, що існували переклади розмовною українською мовою Святого Письма (хоча б відоме Пересопницьке Євангеліє), україномовні видання Почаївської лаври XVIII ст. та інші визначні писемні пам’ятки. Зрештою, сам Котляревський намагався писати українською мовою серйозні речі («Наталка Полтавка). Те саме стосується Григорія Квітки-Основ’яненка — першого україномовного прозаїка.

Показовим є ставлення Шевченка до Котляревського, передусім до його «Енеїди». Він звертає увагу не на гумористичні аспекти творчості письменника, а на те, що той намагався відновити за умов української бездержавності «козацьку славу». Шевченко навіть називає Котляревського кобзарем, тобто хранителем народної пам’яті:

Все сумує — тільки слава
Сонцем засіяла,
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Отже, Шевченко відкидав колоніальне трактування «Енеїди» як твору суцільно гумористичного та «несерйозного». Для нього «Енеїда» — це сміх крізь сльози, як і творчість Гоголя.

Ще більше чутно ностальгію за «козацькою славою» у вірші «До Основ’яненка»:

Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тільки ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люде, наша слава,
Слава України!

На перший погляд, вірш «До Основ’яненка» видається дивним. Адже Квітку-Основ’яненка складно назвати співцем «козацької слави». Більше того, в деяких його творах, наприклад «Пан Халявський», простежується іронічне ставлення до козацьких нащадків. Але для Шевченка не це було головне. Головним було те, що Квітка-Основ’яненко звернувся до народної мови, оспівував Україну, яка в його уяві була козацьким краєм.

Апологія козацтва у творчості раннього Шевченка — це якраз виклик колоніальності України, російській імперській експансії. Пізніше, у період «трьох літ», Шевченко переосмислить своє ставлення до козацтва, передусім до козацької еліти, гетьманів, яких він прославляв у ранніх творах. Згадає про їхню продажність та готовність служити інтересам чужих імперій:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Мимоволі постає запитання, звідки ця антиімперськість Шевченка? Адже він виходець із упослідженого українського селянства, представники якого, здавалося б, не повинні були підніматися до осмислення таких речей.Бо для тогочасних українських селян освіта, в кращому випадку, закінчувалася школою-дяківкою, а їхній кругозір рідко сягав далі свого села.

До речі, коли ми візьмемо сучасних Шевченкові поетів та письменників, які стояли біля витоків творення національних літератур, то бачимо, що вони, як правило, не були вихідцями із простолюду, а тим паче — селянства. Байрон належав до англійських аристократів,Пушкін і Лермонтов були дворянами, Міцкевич та Словацький — шляхтичами. Цей перелік можна продовжити. Хіба що можна говорити про простонародне походження угорського поета-генія Шандора Петефі. Щоправда, його батьки не були закріпаченими селянами, належали до вільних людей. До речі, Петефі (справжнє ім’я та прізвище — Олександр Петрович) не був угорцем, його життя було пов’язаним з Україною, а в його жилах текла домішка й української крові. Певно, приклад Шевченка й Петефі показує, що українці, попри складні обставини, здатні творити велике, піднімаючись над несприятливими обставинами життя.

Шевченко зумів вирватись із середовища кріпаків-селян. Це «виривання» теж було своєрідним запереченням (принаймні на особистому рівні) колоніальних обставин життя. Ми рідко замислюємося над тим, чого це вартувало Кобзареві. Адже Шевченку довелося стати «не таким, як усі», тобто не таким, як його родичі, близькі, сусіди. Він наражався на нерозуміння. Йому довелося пожертвувати відносним селянським комфортом, відмовитися від спокійного життя, від сім’ї. І одержимо працювати, малюючи картини та інколи навіть отримуючи за своє художнє натхнення лише покарання.

Незадовго перед смертю він пише «Автобіографію», в якій оповідає (щоправда, з ледь помітним м’яким гумором) про свої поневіряння серед сільських малярів, які так і не навчили хлопця малярського мистецтва. Довелося самотужки освоювати ази цього мистецтва. Він навіть описує, як його колись принизливо й жорстоко покарав пан за те, що той учився малювати.

Так, можна говорити, що Шевченку пощастило — знайшлися люди, котрі звернули на нього увагу й викупили з кріпацької неволі. Але якби не було одержимої праці, то чи відбувся б Шевченко, чи потрапили б його малюнки на очі Іванові Сошенку і Карлу Брюллову, іншим живописцям, котрі захотіли допомогти талановитому кріпакові вирватися із неволі. Викупити за великі гроші — 2500 карбованців. Адже поміщик-чужинець Енгельгардт не хотів просто так відпускати на волю талановитого українця.

У радянській літературі любили акцентувати увагу на тому, що Шевченка викупили з кріпацької неволі «російські прогресивні діячі». Воно ніби й так. Хоч, насправді, ініціював викуп українець Іван Сошенко. Намалював портрета Василя Жуковського, за який вдалося дістати необхідну суму для викупу, а Карл Брюллов був нащадком французьких гугенотів. Домовлявся з паном Енгельгардтом про викуп Олексій Венеціанов — син ніжинського грека та українки. Звісно, були серед людей, які викупили Шевченка, й росіянин — згадуваний Василь Жуковський, поет-романтик, людина, наближена до самого самодержця. Але, крім Жуковського, збиранням грошей для викупу займався Михайло Вієльгорський — русифікований нащадок давнього українського роду з Волині. Тобто це був такий собі культурний «інтернаціонал» тодішнього Петербурга.

Звісно, Шевченко був вдячний цим людям. Це прочитується в його «Автобіографії». Але немає там і хвалебних од цим людям. Коли читаєш в «Автобіографії» історію Шевченкового викупу, у вічі впадає якась беземоційність, сухість викладу. Шевченко цілком розумів, що його не треба було б розкріпачувати, викуповувати на волю, якби у XVIII ст. російська імперська влада не закріпачила українців. Це прочитується в його поемі-комедії «Сон»:

...От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як-то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво?.. Отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиѓарі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує — от-от річку
От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той перший, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, завмираю...

Шевченко не любив Петербурга. Це видно з цих слів, і не тільки. Але, хоч як це парадоксально, без Петербурга Шевченко не став би Шевченком-митцем. Тож подякуймо панові Енгельгадту за те, що він привіз молодого Шевченка до імперської столиці. Принаймні, тим самим він зробив добру справу — щоправда, мимоволі. Адже якби Шевченко залишився в колонізованій, упослідженій Україні, то навряд чи в нього були б шанси реалізувати себе як видатного митця. Для цього потрібне було відповідне середовище. А такого тут не було. Точніше — його знищили.

Петербург постав на кістках українців. Про це Шевченко знав. І писав про це з великою гіркотою та болем, ніби передаючи голосіння померлих душ козаків, які загинули, будуючи «місто над Невою»:

І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На Страшному на судищі
Ми Бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий, проклятий!

Уже було згадано про те, що Петербург у першій половині й середині ХІХ ст. став головним осередком українського культурного життя. Так, це було ненормально. Але так було. Саме сюди їхали талановиті українці «робити кар’єру». У петербурзький період Шевченка тут мешкав і діяв Євген Гребінка, котрий зробив багато для організації в імперській столиці українського культурного життя. Тим більше, що в Петербурзі існувала велика «українська діаспора». Шевченко добре знав цього письменника й діяча. Зберігся відомий портрет Гребінки, написаний Шевченком 1837 р. У той час у Петербурзі зійшла зірка слави українця Нестора Кукольника, котрий змагався на літературному поприщі з Олександром Пушкіним і навіть у популярності перевершував свого суперника. До речі, шляхи Шевченка й Кукольника неодноразово перетиналися. І один, і другий були друзями Брюллова. Зрештою, в ті часи сходить у Петербурзі зірка слави й Миколи Гоголя.

Академія мистецтв, розмаїте театральне життя, літературні салони плюс культурна українська діаспора — ось ті чинники імперського Петербурга, завдяки яким Шевченко став першорядним митцем. Так, він мав талант. Але без Петербурга Шевченко просто залишився би необробленим алмазом.

Однак, на відміну від Гоголя й Кукольника, Шевченка не захотів розчинятися в імперському «російському морі», хоч міг це зробити. І навіть, чого гріха таїти, попервах робив деякі кроки в цьому напрямку. Можна пригадати його російськомовну поему «Тризна» й деякі інші російськомовні твори. Або намагання в зрілому віці опублікувати свої російськомовні повісті. Однак варто віддати належне Кобзареві, котрий умів вчасно зупинитися. То що ж зупиняло його? Здорова селянська натура, яка не сприймала фальшивої імперської мішури і насміхалася із чванства батюшки-царя та його слуг. А ще, певно, в Кобзаря озвалася гідність предків-козаків, які не хотіли терпіти насильства над собою. Тому для Шевченка ієрархічна влада, побудована на тупому насильстві, виглядала абсурдно. Згадаймо хоча б відому сцену генерального мордобиття в поемі-комедії «Сон». Такої ядучої та водночас символічно-глибокої сатири на Російську імперію ми не зустрічаємо в тогочасній літературі.

Звісно, антиімперською є не лише поема «Сон», а й інші не цензуровані твори Кобзаря, особливо періоду «трьох літ». Саме за ці твори з Шевченком жорстоко розправився царизм, заславши простим солдатом у далекий Казахстан без права писати й малювати. Жодного члена Кирило-Мефодіївського братства не покарали так, як Шевченка. Правителі імперії добре усвідомлювали, хто серед кирило-мефодіївських братчиків найнебезпечніший для них. Як і усвідомлювали вони те, що найсильнішою зброєю Кобзаря є його мистецтво. Вони боялися Шевченкової правди, його пророцтв.

Так, вражаюче пророчим є закінчення поеми-комедії «Сон»:

Наче з барлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.

Ось цей ведмідь закричав. І сталося диво — його слуги позникали. Грізний імперський звір опинився сам і став безпорадний:

Дивлюсь я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний...

Чи не виявилася такою Російська імперія 1917 року, коли безпорадний цар Микола ІІ зрікся престолу? І чи не так само безпорадно, з тремтячими руками виглядали члени так званого ГКЧП 1991 року, коли оновлена Російська імперія під маркою СРСР розвалювалася на очах? Зараз бачимо чергову спробу реанімації цієї імперії. І допомагають цьому, як і в Шевченкові часи, чимало наших горе-земляків, які ладні розбудовувати «рускій мір», «євразійський союз», «канонічне православ’я» й тому подібні речі. Ось тільки чи не станеться з новою Російською імперією те саме, що з її попередницями? І чи не побачимо ми, за пророцтвом Шевченка, чергового безпорадного імперського ведмедика, який нагадуватиме кошеня? І тому чи не краще замість того, щоб будувати чужу імперію, побудувати «свою хату», де, як казав Шевченко, має бути «своя правда, і сила, і воля».